Важливість інноваційної складової економіки переоцінити неможливо, бо саме цим показником визначається зовнішня конкурентоспроможність розвинених країн. Один маленький приклад.
У нетривалий період правління генсека Андропова в радянській пресі з'явилася публікація, на яку звернули увагу всі досвідчені журналісти. Оскільки інколи форма буває не менш промовистою, ніж зміст. Текст, набраний на півтори колонки, жирним шрифтом, у "рамочці" і без підпису, означав важливу редакційну статтю. Але те, що важлива редакційна стаття перенесена з першої сторінки на другу, було вже порушенням усіх канонів. Ще більше дивувало, що у статті вперше порушувалася гостра державна проблема, а публікувалася вона в єдиній великій непартійній газеті країни - газеті профспілок "Труд". Замовний характер публікації був очевидним, але справжній "замовник" залишався при цьому в тіні.
Стаття присвячувалася інноваціям. У ній вперше називалися, по суті, страшні цифри: успішні підприємства капіталістичних країн щорічно оновлюють до 40% свого обладнання, у країнах РЕВ цей показник не перевищує 14%, а на найбільшому в Європі Новокраматорському машинобудівному заводі оновлюється тільки 3% обладнання щорічно.
Із численних мемуарів ми знаємо, що радники обговорювали з Андроповим цю проблему. Але генсек був тяжко хворий і не встиг...
Радянський Союз розвалився через загнивання економіки. Він, маючи колосальну науково-технічну базу, не мав економічних важелів для впровадження інновацій.
Аналогічна ситуація сьогодні і в незалежній Україні: науково-технічна база - вибачте за гру слів - ще "не розбазарена", державні мужі багато говорять про інноваційний розвиток держави, та тільки віз і досі там. На підтвердження цього - ще один приклад.
У 2006-му, коли з'явилася нова ціна на російський газ і гостро постала проблема енергетичної кризи, я брав участь в організації "громадських слухань" із питання ефективного використання енергоресурсів. 8 лютого на цих слуханнях уряду представили 203 інноваційні технології. Однак, попри всю серйозність економічної ситуації, нічого не було зроблено для їх впровадження. Відповідна державна структура навіть змогла проігнорувати конкретні доручення прем'єра.
Не рятує ситуацію й "саморегульований" ринок, на який дехто з нас покладав свого часу такі великі надії. Чому так відбувається, і що необхідно зробити, аби принципово змінити ситуацію, викладено в доданій концепції.
Концепція ідеальної інноваційної політики
Інновація здійснюється спільними зусиллями двох партнерів: новатора та інвестора. Перший володіє інтелектуальною власністю, другий вкладає гроші. Кожен із них вважає головнішим себе. У їхніх взаєминах блискуче проявляється гегелівська теорія єдності і боротьби протиріч.
Зазвичай інновація не реалізується саме з тієї причини, що кожна зі сторін уже на етапі укладання угоди прагне підкорити собі іншу. Якщо підлеглим виявляється новатор, то інвестор знаходить спосіб забрати не тільки весь прибуток, а й саму новацію. Так само чинить зазвичай і новатор, отримавши можливість вільно розпоряджатися коштами інвестора. Він використовує цільове фінансування у своїх власних інтересах.
Для того, щоб діалектична пара не самознищилася, залучають третього гравця - інноваційного менеджера, який виступає посередником між протиборчими сторонами. При цьому особа, котра здійснює інноваційний менеджмент, виявляється найслабшою стороною: вона не має ні фінансів, ні інтелектуальної власності. Їй не довіряють обидва партнери, остерігаючись її можливої змови з протилежною стороною. І обидві сторони готові за першої ж ліпшої нагоди позбутися послуг посередника, щойно він перестане бути потрібним.
Отже, очевидно, що в інноваційному процесі надзвичайно ризикують усі три учасники. Графічно цю тріаду можна представити так:
І очевидно, що слабкість балансу сил визначається слабкістю серединної ланки. Саме ця слабка ланка, намагаючись забезпечити баланс протиборчих партнерів, гальмує процес у пошуку гарантій власного інтересу. Вихід - у посиленні слабкої ланки, бо лише сильніший учасник може гарантувати дотримання інтересів інших учасників. При цьому бажано, щоб гарант був зацікавлений як в успіху спільної справи, так і у вигоді кожної зі сторін. Отже, ми говоримо про принципово іншу схему:
І таким гарантом може стати тільки держава. Особливо якщо вона буде і співінвестором, і співвласником інтелектуальної власності.
Державний інтерес
Отже, держава бере на себе функцію інноваційного менеджера і таким чином стає гарантом законності процесу. Від імені держави діє "Інноваційний холдинг", у якому головним суб'єктом є Державний венчурний фонд (ДВФ). ДВФ укладає з власником інтелектуальної власності договір на умовах уступки частки авторських прав. При цьому холдинг бере на себе оцінку інтелектуальної власності, розробку інвестиційного проекту, пошук інвесторів та подальший захист спільної інтелектуальної власності. Природно, що ДВФ виступає лише платником, а всю роботу виконують засновані з його участю комерційні фірми. При цьому виграють усі три сторони процесу:
• автору не треба шукати кошти, необхідні для виконання оцінки, проекту, патентування тощо;
• інвестор отримує від держави гарантію об'єктивності оцінки і проекту;
• держава отримує частку в перспективному проекті.
Ризики інвестора
У діалектичній парі "новатор-інвестор" по-справжньому ризикує лише другий. Інвестор ніколи не знає абсолютно точно, чи здійсненна ідея новатора взагалі, наскільки реально окупити витрати, чи буде прибуток, і який він буде. Тому така важлива роль четвертого учасника інноваційного процесу, про якого ми не говорили раніше, - експерта.
Звісно, у будь-якій вузькоспеціалізованій справі найкращий експерт - сам автор інновації. Але автору властивий авантюризм, якого не може дозволити собі інвестор. З авантюризмом теж можна впоратися, однак спочатку поговоримо про стороннього експерта.
Сторонній експерт не може обмежитися кваліфікованим скептицизмом. Він повинен оцінити імовірність успіху. Щоб оцінка була реальною, експерт зобов'язаний відповідати за неї. Необхідно запровадити рейтингування експертів, де спеціаліст, який дасть помилкову оцінку, отримуватиме негативні бали; а той, котрий дасть правильну оцінку, - позитивні. При цьому якщо технологія виявиться успішною, то і негативні, і позитивні бали мають бути вищими - пропорційно успіху технології. Оплата праці експерта має залежати від його рейтингу.
Бажано, щоб наукова експертиза не обмежувалася констатацією суб'єктивної думки експерта. В ідеалі, це має бути дискусія з автором. Звісно, повноцінна дискусія можлива тільки в нашому випадку - коли держава здійснює захист спільної інтелектуальної власності. Інакше експерт стане каналом витоку "ноу-хау".
І все-таки ніхто краще за самого автора не здатен оцінити реальність його ідей. Тоді чому б йому не ризикувати спільно з інвестором? Автор мусить мати можливість стати співінвестором. Неважливо, яким буде його внесок в абсолютному вираженні. Автор повинен ризикувати всією своєю власністю плюс позиковими коштами. Тоді - у разі провалу проекту - він втратить усе й нестиме кримінальну відповідальність як недобросовісний позичальник. Саме готовність автора ризикнути власним майном має бути показником його особистої впевненості в реальності проекту. Чому б Державному венчурному фонду не позичати авторам певні суми під заставу їхніх особистих майнових прав?
Наявність дуже серйозного стримуючого чинника спонукатиме новаторів мінімізувати ризики інвесторів. Тим часом - у разі успіху - автор стане співвласником прибуткового проекту, зможе повернути державі позикові кошти, перетвориться на заможну людину.
Про первинного інвестора та інтелектуальну власність
Нововведення не з'являється на порожньому місці. У майбутнього автора багато років інвестують різні державні й недержавні структури. На час появи предмета патентування авторство, як правило, обтяжується співавторством різних менеджерів і претензіями організації, що виплачує новатору зарплату.
Наприклад, відповідно до Цивільного кодексу України, організація, в якій працює автор винаходу, є співвласником його інтелектуальної власності, якщо - як зазначено у ст. 429 - договором не передбачено інше. На практиці це означає, що організація може нав'язати працівникові відмову від його частки авторських прав. Автор, як правило, приймає такі умови, бо інакше ризикує не отримати взагалі жодних можливостей для роботи над винаходом. Як наслідок, автор втрачає стимул до творчості і шукає спосіб обманити організацію. Найпростіший спосіб - приховати важливі елементи винаходу і змінити організацію, коли роботу буде, практично, завершено, але ще не запатентовано. До речі, патентування не захищає організацію, оскільки автор може доопрацювати власний винахід і запатентувати його ще раз, але вже з іншим інвестором і на інших, вигідніших для себе умовах. Таким чином, відсутність жорсткої регламентації відносин автора й організації не тільки провокує автора на конфлікт із первинним інвестором, а й не захищає інтересів такого інвестора.
Зазвичай первинним інвестором є установа Міністерства освіти і науки, але автор може працювати і в галузевому НДІ, і на державному промисловому підприємстві, і в комерційній структурі. Однак, у кожному разі, організація, в якій він працює, інвестує в нього кошти і має право претендувати на створену автором інтелектуальну власність. Чинне законодавство дозволяє первинним інвесторам переманювати перспективного науковця один в одного. І це добре, оскільки науковець зрештою отримує найкращі умови для роботи. Але, створюючи працівникові найкращі умови праці, первинний інвестор водночас зазіхає й на максимум перспективного авторства. А законодавство дозволяє автору обдурити первинного інвестора. Таким чином, прагнення до відчуження інтелектуальної власності автора провокує відчуження інтелектуальної власності первинного інвестора.
Вирішити цю проблему дуже легко. Досить вилучити зі ст. 429 її кінцівку: "якщо інше не встановлено договором". Навпаки, для всього інноваційного процесу буде вигідно, коли законодавство жорстко обумовить частку авторських прав новатора. Наприклад: автору належать 50% майнових прав інтелектуальної власності, решту 50% ділять між собою всі первинні інвестори. Як вони це роблять - не предмет нашої Концепції. Нам важливо, щоб після багатьох років творчої праці автор постав перед ДВФ зі значним майновим багажем. І, до речі, без "прилипал-співавторів", бо необхідність ризикувати на етапі впровадження власним майном відіб'є охоту до співавторства в більшості "прилипал".
Якщо законодавство унеможливить будь-яку боротьбу за майнові права, автор і первинний інвестор перестануть бути конфліктуючою діалектичною парою й перетворяться на партнерів, однаково зацікавлених у реалізації інновації:
Чому Концепція ідеальної інноваційної політики не може бути реалізована в цій країні?
Отже, ми показали структуру, в якій враховано інтереси всіх суб'єктів інноваційної діяльності. Причому враховано так, що всі суб'єкти-учасники зацікавлені в ефективному впровадженні інновацій. Ми "намалювали" ідеал, до якого слід прагнути. Однак це не означає, що "ідеальна" концепція може бути реалізована, хоча суспільний і державний інтерес очевидний. Причина - у незацікавленості тих, хто приймає рішення. Прояснимо ситуацію.
Фінансово-промислові групи, які субсидують основні політичні партії, зацікавлені не лише в законодавчому захисті власних інтересів. Інша їхня мета - доступ до державного бюджету. Статті держбюджету, які передбачають фінансування інноваційної діяльності, - надзвичайно зручна форма безповоротних інвестицій. Інновації передбачають непрогнозовані ризики, пов'язані з науково-дослідною діяльністю. А перевірити реальний обсяг фінансових вкладень у дослідження так само важко, як перевірити "нульовий цикл" у будівництві. Однак, на відміну від будівництва, де в підсумку обов'язково з'являється будівля чи споруда, інноваційний проект дає можливість "народити мишу" або взагалі не створити нічого: "Ну не вийшло!".
Оскільки бюджетні інноваційні кошти є одним із джерел доходу владних фінансово-промислових груп та їхніх креатур, остільки владні не можуть допустити у принципі якихось розумних дій, які б підвищували ефективність державної інноваційної політики. Однак це не означає абсолютну безперспективність нашої справи.
Політики вимушені періодично апелювати до думки виборців. І це дає нам шанс змінити нашу країну.
Із чого почати?
1. Необхідне неформальне об'єднання суб'єктів інноваційної діяльності (дослідників, менеджерів, інвесторів тощо), яке, у принципі, надалі може бути й формалізоване.
2. Неформальне об'єднання має розглянути наявні пропозиції та концепції, відкоригувати їх або виробити нові.
3. Нова узгоджена "ідеальна концепція" має бути формалізована, тобто підписана учасниками неформального об'єднання і зроблена надбанням гласності.
4. Документ має бути відправлений президентові й уряду України як тема для "національної доповіді" та "громадських слухань". А також - відповідним комітетам Верховної Ради, всім парламентським фракціям і непарламентським політичним партіям. Це дасть можливість розділити всі політичні сили на прихильників і противників здорової інноваційної політики. Об'єднавшись із прихильниками, можна апелювати до виборців і таким чином спонукати реальну владу до зміни статус-кво.