У більшості енциклопедій та енциклопедичних словників мемуарами називається вид документальної літератури, який оповідає про події політичного і суспільного життя.
Автори мемуарів були їх учасниками або ж сучасниками. Ще недавно на слова про мемуари в уяві мимоволі виникав окремий кабінет, у якому великодосвідчений діяч, спираючись на власну пам'ять та особисті архівні матеріали, аналізує події минулого. Класичним прикладом таких спогадів є "Військові мемуари" Шарля де Голля…
Однак за час, який минув від дня смерті де Голля, в галузі документальної літератури багато що змінилося. Мемуарів стало значно більше, але їх цінність значно знизилася. І це відбувається в усьому світі: досить звільнити якогось чиновника, а інколи - й водія, як у президента Жака Ширака, аби він почав писати. Головне - щоб у них було якесь викриття чи бодай маленька сенсація. Не дивно, що у 2004 р. мемуари колишньої порноакторки Дженни Джеймсон "Кохатися як порнозірка", написані у співавторстві з журналістом, стали абсолютним бестселером, протримавшись шість тижнів у списку бестселерів газети The New York Times. Автобіографію переклали основними європейськими мовами, а кількість проданих примірників наближається до мільйона.
У цьому нарисі робиться спроба привернути увагу українських читачів до професійних спогадів, але з трохи іншої сфери діяльності. Це збірник колективних мемуарів "Завод чистих металів: сторінки історії" - некомерційне видання, що побачило світ у Кременчуці і було надруковане на гроші, зібрані колишніми працівниками заводу. Воно вийшло 2011 р. накладом 250 примірників з нагоди 50-річчя Заводу чистих металів (ЗЧМ) і залишилося майже зовсім непоміченим. Заводу більше немає, й історія його знищення цілком тривіальна, але, на відміну від багатьох таких гігантів, котрі канули в Лету, не лишивши жодного сліду, про його історію нагадують ці мемуари…
Завод чистих металів розміщувався неподалік берега Кременчуцького водосховища, у місті Світловодськ Кіровоградської області. Як пише А.Кузнєцов, колишній начальник кількох цехів, який пізніше став заступником головного інженера з науково-дослідних робіт: "Жодне підприємство СРСР не випускало такої широкої номенклатури напівпровідникових матеріалів, як ЗЧМ. Тут були як монокристали, так і складні епітаксійні структури. А обсяг виробництва монокристалічного кремнію на ЗЧМ можна порівняти з цим показником Запорізького титано-магнієвого комбінату. І в сумі ці два підприємства України виготовляли основний тоннаж союзного кремнію". Тепер кремній тут взагалі не виготовляється. Пам'ятаючи, що тільки у 2017 р. було продано близько 260 млн. різного типу комп'ютерів та 1500 млн. смартфонів, у кожному з яких є кілька кремнієвих інтегральних схем, і додавши розширення ринку фотовольтаїчних панелей на монокристалічному й полікристалічному кремнії, можна не пояснювати назву цієї статті. Не можна стриматися й не сказати, що, якби ЗЧМ продовжував розвиватися так, як це відбувалося у 1970-х і на початку 1980-х років, завод уже б давно освоїв виробництво напівпровідникових матеріалів для білих світлодіодів, з усіма наслідками, які з цього випливають. Утім, поїзд давно пішов, і будемо читати мемуари!
Збірник відкривається брошурою першого директора заводу Анатолія Тузовського, який помер у 1990 р. і, на його щастя, не бачив агонії заводу. Брошура написана 1986 року. Звісно, витримана вона в жорстких ідеологічних рамках того часу. На щастя, її матеріал вдало доповнюється спогадами В.Кошулька, помічника директора заводу з питань кадрів і режиму, та В.Машко, начальника відділу кадрів, написаними спеціально для збірника. Всі разом вони дають цікаву й тепер майже забуту картину практики прийняття рішень на високому рівні, організації будівництва, добору кадрів та самого функціонування заводу під невсипущою опікою "радянських і партійних органів".
Але найцікавіші у збірнику спогади ветеранів, які описують процес становлення нового підприємства, - від подій, що передують наказу про створення заводу в березні 1962 р., до отримання 18 серпня того ж року першого зливка монокристалічного германію. Але як різняться між собою спогади майбутнього плавильника (найвідповідальнішого фахівця на такому заводі), юнака після армії, посланого в далекий Красноярськ опановувати ази професії; інженера, що мотається ледь не по всій країні, вибиваючи необхідне обладнання, яке потім необхідно прилаштовувати до нової технології; хіміка, що вирішує проблему отримання надчистої води, головним параметром якої був високий електричний опір, і, нарешті, адміністраторів, які долають різні бюрократичні перепони то в столичних міністерствах, то в Раднаргоспі в Черкасах, то міської влади Світловодська. Тут одразу підкреслимо, що бюрократичні перепони були зовсім іншого роду, ніж сьогодні, зокрема про якісь "відкоти" не йшло й мови!
Перша група, відряджена у Світловодськ у січні 1962 р., складалася з п'яти осіб. Спочатку А.Тузовський значився заступником директора Черкаського заводу штучного волокна, тільки він отримував гроші, і всі п'ятеро жили на його зарплату приблизно півроку. У період розквіту на ЗЧМ працювало близько 5000 осіб.
Отримання монокристалу германію стало першим досягненням заводчан, за ним пішли інші: монокристалічні кремній і арсенід галію, різні епітаксійні шари цих напівпровідників та багато чого ще.
Оскільки на заводі уважно стежили за тенденціями розвитку світового матеріалознавства, його розробки не завжди були затребувані вітчизняним приладобудуванням, і працівники ЗЧМ їздили країною з валізою зразків, роз'ясняючи можливості використання нового матеріалу. Все ж таки, як стверджує А. Кузнєцов, наймасштабнішим досягненням ЗЧМ була комплексна розробка технології матеріалу для тепловізорів та приладів нічного бачення - HgCdTe: "Були вирішені питання, під силу хіба що великому технопарку: було створено виробництво вихідних чистих речовин - кадмію, телуру і ртуті, у спеціально організованих лабораторіях досліджено процеси синтезу, кристалізації, відпалювання й механічної обробки та дослідження фізичних властивостей HgCdTe, розроблено моделі та виготовлено спеціальне технологічне обладнання. У підсумку, було створено серійне виробництво HgCdTe в обсягах, необхідних у ті роки оборонному комплексу СРСР".
Справедливості ради слід сказати, що у вирішенні цієї проблеми на різних етапах ЗЧМ допомагали не менше десятка НДІ й вишівських лабораторій не тільки України, а й усього СРСР. Однак саме при освоєнні технології HgCdTe, що тривало майже десятиліття, виник особливо гострий конфлікт між московськими начальниками, які були до того ж іменитими вченими, та заводськими інженерами, які спиралися на здоровий глузд і свій емпіричний досвід. Москвичі намагалися зробити заводчан лише механічними виконавцями своїх ідей і найменшу їхню критику сприймали мало не як особисту образу, прагнучи взагалі закрити заводську науку як другосортну. У цій ситуації вони діяли, використовуючи весь свій науковий, а переважно - ненауковий авторитет, і, до честі директора ЗЧМ Тузовського, тільки завдяки йому вони не змогли повністю вжити проти "єретиків" адміністративні заходи. Ця значною мірою повчальна історія докладно й дотепно описана у спогадах О.Єлізарова.
Якщо спогади О. Єлізарова та інших докторів технічних і фізико-математичних наук розкривають таємниці наукової кухні ЗЧМ, тонкощі взаємин із академічними й відомчими НДІ та з власним начальством, котрі часом намагалися пригальмувати поиви вчених, то нариси працівників ВТК, проектно-конструкторських служб, служби КВП, економістів та інших людей "невидимого фронту" ЗЧМ, як вони себе інколи називали, дозволяють уявити в деталях, яким чином довгі роки забезпечувалася успішна і безперебійна робота такого гіганта.
Особливо слід підкреслити, що спогади не редагувалися і тому вражають своєю щирістю та незвичною для сьогодення гордістю за свою роботу на цьому заводі! Найкраще суть збірника висловлена авторами передмови: "Ця книжка про товариськість та ентузіазм, про творчість і відданість обраній професії. Вона створювалася переважно заради пам'яті про ці, нині, на жаль, забуті і все ж таки, за великим рахунком, непроминальні категорії людського буття".
Ну, а яка подальша доля авторів мемуарів? Більшість їх на пенсії, трудяться на своїх городах, доповнюючи свою мізерну пенсію, декотрі вже померли, не доживши до появи мемуарів, один працює в Латвії, інший у Москві, а найбільш невгамовний і наймолодший (усього лише 76 років!) професор О.Єлізаров - до речі, ініціатор цього видання - розробив унікальну установку з переробки на біопаливо зелених водоростей, які заповнюють улітку Кременчуцьке водоймище. Жаль тільки, що впровадити її у промисловому варіанті йому ніяк не вдається. Всі захоплюються нею, повторюють, що це вкрай потрібно для всього регіону, але, на жаль, зараз не час стартапів.
Що ж стосується розвитку українського напівпровідникового матеріалознавства, символом якого був ЗЧМ, то він не припинився, хоча нині триває переважно під "чужими прапорами". Наприклад, професор Є.Шерегій, уродженець Закарпаття й вихованець Фізико-технічного інституту імені А. Йоффе, що створив у Дрогобицькому педінституті унікальну лабораторію, дослідження в якій дали йому матеріал для докторської дисертації, у 1992 р. перейшов на роботу в Жешувський університет, на Прикарпаття в Польщі.
Він не обмежився читанням лекцій та рутинною науковою працею, а одразу долучився до розробки програм нових навчальних спеціальностей і наукових проєктів. Нові можливості відкрилися перед ним зі вступом у 2004 р. Польщі в Європейський Союз. Після багатоступінчатої селекції Конкурсна комісія Європейських програм з інфраструктури та довкілля у 2007–2009 рр. схвалила проект, поданий Шерегієм і його молодим учнем. доцентом Ю.Цебульським. До речі, професор Ю.Цебульський уже проректор з інфраструктури і співробітництва з народним господарством Жешувського університету.
17 липня 2009 р. було підписано договір про фінансування Комплексу науково-освітнього центру мікроелектроніки та нанотехнологій університету Жешува, і 21 травня 2013 р. цей Центр урочисто відкрили. У рамках проекту було створено чисті приміщення загальною площею
200 кв. м, в яких розгорнуто установки для молекулярно-променевої епітаксії - базової технології для напівпровідникових наноструктур, і сучасну дослідницьку апаратуру для їх дослідження. Загальна вартість інвестицій становила близько 57 млн злотих, і, хоча вони переважно фінансувалися з європейських фондів - 47,7 млн. злотих, видно, що майже 10 млн злотих отримано від самого Підкарпатського Воєводства, оскільки фінансова участь одержувача гранту - неодмінна умова Європейських програм.
Підкарпатське Воєводство одне з найбідніших у Польщі, але мета проекту - "ліквідувати існуючий щодо новітніх технологій і методів досліджень інфраструктурний розрив у Підкарпатському регіоні, що дозволить зацікавити стратегічних інвесторів у галузі high-tech для інвестицій у цей регіон Польщі". (Даруйте цю "суконну" мову, але саме так пишуться такі документи!) Як бачимо, Польща, в якій процес деіндустріалізації, характерний для постсоціалістичного табору, теж проходив нелегко, хоче повернутися в сім'ю розвинених промислових країн!