Військові комісари — від теплих каліфорнійських пляжів і до суворих камчатських берегів — нарікають на брак інтересу до військової справи з боку молодшої генерації.
Проте покоління майбутніх солдатів уже росте і до тренувань своїх ставиться аж ніяк не менш серйозно, ніж гітлерюгендівці чи комсомольці тридцятих років. Просто суспільство поки не має змоги оцінити цю підготовку.
Військові, особливо відставники з «ідейно» загартованого покоління, полюбляють гудити сучасну молодь. Спорту юнаки, бачте, не люблять, а від армії взагалі ховаються, з явним нетерпінням чекають скасування призову. З такими, мовляв, у розвідку не сходиш і Батьківщини не захистиш.
Звісно, загнані у навчальні батальйони сучасні призовники — видовище невеселе. І їхня фізична підготовка, м’яко кажучи, не найкраща. Проте мало хто задається питанням — а наскільки потрібні, приміром, стройові вправи в сучасних воєнних діях? Звичайно, коли прусська лінійна піхота вправлялася в залповій стрільбі, то всі оті «роби раз» і «роби два» були життєво важливими. І звичка до багатокілометрових марш-кидків урятувала у Другу світову чимало життів. Проте навіть непогано вишколена піхота, приміром в Іраку, виявилася безпорадною перед технічною перевагою суперника. Певна річ, потім почалася партизанська війна — але це вже інша історія. Теж, до речі, зі стройовою не пов’язана.
Але якщо радянська й німецька молодь тридцятих бігала, повзала, будувала «живі піраміди» й стрибала з парашутом, то чим займаються наші молоді сучасники у вільний від пиття пива час? Правильно — ганяють чоловічків на моніторах. Три генерації Doom — не рахуючи Quake, CS і сотень клонів — усе це забрало в цивілізації мільярди потенційно корисних годин людського часу. Витраченого, до речі, аж ніяк не на спортивні заняття, прогулянки на природі і здоровий сон.
А паралельно із нескінченною віртуальною «кібервійною» неухильно прогресують керовані наземні бойові механізми. Дещо примітивні, з недостатньою автономією, але малоуразливі для куль, високих і низьких температур, дешеві й технологічні, вони з екзотичних іграшок перетворюються на плоть і кров сучасних армій.
І все, що залишається, — це концептуально погодитися, що людино-машинний тандем є реальною і дієвою бойовою одиницею, де біологічний мозок забезпечує оптимальну стратегію керування, а механічне «тіло» є оптимальним виконавцем людських розпоряджень. До того ж потенційних операторів можна відловити в будь-якому комп’ютерному клубі. Вони роками тренуються, чекаючи свого часу.
Бойовий робот-кулеметник вартістю в сотню тисяч доларів (а при масовому виробництві ціна, скоріш за все, впаде на порядок), керований юним, але досвідченим оператором, у реальних бойових умовах може виявитися значно ефективнішим від десятка стрижених новобранців із якогось там села Затемного. Причому витрати на десяток новобранців — разом із перевезенням, харчуванням, навчанням тощо — у сухому залишку будуть значно більші, ніж витрати на робота, оператора та певну кількість боєприпасів для тренувань на місцевості.
Вербування на «бойове навчання» можна проводити на конкурсній основі. Навіть із платним записом на конкурс — охочі знайдуться. А призов у будь-якій країні перестане бути поліційно-каральною акцією. Самі комісаріати, до речі, для максимальної ефективності роботи слід розмістити в комп’ютерних клубах, де «ветерани баталій» максимально швидко налагодять відбір найперспективніших новачків.
До речі, ігрові спеціалізації майже повністю відповідають армійським потребам. Найпопулярніші «бігалки-стрілялки» забезпечать армії «рядових операторів», кожен з яких відповідає за одну бойову одиницю. Дещо менша аудиторія в «стратегій реального часу», де гравець керує десятком-двома бойових одиниць. Це — готові кадри для молодшого офіцерського складу. І значно менш популярними є походові військові стратегії, так звані варгейми, де гравцеві доводиться повільно і вдумливо аналізувати дії великих військових з’єднань, забезпечувати постачання та взаємодію різних родів військ, годинами просиджуючи над деталізованими картами місцевості. У цих іграх набувають кваліфікації юні штабісти.
Ось таким — із широким від багатогодинного сидіння задом, кволими руками й червоними від недосипу очима — постає перед нашими очима справжній солдат майбутнього. Готовий цілими ночами вартувати склади, вести взвод у безнадійну атаку, прокладати на тримірній карті напрямок майбутніх проривів. Хоча, звісно, краще без цього.