Глобалізація, інформатизація суспільств, розрив у володінні технологіями - це глобальні і багатолітні тренди, з якими зіштовхнулася абсолютна більшість країн в останні десятиліття.
З цими всесвітніми трендами в наше повсякдення входить ще один феномен, який отримав назву "цифровий суверенітет".
Залежно від провідної парадигми (ідеологічної, геополітичної, історичної тощо), в якій живе та чи інша країна, під цим терміном слід насамперед розуміти або здатність держави управляти інформаційними потоками, обмежувати їх і претендувати на ексклюзивне право визначати національний дискурс та інформаційне поле, або можливість коли не обмежувати, то контролювати і встановлювати червоні прапорці транснаціональним технологічним компаніям, через які транслюються й перерозподіляються інформаційні потоки, відбувається керування цифровою інфраструктурою.
У першому випадку держави остерігаються переважно втручання та "м'якої сили" інших держав. Класичним прикладом такого остереження є Китай із його проєктом "Золотий Щит", або, як його ще називають, "Великий китайський фаєрвол". Розпізнавальна риса цього проєкту - заборона безлічі сайтів, включно з такими платформами як Facebook, YouTube та їм подібні, а також сувора модерація активності й контенту в Мережі.
Ще одним прикладом акценту на державному цифровому суверенітеті можна назвати спробу Росії створити "автономний Інтернет", який би включав власні DNS-сервери, можливість регулювання трафіку Інтернету тощо. Крім того, за задумом авторів ініціативи, на випадок глобального відключення російського сегмента Інтернету дублююча система дозволить зберегти національну цифрову інфраструктуру. "Створюється інфраструктура, - зазначено в пояснювальній записці до відповідного законопроєкту, - яка дозволяє забезпечити працездатність російських інтернет-ресурсів у разі неможливості підключення російських операторів зв'язку до закордонних кореневих серверів мережі Інтернет". Таким чином, крім посилення і так всесильного "Роскомнадзора", який зможе не тільки вимагати блокування сайтів від операторів, а й робити це самостійно, в РФ намагаються створити автономний Інтернет, що, за необхідності, могтиме функціонувати ізольовано й, таким чином, повністю суверенно.
У Європейському Союзі дедалі частіше говорять про цифровий суверенітет, але, швидше, в контексті цифрової безпеки. Так, у програмному документі "Союз, який прагне більшого. Мій порядок денний для Європи" Урсула фон дер Ляєн (тоді ще кандидатка на посаду голови Європейської комісії) відвела цій темі цілий пасаж під назвою "Захист нашої демократії"."Останніми роками, - пише фон дер Ляєн, - нашим демократичним системам та інститутам дедалі більше загрожують ті, хто прагне розділити й дестабілізувати наш Союз. Ми мусимо зробити більше, аби захистити себе від зовнішнього втручання. Цифрові платформи є áкторами прогресу для людей, суспільства й економіки. Для збереження цього прогресу ми маємо створити умови, щоб вони не використовувалися для дестабілізації нашої демократії. Ми повинні розробити спільний підхід і загальні стандарти для вирішення таких питань, як дезінформація та меседжі ненависті в Інтернеті". Відповіддю, на думку фон дер Ляєн, має стати Європейський демократичний план дій, який би включав законодавчі ініціативи щодо більшої прозорості, наприклад, політичної реклами в Мережі.
Це лягає в загальну канву стурбованості Євросоюзу не так з приводу "м'якої сили" та ідеологічної боротьби з боку інших країн, як необхідністю вдосконалити своє законодавство та виробити норми для технологічних компаній і транснаціональних корпорацій, що оперують у діджитал-сфері й дуже впливають на повсякденне життя європейських громадян. Таким чином, європейці наголошують на виробленні правил і контролі за доброчесністю з боку засобів масової комунікації як можливих засобів або ж суб'єктів недоброчесних дій стосовно не тільки держави, а й простих громадян. Показовим прикладом може слугувати скандал навколо компанії Cambridge Analytica, що отримала доступ до особистих даних десятків мільйонів користувачів Facebook без їхнього на те дозволу й використовувала їх для впливу на виборчу кампанію у США 2016 року.
Є й третій акцент, який роблять, розглядаючи можливість цифрового суверенітету, - забезпечення прав громадян при використанні засобів масової комунікації, включно не тільки із захистом персональних даних, а й правом розпоряджатися своїми даними і обмежувати їх поширення без згоди автора.
Говорячи про цифровий суверенітет в українському суспільстві, ми не можемо оминути жодного з аспектів. Адже Україна як держава вимушена активно боротися за цифровий суверенітет в умовах інформаційної та гібридної воєн. У зв'язку з цим після 2014 року цифровий суверенітет України та його захист сприймалися насамперед у загальному контексті боротьби за суверенітет країни та її інформаційну безпеку. Саме цим мотивувалися спроби обмеження окремих платформ, - насамперед це стосується вимоги від операторів блокувати такі російські платформи як Vkontakte, Одноклассники, mail.ru, пошукову систему Yandex та інші. Правда, на відміну від КНР і РФ, ці спроби забезпечення цифрового суверенітету не були підтримані серйозним фінансуванням та технічними рішеннями, й тому їх легко долають користувачі.
Як і інші країни, Україна зіштовхується з величезним впливом технологічних корпорацій, які забезпечують роботу та доступ до всесвітньої цифрової інфраструктури. І, нарешті, як і решта суспільств, ми зіштовхуємося з необхідністю цифрового суверенітету громадян. Цей третій аспект цифрового суверенітету в українських реаліях стає дедалі актуальнішим зі зростанням інтернетизації нашого суспільства. Рік у рік кількість тих, хто ніколи не користувався Інтернетом і не має такої потреби, неухильно зменшується. За іронією долі, інформаційна й реальна війни зіграли свою роль: у пошуках інформації про події в країні в умовах діаметрально протилежних оцінок ключових процесів, які відбуваються в Україні, у пошуках різноманітних засобів комунікації з тими, хто залишився в неконтрольованих і анексованих районах Донбасу та Криму, українські громадяни стали ще активніше використовувати можливості Інтернету та соціальних мереж. Нині близько 80% респондентів віком за 18 років заявляють, що вони користуються Інтернетом (дані моніторингу Інституту соціології НАН України за 2019 рік).
Тих, хто не вбачає в цьому потреби, поменшало до 17%. Абсолютна більшість заявляє, що користується Інтернетом на постійній основі вдома, з мобільного телефону або планшета, на роботі. Крім того, лише чверть опитаних заявляє, що не користуються соціальними мережами, тоді як більшість - користувачі. В умовах активної діджиталізації українського суспільства на повсякденному рівні ми можемо стверджувати, що час дискусії з приводу цифрового суверенітету в Україні настав. Наявні всі три його аспекти, які супроводжують діджиталізацію в "турборежимі".
Насамкінець зазначимо, що останніми роками (з низки цілком об'єктивних причин) суспільна увага фокусувалася на цифровому суверенітеті як аналогу інформаційного суверенітету, вимагаючи правил для технологічних компаній, у зв'язку із зафіксованими зловживаннями та використанням засобів масової комунікації для маніпуляції громадською думкою.
Тим часом третій вимір - особистісний цифровий суверенітет - практично, не опинявся в центрі уваги. Однак діджиталізація породжує масу цілком нових для нас проблем, серед яких особливе місце посідають цифрові права громадян. Одним із таких базових прав є цифровий суверенітет. З їх порушенням ми зіштовхуємося, буквально, щодня, ставлячи галочки під користувацькими угодами, відкриваючи чергову програму чи додаток, надаючи доступ до своїх контактів, аудіо, відео та галереї світлин. Те, що багато прав людини, на думку респондентів, в Україні порушуються, не може слугувати виправданням ігнорування цифрових прав та цифрового суверенітету. Тим більше коли ми з кожним днем дедалі більше стаємо якщо й не "державою у смартфоні", то вже точно "суспільством у смартфоні".