Конверту зі штампом рідної школи, що випав зі стосу свіжих газет, я спочатку здивувалася. До традиційної зустрічі випускників начебто ще далеченько. Виявилося, школа просить від своїх вихованців не пам’яті, а допомоги — хоча б десяткою гривень. На новобудівлю. Щоб отримати під неї потрібну суму у...валюті.
Це не ребус такий. Це суть технології спільного проекту уряду України та Світового банку, що створили для його реалізації Український фонд соціальних інвестицій (УФСІ). Вказаний проект передбачає використовувати до 2007 року близько 70 млн. доларів (у тому числі 50 млн. позикових) для вирішення найгостріших соціальних і комунальних проблем сільських громад у 50 найпроблемніших районах країни (по два в кожній із 25 областей). Зокрема, реабілітації шкіл, дитсадків, медичних амбулаторій, будинків культури, реконструкції сільських доріг, поліпшення якості довкілля шляхом озеленення тощо.
Вінниччині пощастило нарівні з Київською, Чернігівською, Сумською, Житомирською та Хмельницькою областями, що стали пілотними полігонами проекту. При цьому подоляки все одно зуміли відзначитися. Якщо, наприклад, у Хмельницькій і Харківській областях пріоритет було віддано впровадженню мікропроектів з надання інноваційних соціальних послуг для вразливих прошарків населення, то Вінниччина віддала перевагу освіті.
Барський і Гайсинський райони області, обрані для реалізації проекту за оонівськими коефіцієнтами людського розвитку, представили 75 мікропроектів, переважна більшість яких стосувалася модернізації сільських шкіл. Одне гнітить: їхня загальна вартість — понад 22 млн. грн. — майже вдвічі перевищує виділений регіону фінансовий ресурс.
На зустрічі керівництва області з представниками Фонду соціальних інвестицій настільки підвищену увагу до сфери освіти пояснили менталітетом вінницьких громад, які 80% усіх проектів поклали саме на вівтар просвітництва. Для прикладу, у Грузії «шкільний» напрям роботи Фонду соціальних інвестицій відтягнув не більш як 60%, у Вірменії — 50% коштів, а в латиноамериканських країнах цьому питанню взагалі практично не приділяють уваги.
Весь цей шкільно-будівельний бум очікується на Вінниччині вже нинішнього року. А нині в області на повну силу почалося підготування вчителів інформатики саме для шкіл Гайсинського і Барського районів.
— Паралельно ми домовилися про те, що в кожному проекті будівництва нової школи буде передбачена її комп’ютеризація, — зазначив, не приховуючи задоволення, заступник губернатора Валерій Коровій.
Радість влади, звісно ж, зрозуміла. Так, загальна сума вказаного кредиту в 1,86 млн. дол. — не бозна-що. Але для порівняння: вся програма капітального будівництва області за рахунок централізованих джерел 2002 року вмістилася у 9 млн. грн. Та й для інвесторів область немов зачарована. За даними головного управління економіки обладміністрації, із початку інвестування іноземними інвесторами Вінниччина отримала всього 33,6 млн. дол. І, звісно ж, зовсім не в соціальну сферу. Тож нехай хоч синиця... Навіть при тому, що ця удача зовсім не «халява, пліз».
Умовами соціального інвестування передбачено, що кожний район, обраний найбіднішим, визначає у свою чергу п’ять найбідніших громад, які й отримають по 150 тис. доларів кожна. І — самі вирішать, на що витратити ці гроші. Прокласти дорогу до села чи ж провести в нього газ, побудувати школу чи організувати виробництво і забезпечити людей роботою. А щоб «халява» дійсно не сприймалася саме так, громада мусить внести і власні кошти. А саме: 10% вартості кожного мікропроекту, причому не менше 2% загальної вартості мають складати кошти, зібрані з кожного члена громади. Ця обов’язкова умова, як заявлялося, покликана сприяти контролю громадськості за виконанням власних проектів.
Тож співучасть громади у фінансуванні далеко не символічна: умовно кажучи, кожен десятий долар кошторису. Виходить, що до 150 тис. «позикових» баксів найбідніша (за умовами проекту) громада має докласти близько 80 тис. власних гривень. Це враховуючи проблеми сільради замінити самотній бабусі дві дошки в паркані? Тут мимоволі поцікавишся майже за Некрасовим: то кому ж на Вінниччині жити добре?
Здивованих «інвесторів» заспокоювали тим, що сума все одно, мовляв, виходить «смішна». І до того ж до участі в спільній добрій справі можна запросити місцевих меценатів, підприємців, фермерів і навіть різні благодійні та міжнародні організації.
А оскільки масло масляним буває лише в приказках, меценатами, як і замислювалося, стали самі громади. І не тільки сільські, для котрих найчастіше і подарована шапка виявилася затяжкою. У райцентрі Гайсин, наприклад, для відновлення однієї із шкіл з батьків зібрали по 17 грн. плюс 5 грн. за кожного їхнього школяра. Жителі вулиці, котрі вирішили побудувати водогін, дістали з гаманців близько 7000 грн.
Складніше бачився фінансовий внесок незаможних «землевласників», чиї статки переважно обмежуються прожитковим мінімумом, який рохкає і кудкудакає, або ж «заможних», як для натуралізованого села, пенсіонерів. Але селяни не підвели. Навіть (а то й особливо) старі, чиї діти давно живуть у місті і з’являються на батьківщині хіба що картопляно-городнім десантом. Хто п’ятірку, хто десятку. А коли й цього виявилося недостатньо, директори деяких шкіл звернулися до колишніх випускників. Байдужих теж не було.
Тож, за словами заступника глави Вінницької обладміністрації Валерія Коровія, здійснення проекту намітило зрушення не лише в соціальній і комунальній сферах, а й у свідомості громадян.
— Я сам довго думав над тим, для чого збирати гроші з людей, і дійшов висновку, що це робиться для того, аби кожен житель громади відчув свою приналежність до справи. Адже коли людина вкладе гривню, це буде її гривня. Скільки разів ми бачили, як потихеньку розтягуються по цеглині і дошці різні недобудовані об’єкти! (Судячи з усього, Світовий банк знає нас дуже добре. — Т.П.). Характерно, що при збиранні цих коштів виявилися неформальні лідери громад. І найчастіше, як з’ясувалося, це не голови селищних і сільських рад, а вчителі, медики...
Не менш примітний ще один факт. Реалізація на Вінниччині проекту УФСІ збіглася з появою місцевої «Програми розвитку територіальної громади». І, як казав один герой, мене терзають неясні сумніви, що втілення останньої (а саме будівництво газо- та водопостачання, розвиток освіти, охорони здоров’я тощо) чималою мірою підв’язане саме під зарубіжні грошики. Які, до речі, зовсім навіть не подарунок — усе та ж кредитна лінія. Нехай на 20 років і тільки під 4% річних, але повертати їх доведеться. Влада, напевно, вважає, що за 20 років якось вже придумають, як віддавати. Тим більше що думати над цим доведеться вже іншій владі.
Зате з плечей нинішньої спала проблема очищення двох малих рік — Савранки та Шкільної — у райцентрі Чечельник. Завдяки екопроекту, розробленому місцевими школярами, територіальну громаду селища визнали однією із семи найбільш екологічно свідомих в Україні. І Агентство США з міжнародного розвитку виділило їй під цей проект 1000 дол.
Тож, схоже, «майбутнє», обіцяне нам силою-силенною кабінетних вождів, у країни усе ж є. Прикро лише, що його цеглинки поки доводиться возити аж з-за океану. Звідти, до речі, родом і чимало шикарних «хатинок», які піднялися за останні роки в тому ж Гайсинському районі. Як допомога «дядька з Канади». На школу, щоправда, родичі канадців давали не більше від пенсіонерів. Але це, на жаль, теж одна з особливостей нашого менталітету. Як і те, що торік, відразу ж після оголошення проекту УФСІ по селах Гайсинського району проїхали якісь лжеексперти фонду. Цікавила їх, звісно, готівка сільських громад. Хто, мовляв, першим внески здасть, той і «доляри» отримає.
До речі, де-не-де відгуки тих скандалів ще не вщухли. Звідки ж було знати Заходу, що першим надію на його допомогу у нас заклав комбінатор усіх часів Остап Бендер.