Хороші дівчатка, як відомо, люблять поганих хлопчиків. Малолітки тягнуться до зрілих чоловіків і навпаки. Джентльмени віддають перевагу білявкам. Або блондинам. Базис нерідко ставить надбудову в незручне становище... Гадаєте, це загальні фрази? Так ось. Відмінниця школи Хогвартс Герміона Грейнджер сохне за жирноволосим виродком професором Снейпом, зрештою спокушає його, але змушена ділити його в ліжку з неперевершеною сволотою Люціусом Малфоєм. Сенатор Палпатін, узурпуючи владу в далекій-далекій Галактиці, насправді рятує «планети третього світу» від загрози голодної смерті, пов’язаної з надмірними апетитами Всегалактичної торгової федерації, і відновлює історичну справедливість стосовно підданих геноцидові ситхів. А знаєте, чому ельфи Середзем’я так погано розмножуються? Толкієн посоромився нам пояснити: все тому, що вони віддають перевагу одностатевому коханню, а на таке насильство над природою, як чоловіча вагітність, здатен далеко не кожен... ну, письменник, чи що. А ще — повсюдна й незнищенна любов до пригод, містичних переживань, великого і чистого кохання, відкритого моря/космосу. Ну і, звісно, загальна грамотність та багато-багато вільного часу. Ось вона, формула фанфікшну.
Футбольні уболівальники мене зрозуміють: після чергового програного матчу, в якому любимий гравець кілька разів дав маху, дуже хочеться «все переписати» так, щоб «усе було навпаки» і «наші виграли», на крайній випадок — щоб хоч матч видався не таким нудним. Ось тільки з футболом так не виходить. Зовсім інша річ — книжка. Чи кінофільм. Або телесеріал. Щось далеке від реальності і притому таке, що розбурхує фантазію. Інтрига, в якій хотілося б узяти участь. Герой, із яким хотілося б опинитися поруч. А вже як можна було б усе виправити... Чому ні? Ось геймери занурюються у свої віртуальні реальності, дотримуючись сценаріїв, написаних для них творцями ігор. Те ж саме фактично відбувається з авторами фанфіків — фікрайтерів, які занурюються у світ першоджерела (канон), щоб змінити життя героїв і долі світу.
Ідея давня — скористатися чужим текстом і чужими героями, щоб висловити власні думки та сподівання. Найбільші фанати скажуть вам, що античні трагедії — це фанфіки Есхіла, Софокла та Евріпіда за мотивами міфології й історії. Що вже казати про цілу когорту авторів «Енеїд» та інших «Божественних комедій». Але більш помірковані все ж таки погодяться: фікрайтерство — явище не дуже давнє. Один із найперших зразків — «дамське рукоділля» послідовниць і наслідувачок Джейн Остін (справа, до речі, досі не померла). До ранніх зразків також належить розвиток (до речі, знову — переважно дамами) образу Шерлока Холмса. Опуси публікувалися в журнальчиках, які передавалися з рук у руки і об’єднували любителів жанру — такий собі прообраз фандому й фанзіну, які оформилися трохи згодом, коли фікрайтерство набуло характеру споживацької епідемії.
Першим полем фанфікшну в його нинішньому вигляді заведено вважати серіал Star Track («Зоряний шлях»), який з’явився на екранах у 60-ті роки. Досі це один із найбільш плідних фандомів — поряд із об’єднаннями «креативних фанів» Толкієна, «Зоряних воєн», Х-файлів, «Гаррі Поттера», кількох аніме та манг (в наших інтернет-широтах упевнено лідирує Sailor Moon). В останнє десятиліття і взагалі мало не кожне більш-менш помітне явище в теле- й кіногалузі відзначене появою фанфіків. Активність фікрайтерів в останні два десятки років не повинна дивувати: Інтернет — це вам не надрукований на машинці фанзін. Написав, відіслав модератору (або навіть сам виставив на сайт) — і твій читач споживає текст із печі, з жару. А в тому, що читач буде, можна не сумніватися. Адже повальна любов до кіно- і телегероїв — неодмінний атрибут нашої з вами медіасучасності.
Людина, що зіштовхнулася з творчістю фікрайтерів, мусить мати на увазі дві серйозні небезпеки: звикання й марнування часу на препаскудної якості тексти. Рівень небезпеки залежить від особистих рис читача. Занадто поблажливим і терплячим, наприклад, посилено не рекомендується мати справу з фанфіками — можна ухоркати масу часу на читання текстів дуже низької літературної якості. Або відразу йти на ті сайти, котрі мають редколегію. На них погані тексти або зовсім не публікують, або ставлять фанфікам оцінки, покликані зорієнтувати читача. Звикання повинні мати на увазі всі ті, хто пережив періоди будь-якої іншої залежності — «зависання» на серіалах, іграх, поп-зірках тощо.
Тим же, хто вирішив не просто читати, а й писати, можна передусім позаздрити. По-перше, фанфікшн — це, як не крути, притулок нудьгуючих графоманів. Без образ. Якщо людина пише фанфік — це означає, що в неї як мінімум є час. І якщо вона пише саме фанфік, а не створює оригінальний літературний твір, — це чесне зізнання, що на «літературу» вона не замахується, не претендує тощо. По-друге, фікрайтер вливається в дружній і в цілому доброзичливий колектив. Звісно, тут, як і скрізь в Інтернеті, ви не застраховані від паплюження «від нічого робити». Але справжній фан не тільки не скривдить іншого фана, а й іншим, несправжнім, не дозволить.
Якщо ви вважаєте, що така ситуація робить фанфік наперед невдалим і мало привабливим, із літературного погляду, жанром — ви помиляєтеся. Так, тут важко відділити зерно від полови. Але навряд чи важче, ніж у великій книгарні — вибрати одну строкату обкладинку з-поміж тисяч і тисяч інших. А серед фікрайтерів трапляються справжні таланти. Їхні фіки читаєш із завмиранням серця і повірити не можеш, що стосунки Ліндіра і Леголаса можна було перетворити на таку смішну порнографію, а з «Гаррі Поттера» викрутити недитячу драму з товстим-товстим шаром метафізики. Чому ні? Маститі автори «переписують» Шекспіра або там Достоєвського — і це називається «постмодерністська література». Чому продовження або side-story до «Піратів Карибського моря» не може називатися так само?
Принадність фанфіку передусім у тому, що його легко читати, легко писати — загалом — легко грати. Це чимось нагадує дитячі конструктори: з одних і тих самих деталей, залежно від рівня майстерності й уяви, можна скласти найрізноманітніші моделі. Грати тим легше, чим краще прописані світ і образи в першоджерелі. Саме тому цей жанр — чудове поле для перших кроків у сфері творення зв’язних текстів. Це ж вам не шкільний твір на тему «Катерина — промінь світла в темному царстві»... До речі, міг би бути цікавий дослід: запропонувати школярам писати не твори, а фанфіки за мотивами хрестоматійних творів. Уявляєте, що вони з «Анною Кареніною» зроблять? Особливо якщо не обмежувати в рейтингу. І тему твору сформулювати не заїждженою фразою з методички, а як «виклик»: без трупів, але з безліччю інтимних сцен (даєш підліткову сексуальність), і щоб найбільшою гадиною виявився Левін.
Високочолі теоретики від перспектив літератури обговорюють «можливості нових способів письма» під акомпанемент інших теоретиків — тих, котрі про «смерть літератури». Тим часом фікрайтери всіх фандомів долають проблеми, не вирішувані в рамках нинішньої літературної парадигми: зрощення літератури з інформаційними технологіями й авторське право. Доки апологети «мережератури» пишуть маніфести і граються з мультимедіа, фікрайтери успішно реалізують саму суть цього поняття. Фанфікшн — це, в повному сенсі, література, творена «мережею» — певним ком’юніті (фандомом), який згуртувався навколо однієї ідеї. Колективний автор здатен не лише дописувати твір нескінченно довго — він фактично не дозволяє йому закінчуватися. Він може зробити його справді «багатошаровим» у сенсі розвитку образів, переплетіння сюжетних ліній тощо.
Але таку концепцію літератури сприйняти важко, навіть неможливо — у кожному разі, доти, доки об’єкт авторського права дає гроші. Те, що роблять фікрайтери, — вони роблять «за любов», а не за хабар. Майже завжди. «Майже», тому що деякі літературні твори, які є, по суті, фанфіками, водночас добре продаються — як «Перстень Пітьми» Перумова, наприклад, або нескінченні «джедаїани». Абсолютна більшість фікрайтерів — безсрібники. Вони охоче відмовляються від прав не лише на «чужих» героїв і світи, а й навіть на власний текст. І це справедливо — вони ж чужим граються.
Фанфік — і, ширше, фанарт — відповідь публіки на те, чим її під виглядом мистецтва годують медіа. Якщо раніше рух продукту мас-культури був односпрямованим — від виробника до споживача, то тепер споживач може сформулювати і, що важливіше, транслювати у світ «чемну відповідь». Маскульт, стаючи інтерактивним, стає також креативним. І його «креативна» складова дивним — іноді смішним — чином розширює самі межі маскульту. Ну нехай відтворення «трансформерів», мисливців на привидів чи таємниць «Твін Пікса». Але Джейн Остін... Гадаю, фандом Льва Толстого — теж зовсім не фантастика. Якщо за ним пристойне кіно знімуть. Або краще — телесеріал. Тобто культуру — в маси. А вже маси з нею розберуться по-своєму...