Глобальна тенденція демографічного старіння охопила вже всі регіони і практично всі країни світу. Крім збільшення частки літніх людей віком 65 років і старше та зменшення частки дітей і молоді віком до 25 років, дедалі більше країн стикаються із зменшенням чисельності та частки населення активного працездатного віку (25–64 роки), а також із зниженням коефіцієнта потенційної підтримки, що відображає кількість людей працездатного віку на одну особу похилого віку. За прогнозом ООН, Україна входить до п'ятірки країн світу з найвищими темпами скорочення населення, - на 20% до 2050 року, причому зменшення кількості населення віком 25–64 роки може сягнути 30%; коефіцієнт потенційної підтримки знизиться з 3,5 у 2019-му до 2 у 2050-му. Швидкі темпи скорочення населення спостерігаються у багатьох країнах Східної Європи, а в Болгарії, Латвії, Литві вони навіть дещо вищі, ніж в Україні (див. United Nations, Department of Economic and Social Affairs, Population Division (2019). World Population Prospects 2019: Volume II: Demographic Profiles). Але в нашій країні ситуація найбільш драматична, оскільки кількість населення працездатного віку зменшується не лише через низьку народжуваність і міграційні втрати, а й через відсутність стійкого прогресу у зниженні рівня передчасної смертності та зростанні очікуваної тривалості життя на початку працездатного періоду. Вплив швидкого скорочення населення працездатного віку посилюється іншими соціально-демографічними змінами глобального характеру, які зміщують життєві цикли у бік пізнішого вступу в доросле життя, зокрема це подовження періоду навчання, "бум" вищої освіти, збільшення середнього віку взяття шлюбу та народження першої дитини, мода на "волонтерство" замість зайнятості тощо.
Якщо візуалізувати розподіл населення України за статусом на ринку праці у вигляді, подібному до традиційної статево-вікової піраміди, то ця піраміда виявляється перевернутою (див. рис.). Наймолодша група працездатного віку, яка формує основу "піраміди", - молоді люди віком 15–24 роки, із когорт народжених у другій половині 1990-х - на початку 2000-х, тобто в роки найнижчої народжуваності, коли сумарний коефіцієнт народжуваності сягав екстремальних значень 1–1,2 дитини на одну жінку. Порівняно з 10-річними інтервалами 25–34 або 30–39 років чисельність вікової групи 15–24 роки менша майже на 40%. Порівняно з групами 40–49 і 50–59 років чисельність групи 15–24 років менша майже на 30% і навіть порівняно з найстаршою групою 60–70 років - на понад 20%.
Крім того, що молодь віком 15–24 роки має дуже малу загальну чисельність, це єдина вікова група, яка в останні п'ять років демонструвала стале зменшення рівня своєї участі у робочій силі: з 38,4% у 2014 році до 33,7% у 2018-му (див. табл.). Причому рівень участі зменшувався за рахунок зниження як рівня безробіття (з 23,1 до 17,9%), так і рівня зайнятості (з 29,5 до 27,6%).
Традиційно молодь віком 15–24 роки вважається найбільш уразливою на ринку праці, бо має найвищий рівень безробіття з усіх вікових груп. Причому існує також глобальна залежність, за якої рівень безробіття групи 15–24 роки зазвичай удвічі вищий від середнього по всьому населенню (див. Joint Employment Report 2019: As adopted by the EPSCO Council on 15 March 2019. European Commission, Directorate-General for Employement, Social Affairs and Inclusion. Brussels, 2019. 114 с.). Дуже часто у зв'язку з цим увагу політиків і суспільства прикуто до проблем працевлаштування наймолодшої групи, а решта залишаються поза увагою. Об'єктивні статистичні дані засвідчують, що частка вікової групи 15–24 роки в загальній чисельності безробітних менша за 15%, оскільки загалом їхня присутність на ринку праці незначна. Високий рівень безробіття серед молоді віком 15–24 роки природно пояснюється тим, що на цей вік припадає зміна життєвого циклу - початок переходу від навчання до роботи, що супроводжується першим виходом на ринок праці, тимчасовими підробітками та вибиранням підходящого робочого місця для постійної зайнятості (див. Перехід на ринок праці молоді України: результати міжнародного дослідження "School-to-work transition surveys" в Україні у 2013 та 2015 роках. Міжнародне бюро праці, Програма молодіжної зайнятості, Департамент політики зайнятості. Женева: МОП, 2016). Для цілей формування політики важливо розуміти, що заходи подолання безробіття серед молоді віком 15–24 роки покликані не стільки вирішити проблему дефіциту робочої сили, скільки полегшити входження в доросле життя та ринок праці, запобігти соціальному відторгненню та формуванню аутсайдерської поведінки.
На молоді покоління покладається забагато сподівань щодо розбудови країни, але насправді їхня чисельність надто мала, щоб кардинально змінити ситуацію на ринку праці чи загалом в економіці. Водночас роль старших поколінь недооцінюється, хоча вже нині більш як половину робочої сили становлять особи віком 40 років і старші. З огляду на тенденції молодіжного ринку праці значущість участі у робочій силі старших поколінь стає визначальною.
Заходи пенсійної реформи, такі як поступове підвищення пенсійного віку для жінок, обмеження пільг із дострокового виходу на пенсію та посилення вимог до тривалості страхового стажу, дали можливість призупинити зростання кількості пенсіонерів за віком і загальної кількості пенсіонерів, підтримуючи хиткий баланс між кількістю пенсіонерів і кількістю платників внесків.
Відчутно зросли показники рівня участі у робочій силі та зайнятості серед осіб віком 50–59 років, особливо серед жінок (рівень участі у робочій силі збільшився з 57,1% у 2014 році до 66,9% у 2018-му, рівень зайнятості - з 54,6 до 62,4% відповідно). Причому частка залучених до неформальної зайнятості серед осіб віком 50–59 років навіть нижча, ніж загалом по населенню (відповідно 20 і 22%), тобто зростання рівня зайнятості відбувається за рахунок розширення можливостей працювати в офіційному секторі.
Водночас серед населення віком 60–70 років рівень участі у робочій силі та рівень зайнятості навіть скоротилися; понад 30% зайнятих цього віку залучені до неформальної зайнятості. У жінок віком 50–59 років рівень безробіття за останні п'ять років зріс с 4,4 до 6,8%. Ця динаміка свідчить про недостатній супровід пенсійної реформи активними заходами політики на ринку праці.
В умовах швидких демографічних змін і старіння населення залучення старших поколінь до участі у ринку праці стає необхідною передумовою для забезпечення майбутнього економічного зростання та соціального розвитку. Однак національне законодавство про працю і зайнятість не приділяє належної уваги можливостям і захисту зайнятості літніх людей, не дає відчутних додаткових стимулів і гарантій зі створення сприятливих умов зайнятості для працівників старшого віку. Зокрема, статті 11–16 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", які передбачають додаткові гарантії зайнятості для людей похилого віку, досі мають декларативний характер і не імплементовані ні в чинне трудове законодавство, ні в практику колективно-договірних відносин.
Специфіка політики сприяння зайнятості літніх людей полягає у тому, що передусім має ставитися завдання продовження зайнятості на тому самому робочому місці та у того самого роботодавця. Пошук нового місця роботи є значно менш бажаним варіантом, оскільки перехід на нову роботу частіше супроводжується частковою втратою соціально-професійного статусу і потребує більших зусиль. Найприйнятнішим способом вирішення проблем зайнятості літніх людей є використання схем поступового виходу на пенсію, що дають змогу "розподілити" процес виходу з ринку праці на кілька років, за які працівник поступово переходить від цілорічної зайнятості повний робочий час до зайнятості частини робочого часу чи року, можливо, за іншою професією/заняттям або на іншому підприємстві. Залучення літніх працівників до наставництва та навчального процесу на виробництві, запровадження програм підготовки до виходу на пенсію та патронажу колишніх співробітників після їх виходу на пенсію мають стати обов'язковим пунктом колективних угод і колективних договорів.