«Ніколи не пиши у приватному листуванні те, чого ти не хотів би побачити опублікованим у широкому доступі, те, про що можеш потім пожалкувати». Так звучить одна з порад експерта з безпеки в Інтернеті для дітей та підлітків.
Порада одночасно дивна й слушна. Дивна, бо приватний лист — це інтимний простір, якщо тут не можна, то де ж можна? Але слушна, оскільки відповідає реаліям, у яких більше немає нічого конфіденційного. Листування може бути зламане, вкрадене. Або викладене твоїм же адресатом, коли ви посваритеся, наприклад. І його за це не осудять, — такі доноси вже давно не вважаються ганебними. Осудять вас.
Не можеш не писати — все одно не пиши
«Прозорість» нового дивного світу накладає на нас обмеження, яких ми не знали раніше. Мав рацію експерт. Наприклад, кілька днів тому шеф із комунікацій компанії Boeing Ніл Голайтлі був змушений звільнитися. Хтось пильний витягнув на світ Божий написану ним понад тридцять років тому статтю, в якій він (тоді військовий льотчик) заявляв, що жінок не можна посилати на бойові операції. Можете собі уявити, який резонанс ця стаття мала в наелектризованому просторі соцмереж епохи #MeToo. Не врятувало бідолаху навіть те, що минуло стільки років, епоха змінилася, та й сам він уже не той орел. У «крамоли», як з’ясовується, немає терміну давності — як у злочинів проти людяності.
Не рятує і формат приватного листування, як свідчить досвід Вільяма Сітвелла — колись редактора одного з британських кулінарних журналів і учасника популярного шоу «МастерШеф». У приватному листуванні з кореспондентом він дозволив собі незграбний жарт про веганів. Колега опублікувала це листування, що очікувано підняло хвилю громадського веганського обурення. Керівництво журналу вирішило, що простіше звільнити співробітника, попри всі його професійні чесноти.
Тиск, побоювання за свою професійну долю, необхідність «мати на увазі громадські настрої» і відповідати їм стає системним явищем, — про це дедалі гучніше заявляють журналісти й редактори провідних західних ЗМІ, університетська професура, письменники, актори та інші публічні діячі. Це нам не звикати хитатися разом із генеральною лінією, написаною ідеологічним відділом партії, це ми проходили «марксистські підходи в механіці», фізичне й моральне знищення вчених, які «не відповідали». А для них там, на Заході, це нове. Історія з Джоан Роулінг, яку звинуватили у трансфобії (надумано) і піддали в соцмережах шаленому цькуванню, лише піднімає завісу над тим, що відбувається на ідеологічних фронтах ще вчора цілком ліберального суспільства.
На захист свободи слова і проти цензури виступили західні інтелектуали, підписавши відкритий лист, опублікований Harper’s magazine. Підписанти представляють найрізноманітніші ідеологічні табори — публіцист-радянолог Енн Епплбаум, футуролог Френсіс Фукуяма, геніальний лінгвіст і шалений лівак Ноам Хомський, письменники Маргарет Етвуд, Салман Рушді й Джоан Роулінг, популярний публіцист Малкольм Гладуелл, подружжя вчених-популяризаторів Стівен Пінкер і Ребекка Гольдштейн, феміністка Глорія Стайнем та інші. Всі вони виступають за збереження головних ліберальних цінностей, які прогинаються під тиском неолібералізму.
Автори звертають увагу на те, що інакодумство — ще недавно цілком звичайний, нормальний і навіть здоровий стан суспільства та медіа — стає карним. Інакодумець швидко перетворюється на об’єкт публічного цькування — не критики, бодай трохи конструктивної, а саме цькування, від якого не тільки страждає морально, а й запросто може позбутися роботи і засобів для існування. Боячись жорсткої реакції з боку хейтерів, ЗМІ та інші компанії, буквально, біжать попереду паротяга, — з’являються списки «заборонених» для публікацій тем, вилучаються наклади книжок, звільняють працівників із «некоректними» поглядами. На думку авторів листа, ситуація, коли перед людиною ставлять вибір «справедливість або свобода», небезпечна, та й сам вибір — хибний.
Нетерпимість у суспільстві, точніше — в інформаційному просторі, який став суспільним, виявляється не менш (коли не більш) міцною підставою для цензури, ніж репресивна влада. Вітаючи основні вимоги громадського руху за більшу рівність, автори листа не можуть погодитися з атакою на свободу слова.
Лист, як і слід було очікувати, жорстоко розкритикували. Його вважають принаймні «перебільшеним». До того ж особливо миле згадування авторами імені Трампа, — це вписує лист у суто політичний контекст або навіть робить його частиною передвиборних баталій у США.
Та основна критика зосередилася на обвинуваченні авторів і підписантів у тому, що вони, будучи елітою, в «старому» розумінні слова, просто хочуть зберегти контроль над тим, що вважати «свободою» і «допустимим», над тим, які правила мають діяти в інформаційному полі та суспільстві в цілому. Загалом, усе зводиться до старого доброго конфлікту інтересів: еліти проти революційно налаштованих мас, які прагнуть рівності й справедливості для всіх, незалежно від дипломів, соціальних успіхів та іншого, що відгонить «білим супрематизмом».
Як абсолютно точно зазначили автори листа, цензура підкралася непомітно — зовсім не звідти, звідки її завжди очікували. Не від нових тиранів і авторитарної влади, не від знахабнілих популістів, які відчули підтримку мас, і навіть не від тих майбутніх диктаторів і тиранів, які прийдуть услід по рештках зруйнованої популістами демократичної системи. Вона підкралася з боку головних «користувачів» свободи слова — шанованої публіки, яка отримала нарешті важіль прямого впливу на долі конкретних людей і суспільства загалом. Не на думки, ні, — формувати думки не так-то просто. Та й не треба впливати на думки, якщо можна «дістати» самих носіїв думок.
Для масового суспільства взагалі немає «суперництва думок». Що б ви не бовкнули публічно або навіть у приватному листуванні, може коштувати вам життя. Не фізичного, слава Богу, але соціального, професійного, особистого. Щоб знищити сучасну людину, щільно інтегровану в численні соціальні зв’язки, зовсім не обов’язково відрубувати їй голову.
Тепер це стало зовсім легко: щоб знищити інакодумця, не треба навіть піднімати з дивана філейну частину. Постиками, коментиками, мемасиками, емодзиками, хештежиками...
Сверблячка інженерів
Хочеться звинуватити в усьому технологію. Соцмережі переважно. Не модерують, усе дозволяють, жодних рамок не ставлять, ні за що не відповідають, при тому ще й гроші гребуть лопатою. Взяти б їх та закатати в ті ж рамки, в яких працюють традиційні ЗМІ, — з відповідальністю за кожне слово, опубліковане на платформі.
Платформи, звісно, могли б робити більше для захисту інформаційного простору від сваволі — як «лівої», так і «правої», але це нам не дуже допомогло б. Річ у людях, у їхніх гіпертрофованих почуттях, в «емоційному інтелекті», який виявився зручним приводом до розвінчання й відсунення на другий план просто інтелекту. «Почуття віруючих» стали магнітом, центром солідаризації мас. Вони важливіші й цінніші за ідеї та думки, за свободу висловлювання, вони превалюють над розумом і вихованням, ображаються марно й вимагають відплати з будь-якого приводу, негайно, без суду та слідства. З самої тільки волі «всього прогресивного людства».
Технологічні компанії, звісно, причетні до всього цього, — вони на цьому заробляють. І вони краще за інших відчувають у повітрі запах диму. Але вони розуміють, що користувач зовсім не чекає від них суворішої модерації, яка не дозволятиме, наприклад, переходити на особистості, — навпаки, це саме те, за що ми їх любимо. Тому все, що вони роблять, — теж мчать наввипередки з паротягом.
Microsoft, наприклад, спробував вилучити з програмістського побуту терміни master/slave і замінити чимсь нейтральним, що не відсилає до ганебної сторінки американської історії. Однак спроба провести таку новацію на найбільшій кодерській платформі GitHub провалилася, — кодери, серед яких американці не становлять більшості, просто відмахнулися від цієї ініціативи. Чимало грозилося піти з платформи, якщо їм створять технічні труднощі з ідеологічного приводу.
Підтягнувся й Twitter — опублікував власний список «неприйнятних» технічних термінів, яких працівники компанії більше не повинні вживати. До цього списку ввійшли blacklist і whitеlist, уже згадані вище master/slave, а також низка гендерних кліше на кшталт man hours (людино-години).
Технологічні компанії, які обіцяли «змінювати світ», як бачите, дотримуються слова. Правда, трохи не так, як ми могли очікувати.
«В Чапаєва» на комп’ютері
Ми, звісно, теж беремо участь у цьому антиліберальному перевороті. Дарма що маємо досвід тоталітаризму. Ми не відчуваємо, коли щось іде не так, бо корпусу ліберальних прав і свобод ми так і не засвоїли. Для нас перехід від релігії комунізму до інших форм світських культів виявляється навіть м’якшим, ніж для Заходу. Але в результаті — те ж саме сектантство, ті ж «почуття віруючих», що збуджуються з будь-якого приводу, те ж заперечення права на інші думки і заперечення тих, хто ці думки озвучує.
Єдине, що нас частково рятує, — наші байдужість і нездатність солідаризуватися. Українська компанія, навчальний заклад, ЗМІ, навіть політична партія і держустанова навряд чи звільнятимуть людину за її висловлювання в соцмережах або на ТБ, за її приналежність до тієї чи іншої інформаційної секти. Навіть якщо вона в ній — активіст. Але не тому, що вони «люблять її не за це», а тому, що їм за це нічого не буде. Наші хвилі хейту недосить високі, щоб серйозно вдарити. Публіка спокійно проковтнула «корабельну сосну» і «низькосортних дітей», уже забула, як клялася не купувати вишиванок від ETNODIM. Та що там, після зґвалтування в поліцейській дільниці в Кагарлику ніхто не тільки не вийшов на вулицю з чимось на кшталт «Жінки мають значення» — навіть не захейтили як слід сторінку міністра внутрішніх справ, а заодно Кабміну, прем’єрміністра й особисто любимця публіки президента Зеленського. Щоб хоч не дати заглухнути справі.
Можна жалкувати, що в нас так і не сформувалися групи підтримки одне одного — жінок, трансгендерів, рибалок, фікрайтерів, готових мобілізуватися на захист кожного «свого». У нас важко уявити собі справжній холівар на захист чиїхось прав, гідності чи бодай почуттів віруючого. Якщо тільки не йдеться про адептів сект імені Порошенка, Зеленського, Тимошенко, Шарія чи Путіна. Ми, як і раніше, створюємо культи особистостей. Саме за ними, як за маяками, визначаємо «свого», «топимо» за нього й ведемо вогонь на знищення по «чужих». Комп’ютерний варіант гри «в Чапаєва». Дарма що після цієї гри зазвичай залишається майже порожня дошка.
Так, третя світова. Так, зараз
Масовий доступ до інформації швидко витягнув з-під споду абияк заметену туди, але так і незавершену громадянську війну. І ця війна — світова. Масові комунікації виявляються знаряддями масового ж, але цілком прицільного ураження.
Затертий до дірок Хантінгтон, який пообіцяв, що XXI століття стане століттям релігійних конфліктів, виявився абсолютно правим. Тільки слово «релігійний» тепер слід тлумачити трохи ширше. Це означає, що конфлікти тепер побудовані не на раціональних аргументах, чітко окреслених ділових, матеріальних і національних інтересах, а на емоціях людей, об’єднаних у групи «за інтересами», з якими вони ідентифікують себе ширше й повніше, ніж із громадянськими цінностями. Масове інформаційне суспільство перетворюється на мережу сект швидкого формування, чиї адепти готові визнавати людську гідність і цінність тільки за представниками своєї релігії. І ми закономірно відходимо з ліберального поля захисту прав та свобод у сферу захисту почуттів віруючих.
Саме вони тепер наріжний камінь. У що б ви не вірили — в Бога чи диявола, в те, що статева приналежність — це ілюзія чи в «сімейні цінності», які вічні, бо правильні; в те, що поезія Кіплінга — євангеліє від сатани, ім’я якому — «білий супрематизм»...
Почуття віруючих, які можуть бути ображені де й чим завгодно і негайно волати про помсту, — основна зброя нинішньої соціально-інформаційної революції. І неважливо, «справа» ви чи «зліва», — вони омивають нас зусібіч і використовуються кожною стороною так, як їй вигідно.