Хто не зацікавлений у здійсненні реформи житлово-комунального господарства міста? Які підстави для реформування - як об’єктивні, так і суб’єктивні? Хто має ініціювати реформування в умовах ринкової економіки? Питання, питання, питання…
Час минає, гроші з держскарбниці на імітацію так званої реформи спливають чималі, а єдиний помітний результат «реформування» - підвищення тарифів при погіршенні якості послуг. Можливо, справа в енциклопедичному визначенні поняття «реформа», під яким формально розуміють будь-які зміни? І жодної мети!
На сьогодні можна досить жорстко констатувати у державному вимірі таке: цілковита відсутність системного підходу і наукового обгрунтування об’єктивної необхідності реформування ЖКГ. Відсутнє навіть визначення цільової функції реформування, окрім підвищення тарифів до «економічно обгрунтованого» рівня.
Не відповівши спочатку на три поставлені вище запитання, ми ніколи не реформуємо житлово-комунального господарства саме у своїх цілях.
Запитання 1.
Хто не зацікавлений у здійсненні реформи житлово-комунального господарства міста?
На цей час міське житлово-комунальне господарство структурно складається з окремих спеціалізованих підприємств комунальної форми власності, іншими словами - підприємств, які належать місцевій територіальній громаді.
«Ах, обмануть меня не трудно!..
Я сам обманываться рад!»
О.Пушкін. «Признание»
Це спадок соціалістичної форми господарювання, яка домінувала до переходу до ринкових економічних відносин. Планово-директивна форма управління з підпорядкуванням місцевої влади при дуже жорсткому партійно-господарському контролі ефективно спрацьовувала за підтримки централізованого бюджету. Місцеві тарифи встановлювалися переважно виходячи з політичної доцільності. Технічна недосконалість компенсувалася дешевизною енергетичних ресурсів. Виробнича дисципліна і планово-попереджувальна система профілактики та ремонтів давали змогу забезпечувати достатній рівень надійності. Ніякої госпрозрахункової економіки!
Це був час усезагальних субсидій: ніхто нікому нічого не заборгував - усе покривалося. Народ і керівництво кожного окремо взятого жеку до цього звикли якщо не назавжди, то дуже надовго. Більш того, уся система підготовки фахівців, нормативно-методична документація і структура управління залишилися без зміни при переході комунальних господарств від загальнодержавної форми власності до комунальної, тобто у власність територіальних громад. Вироблення рішень влади, серед яких головне - встановлення тарифів на комунальні послуги, потрапило у відання місцевих органів влади, які не забезпечені компетентними фахівцями. Усе йде торованою схемою: встановлення тарифів без належного економічного обгрунтування, бюджетні вливання - через адресні субсидії населенню і як компенсація збиткової експлуатації у вигляді перерахувань з місцевого бюджету за рішенням місцевого органу влади. У практиці господарювання відомі випадки перерахування компенсації різниці між доходами комунальних підприємств і їхніми витратами навіть із прибутком! А що, головне - «вирішити проблему»…
Практично ігнорується один з основних принципів ринкової економіки - попит формує пропозицію! Попит має визначатися основним фігурантом процесу - споживачем комунальних послуг.
Однак сьогодні саме споживачу нав’язується пропозиція - надання послуг із використанням морально і фізично застарілих витратних технологій, які об’єктивно не в змозі забезпечити нормативну якість послуг і прийнятний тариф.
Ця очевидна суперечність у відносинах між споживачем і постачальником послуг, яка згодом, у зв’язку з фізичним зносом технологій і зростанням цін на енергоносії, може набути антагоністичного характеру.
Хто ж підтримує живучість такого економічного нонсенсу? Безумовно, місцевий чиновник! Технології комунальних послуг практично не змінилися за останні 30 років, а це призвело до збереження схеми управління і необхідності підтримувати живучість рудиментарної схеми фінансування. Поки власність основних технологій є комунальною або, точніше кажучи, стосовно споживача - нічийною, чиновник змушений управляти нею навіть у системі економічного нонсенсу. Як і виходячи з чого цей самий чиновник, який завжди при справі, раптом ініціюватиме проведення реформи? На таке посадове самогубство ніхто не запрограмований. При такому чиновнику все і завжди працюватиме або за рахунок підвищення тарифів, або за рахунок субсидій з бюджету. Тому немає жодних передумов до економічного стимулювання запровадження енергоефективних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, які сприяють у результаті оптимізації тарифної політики. Для чиновника, який має забезпечити приплив інвестицій для впровадження нових технологій, це «собі дорожче». Адже будь-який інвестиційний приплив капіталу потребує перерозподілу власності на користь інвестора. Так можна і без власності залишитися!
Це і є формулювання причини прихованого управління «нереформуванням» ЖКГ! У нинішній системі умов безекономічного господарювання у сфері надання комунальних послуг місцева влада як балансотримач технологій не зацікавлена в жодних реформах, які можуть призвести до втрати власності. За все це доводиться додатково платити споживачеві! Це і є відповіддю на запитання: хто не зацікавлений у проведенні реформ?
У споживача як основного забезпечувача фінансового процесу функціонування ЖКГ абсолютно інша позиція. Вона грунтується на необхідності системної реструктуризації галузі, що приведе до забезпечення нормативної якості послуг за вищого рівня надійності функціонування та мінімізації загальних витрат з боку споживача.
Такий методологічний підхід до визначення цілей і завдань реформування житлово-комунальних господарств міст України, де визначальним критерієм є інтереси споживача, було викладено у статті під назвою «Бізнес-пропозиція для народу, або Ще раз про «вічну» реформу житлово-комунального господарства» (див. «ДТ» №39 від 18 жовтня 2008 року). У ній обгрунтовується необхідність підходу до розв’язання проблеми реформування ЖКГ не з позиції уряду, а в інтересах споживача: навіщо потрібна реформа, яка процедура її здійснення і за які гроші вона буде реалізовуватися? Образно кажучи, вирішення проблеми було поставлено «з голови на ноги», що вселяє певну надію на її успішне розв’язання. Це абсолютно новий методологічний підхід до визначення цілей і завдань реформування ЖКГ, що завершиться системним синтезом соціальних технологій життєзабезпечення територіальних громад міст України, які приходять на зміну неефективній структурі розрізнених житлово-комунальних підприємств. І, безумовно, у цьому процесі основна ініціатива, менеджмент і реалізація повинні належати споживачу!
Запитання 2.
Які об’єктивні і суб’єктивні причини для реформування ЖКГ?
Розробка методології реформування ЖКГ, на наш погляд, має насамперед враховувати особливості економічного функціонування галузі як у загальнодержавному масштабі, так і стосовно індивідуального споживача. Крім цього, синтез майбутньої системи має забезпечувати досягнення необхідного рівня соціальної безпеки.
У цілому економіка житлово-комунальної галузі в загальнодержавному вимірі належить до витратної: на неї витрачаються фінансові кошти, але не створюється додаткова вартість. Звідси перший стратегічний напрям зацікавленості держави - мінімізація видатків із бюджетів різних рівнів. Це положення збігається з однією з вимог споживача - мінімізація виплат за надані послуги.
Збіг стратегічних положень держави та індивідуума означає вироблення спільних напрямів реформування, де основними є впровадження ефективних технологій і спільна участь у процесі інвестування. Основним об’єктивним чинником для ініціації процесу реформування є відсутність системності у функціонуванні технологій, що виключає управління якістю послуг з боку споживача.
Нині як з боку споживача, так і з боку комунальних підприємств відсутнє управління основним системним параметром - електроенергією - і щодо ціноутворення, і щодо якості. Електроенергія як системний параметр є складовою практично усіх видів послуг. В окремих видах послуг, наприклад у водовідведенні, вартість електроенергії визначає розмір тарифу на 80%. Але на сьогодні постачанням електроенергії займаються приватні (акціонерні) електропостачальні компанії, які здійснюють свою діяльність незалежно від підприємств комунальної галузі.
У нашій країні технічна монополія на електропостачання виражається у формулі Об’єднаної енергетичної системи України (ОЕС). Історично склався і ревно підтримується нинішнім законодавством порядок, за якого всі електрогенератори потужністю понад 20 МВт зобов’язані працювати на енергосистему. Знову ж таки, споживачу нав’язується те, що є, зі своїми техніко-економічними показниками. Чи має в цьому разі споживач простір «для маневру» з метою оптимізації власних економічних показників?
У принципі, при переході до ринкових економічних відносин споживач, формулюючи зміст поняття «попит», управі визначати форму і якість пропозиції. Таким чином, електрогенеруюча галузь має трансформуватися із провідної в інфраструктурну, розвиток якої визначається саме попитом, а не її власною пропозицією! Вважаємо за доцільне в цьому разі визначити якісні та кількісні показники поняття «попит», базуючись на особливостях процесу електроспоживання в житлово-комунальній сфері.
Першою критичною особливістю є значуща динаміка у споживанні, яка виражається як коефіцієнт нерівномірності в діапазоні від 2,5 до 6,0. Не враховувати настільки значущих цифр за величезного обсягу споживання електрики населенням не можна. Разом із тим в ОЕС відсутні пікові і маневрені електрогенеруючі потужності, виробництво електроенергії має гіпертрофований крен у бік АЕС, що запрограмовані на роботу в режимі постійного навантаження. Теплова електрогенерація вичерпала свій проектний і фізичний ресурс на 98% і не в змозі ефективно функціонувати в різко змінних режимах. Саме дефіцит пікової та маневреної електрогенерації призводить до величезних ненормативних втрат у мережах при змінних режимах роботи в ЖКГ - від 24 до 44%. За все платить споживач, та ще і з прибутком, забезпечуючи внутрішню рентабельність електропостачальних компаній на рівні 17%!
Виходом із цієї проблемної ситуації може бути створення динамічної енергоефективної генерації з урахуванням специфіки роботи житлово-комунального сектора. Це величезний резерв не тільки в економіці (здешевленні) функціонування ЖКГ. Він є частиною загальнодержавних заходів із підвищення надійності роботи ОЕС. Відомо, що для забезпечення нормального рівня надійності функціонування ОЕС на 1 кВт встановленої потужності АЕС необхідно 4-5 кВт пікових і маневрених генераторів! Цю проблему можна розв’язати при впровадженні газотурбінних електрогенераторів з чудовими маневреними характеристиками і техніко-економічними показниками. Технічно це можна здійснити при реконструкції районних котелень, замінюючи застарілі водонагрівальні котлоагрегати газотурбінними електрогенераторами, які працюють у комбінованому циклі одночасного виробництва електроенергії та тепла. Таке технологічне рішення забезпечить найвищий ступінь використання палива - до 94%. При цьому раціонально використовуються уже відведені під енергетичне виробництво території, наявні газові і теплові мережі, квоти на обсяги викидів, а також не перевищуються гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у вихлопних газах.
Тенденції енергоспоживання у ЖКГ свідчать про зсув структури у бік збільшення споживання електроенергії (зростання кількості побутових приладів) і зменшення споживання теплової енергії за рахунок впровадження теплоізоляційних рішень. Зважаючи на все, переваги має впровадження об’єднаного когенераційного і комбінованого способів одночасного виробництва електроенергії та тепла. В умовах щільної міської забудови ця технологія особливо ефективна.
Таким чином, з об’єктивних причин як економічного плану, так і соціальної безпеки, при реформуванні ЖКГ серед житлово-комунальних технологій має з’явитися власна високоефективна електрогенерація, яка і стане технічним втіленням системності. При цьому буде досягнуто найвищого ступеня економічності саме для споживача і супутній ефект у вигляді поліпшення екології навколишнього середовища.
Когенераційні технології, за визначенням, передбачають подвійну генерацію електроенергії, а саме: на газотурбінному генераторі і паровому турбогенераторі. Технічно це виглядає таким чином: спочатку природний газ спалюється під тиском у камері згоряння газової турбіни, на валу якої закріплено електрогенератор. На вихлопі димових газів монтується котел-утилізатор - парогенератор. Потім водяна пара подається в парову турбіну, пов’язану з іншим електрогенератором. Саме таку технологію подвійного генерування електроенергії слід визначати як когенерацію.
У когенераційній технології обладнання функціонує за електричним графіком завантаження, а обсяг скидної теплоти є похідним. Для покриття теплового графіка завантаження необхідні додаткові теплові потужності, що за капітальними вкладеннями значно дешевше, ніж електрогенераційні.
При порівнянні технологій виробництва електричної і теплової енергій одержуємо таке співвідношення: за комбінованої технології електрична енергія доходить до 30%, а теплової може бути використано до 60%; при когенераційній - електрична енергія може доходити до 60%, а теплової може бути використано до 35%.
З вищевикладеного випливає, що когенераційна технологія значно якісніша за коефіцієнтом корисної дії генерування електричної енергії і практично не потребує додаткових електричних потужностей.
Практика показує, що обладнання когенераційних технологій нормально функціонує в маневрених і пікових режимах і дуже якісно відстежує змінні режими. Це і є основним аргументом у застосуванні когенерації для енергозабезпечення комунальних технологій.
Запропоновані технологічні рішення, а саме - реконструкція районних котелень під електротеплостанції (проектна назва технології - «Енерго-прайм»), дають можливість скоротити втрати електроенергії в мережах нижче нормативного рівня в 4%. Запровадження системного параметра - електрики власного виробництва - стимулює зниження тарифів практично на всі види комунальних послуг. А це вже незаперечний суб’єктивний чинник для реформування.
Запитання 3.
Хто має ініціювати реформування ЖКГ в умовах ринкової економіки?
Серед споживачів існує думка, і навіть звучали офіційні заяви, що реформування не можна здійснити без участі держави, тобто без використання бюджетних коштів. Думка старанно нав’язується тими організаціями, які рік у рік одержують бюджетні кошти, наприклад профільним міністерством, науково-дослідними і проектними інститутами державного підпорядкування, різними інспекціями тощо. Отак - щороку і побільше! Така «заколисуюча» позиція фігурантів житлово-комунальної сфери при загостренні проблеми якості та надійності призводить до того, що всі невиробничі витрати покриваються за рахунок підвищення тарифів, субсидій населенню і разових виплат з місцевого бюджету. З іншого боку, якщо розглянути початкове джерело виплат, то всі ці гроші належать споживачу.
Бюджет - це теж гроші споживача, які здійснюють податковий «кульбіт» і повертаються, але вже під іншим управлінням. Якщо говорити про приватне фінансування, то споживач як індивідуум не має своєї власності, оскільки усе належить територіальній громаді, а там усе знеособлене. Соціалізм…
У цій ситуації доречно пригадати одне з основних правил буття - стабільність ринкових відносин визначається святим правом на недоторканність приватної власності, і запропонувати споживачу не тільки формалізувати свою тотальну участь у платежах за виставленими тарифами, а й виступити головним інвестором у реформуванні ЖКГ. Природно, з набуттям святого права приватної власності! При цьому організаційна структура побудови економічної моделі функціонування житлово-комунальних технологій визначається основним положенням: споживач - одночасно приватний власник об’єднаної системи підприємств. Останнє зумовлює чинник участі споживача в управлінні підприємством, що на цей момент абсолютно відсутня. У такому разі буде дотримано економічної та соціальної справедливості - хто оплачує функціонування підприємства, той ним і управляє.
Якщо передбачити, що формою інвестування процесу реформування ЖКГ обрано кредитування, то споживач у змозі протягом трьох-п’яти років погасити кредит за рахунок інвестиційної складової в тарифі. Після погашення споживач - повноправний власник підприємства! На сьогодні це, мабуть, найбільш реальна пропозиція щодо інвестиційного процесу: сам споживач в інтеграції з іншими фігурантами виступає як стратегічний інвестор з реформування ЖКГ за організаційно-фінансовою схемою «споживач-власник».
Схема, що живе за аргументом економічної вигоди для споживача, дає змогу організувати експлуатацію комунальних технологій із забезпеченням нормативної якості та рівня надійності при мінімізації як загальних витрат з боку споживача, так і ресурсних витрат з боку держави.
Роль держави (або місцевої влади) зводиться до контролюючих функцій і ролі гаранта-поручителя на початковій стадії одержання кредиту. Надалі як застава може використовуватися новостворена технологія, яка виводиться із застави в міру погашення кредиту. Таким чином, якщо держава (або місцева влада) не в змозі профінансувати процес реформування, то нехай гарантує одержання кредиту. Це нормальний перебіг реформи.
Реформування ЖКГ має забезпечити необхідний рівень соціальної безпеки, суть якої полягає в збереженні функціонування комунальних технологій життєзабезпечення при різних збуреннях від зовнішнього джерела. Саме з цієї причини генерацію електроенергії повинне здійснювати об’єднане підприємство, власником якого має бути споживач. У перспективі таке підприємство повинно надавати повний перелік комунальних послуг.
При трансформації комунальної власності та інтеграції індивідуально-адресних власників у загальну технологічну систему один із фігурантів процесу реформування - місцева районна держадміністрація - виступає як один з учасників об’єднаного підприємства зі своєю квотою в управлінні. Розмір внеску місцевої влади до статутного фонду об’єднаного підприємства визначає її частку в дивідендах, спрямованих на часткове погашення проплат за бюджетні організації.
* * *
У цій статті ми розглянули об’єктивні причини та основні напрями реформування розрізнених підприємств житлово-комунального господарства в соціальні технології життєзабезпечення територіальних громад міст України. З урахуванням цільової функції реформування, що забезпечується за умови мінімізації витрат з боку споживача, ініціативні дії мають полягати в розробці конкретних міських програм реформування і планів з їхньої реалізації.
Продовження теми в найближчих номерах «Дзеркало тижня. Україна» і на сайті DT.UA.