Незрячі, вони ж політики?
Я рідко дивлюся по ICTV «Свободу слова», але випуск від 22 червня з Олександром Богуцьким, присвячений соціальним ініціативам, чесно намагалася додивитися бодай до половини. Якийсь час було цікаво спостерігати за дуеллю екс-міністра фінансів Пинзеника та міністра праці Папієва — хто, обстоюючи завоювання свого уряду, виявиться більш переконливим?
Дуже скоро передача набридла. Затерті цифри підвищень у рази мінімальної пенсії і номінальних доходів, суми виплат ветеранам і на народження дитини, маніпуляції за допомогою показника інфляції відскакували від свідомості, як горох. Проте опоненти і не збиралися переходити на новий рівень дискусії. Невдовзі вибори — отже, основна мета — заразити електорат своєю переконаністю, причому по можливості, використовуючи найпростіші цифри і приклади.
Я, напевно, електорат зіпсований. Мене мало турбує цифра мінімальної зарплати по країні з чергового першого січня. А от щось конкретне стосовно підвищення в Україні пенсійного віку для жінок справді була б рада почути. Дуже не хочеться, щоб за життя мого покоління рвонула та бомба сповільненої дії, яку суспільство носить у себе на грудях, вважаючи діамантом соціальних завоювань.
Мене дуже цікавить прізвище президента чи прем’єра (нехай хоч із сіро-буро-малинової політичної сили), за якого в країні нарешті почне працювати механізм повноцінного пенсійного забезпечення приватних підприємців. Рік у рік, починаючи з кінця 90-х, ці соціально активні, працьовиті люди втрачають страховий пенсійний стаж і не надто з цього приводу сумують. Аргумент? «Я до пенсії не доживу». То що, наші уряд із президентом згодні з тим, що чотири-п’ять мільйонів суб’єктів підприємницької діяльності відійдуть у кращий світ, так і не доживши до 55/60 років? А коли не згодні, то чому ні президент, ні прем’єр не йдуть на життєво необхідні, але непопулярні реформи?
Свого часу спрощені схеми оподаткування (і єдиний податок зокрема) впроваджувалися в нашій країні як захід вимушений, як спосіб організації економічної активності населення і виведення заробітків із тіні. Я не кажу, що сьогодні єдиний податок має бути скасований. Але сьогодні неодмінно слід впровадити якийсь розумний обов’язковий внесок до Пенсійного фонду, тому що жалюгідні 84 грн. на місяць, які відраховують від єдиного податку, приміром, у Києві, не дозволяють мільйонам підприємців сподіватися в майбутньому навіть на мінімальну пенсію за віком.
Не бачити цього — на мою думку, великий гріх. А як назвати тих, хто не бачить? Для них є більш милозвучне слово — «політики». Політики знову готуються до виборів. І знову обдаровуватимуть виборців, хто чим може.
У переддень Дня Перемоги уряд Януковича вже ощасливив співгромадян другим етапом упровадження Єдиної тарифної сітки з 1 червня й істотним зростанням пенсій для інвалідів та ветеранів (див. «ДТ» за 12 травня ц.р.).
22 червня, у день початку Великої Вітчизняної, свої соціальні ініціативи презентував президент, який перебував в Острозі Рівненської області. Суми —більші, охоплення — солідніше (як-не-як, ініціативи зачіпають інтереси 19 млн. працівників бюджетної сфери і 14 млн. пенсіонерів України!), а от щодо смислового наповнення... Як на мене, хотілося б чогось більш системного і менш сьогохвилинного. Втім, міркуйте самі.
Дев’ять пунктів від Ющенка
Виступ президента перед студентами Острозької академії транслювався по кількох телевізійних каналах і по радіо. Його текст можна знайти на офіційному сайті глави держави. Крім того, чималі, вочевидь, гроші витрачено на видання по гарячих слідах розкішної глянсової брошури «Соціальні ініціативи президента України», де на 11 сторінках, крім діаграм, які «на пальцях» ілюструють наше світле соціальне майбутнє, ми знаходимо чотири фотографії Віктора Андрійовича з різними категоріями громадян: учасниками Майдану, військовослужбовцями, медиками. А ще цитату: «Досягнення гідного життя громадян було і залишається для мене основним сенсом проведення реформ у державі».
Ну, піарники, ну, розстаралися...
Отже, за що ратує президент?
Пункт перший — установити з 1 січня 2008 року мінімальну зарплату в розмірі не менш як 500 гривень.
Друге. Реалізувати з 1 січня третій, заключний, етап упровадження Єдиної тарифної сітки. Це, вкупі з другим етапом, забезпечить зростання заробітної плати працівників бюджетних установ на 58%.
Зверніть увагу, що в цьому ж пункті міститься згадка про зростання «на такий же відсоток» зарплат тих бюджетників (військовослужбовців, правоохоронців, учених), яких впровадження ЄТС не стосується. І дуже розпливчаста фраза — «Відповідно буде збільшено пенсії, державні соціальні допомоги». Треба розуміти, з метою збереження попередніх співвідношень між ними та зрослими зарплатами.
Третє. Надбавка в 20% посадового окладу для сільських бюджетників. «Переконаний, — каже В.Ющенко, — що завдяки тільки такому кроку ми зможемо сформувати контрактні відносини з випускниками вузів, вийти на договірну основу для роботи в українському селі і вирішити по-серйозному за наступні роки проблему укомплектування працівників освітніх закладів, медицини, закладів культури в українському селі». Авжеж, президент у нас оптиміст...
Четверте. Підвищення вдвічі рівня грошового забезпечення військових строкової служби — з нинішніх 51—81 грн. до 102—162.
П’яте. З метою ліквідації зрівнялівки в пенсійному забезпеченні — збільшення коефіцієнта страхового стажу для розрахунку пенсій з 1 до 1,35%.
Шосте. Збільшення розміру допомоги при народженні другої і наступної дитини із 8500 до 15 000 грн.
Сьоме. Підвищення розміру допомоги на дітей у багатодітних сім’ях до 50% прожиткового мінімуму з урахуванням доходів.
Президент пропонує законодавчо встановити право на першочергове надання соціального житла сім’ям і самотнім батькам із п’ятьма й більше дітьми, а також у разі народження трійні. Він — за пільгові умови вступу та звільнення від плати за навчання в державних навчальних закладах усіх рівнів дітей із сімей, де є п’ятеро і більше дітей.
Восьме. Сиротам — студентам і учням профтехучилищ розмір стипендій підвищується до рівня подвійного прожиткового мінімуму (з урахуванням доходів). Тобто з нинішніх 212—265 до 1064 грн.
Дев’яте. Протягом 2008 року передбачається забезпечити кожен фельдшерсько-акушерський пункт (сільську амбулаторію) як мінімум одним автомобілем швидкої допомоги.
Цілі, як бачимо, гідні. Та наскільки оптимальними є механізми їх реалізації? Якщо президент хоче зробити щось справді цінне для країни, можливо, варто було б чіткіше виписати коло облагодіяних і подумати хоч би про середньострокову перспективу?
Чи є альтернатива
Пошуки хоч якихось фінансових обгрунтувань привели мене, звісно, до президентського секретаріату. І, трохи зрозумівши кухню, я майже готова погодитися, що ініціативи справді готувалися не стільки передвиборні — адже проробляти їх почали ще на початку року, скільки передбюджетні. Президент прагнув дати сигнал урядові Віктора Януковича, що при підготовці фінансового кошторису країни на наступний рік слід безумовно підняти соціальну планку.
З’ясувалося й дещо цікаве. Приміром, в одному з чорнових варіантів ініціатив фігурували інші, м’якші для бюджету цифри допомоги на дітей: на народження другої дитини — нинішні 8500 грн. плюс 1500 грн. додатково, третьої — плюс іще 1500 грн. Хто і з яких причин вирішив зупинитися на цифрі 15 тис. — загадка. Як і те, чи можна вважати її оптимальною.
Як стверджують демографи, навіть сьогодні, за 8,5 тис. грн., в Україні — одне з найвищих у Європі співвідношень між допомогою при народженні дитини і середньою зарплатою. До якого рівня в 10—15-річній перспективі ми хочемо дорости і на який результат у плані збільшення народжуваності розраховуємо? Чи, може, горизонт наших уявлень зі зрозумілих причин обмежується 2009 роком?
Як свідчить світова практика, методи підтримки народжуваності на кшталт українських зберігають свою ефективність не менш як три-чотири роки. Можливо, наша країна й у цьому плані є винятком? Теоретично, держава може, напевно, сплачувати за народження дитини і 100 тис. грн. Тільки де гарантія, що діти, народжені завдяки цим виплатам, не поїдуть разом із батьками за кордон — подалі від педіатрів, які не миють рук, приходячи до юного пацієнта додому, від дідівських методів діагностики, від системи освіти, яка погіршується і дедалі більше обтяжує батьківську кишеню, від усього, що пов’язане з перманентною українською нестабільністю? Може, слід було б переорієнтувати певні кошти з адресної допомоги на інфраструктурні реформи?
Ініціативи-2007 погано враховують і те, що народженій 2008 року дитині, якщо вона залишиться жити й працювати в Україні, доведеться нести більший тягар із забезпечення у старості своїх батьків. Постійне — і досить грубе — втручання в пенсійну систему за допомогою бюджетних та інших законів уже встигло спричинити зрівнялівку в пенсіях, величезний дефіцит Пенсійного фонду та рекордні дотації до нього з держбюджету. Проте наші політики так, очевидно, нічого й не навчилися.
Схоже, повторюється ситуація 2004 року. Цього разу президент пропонує підвищити коефіцієнт страхового стажу при визначенні розміру пенсій з 1 до 1,35 за кожен рік. Чому 1,35? У секретаріаті мене переконували, що це — показник розрахунковий, на нього вийшли з огляду на обсяг знайдених ресурсів (6 млрд. грн. 2008 року, або 3,0 млрд. за півріччя, оскільки реалізовувати нововведення планується з 1 липня наступного року). Але при цьому забувають, що прийняте одного разу рішення з пенсійного забезпечення продовжує діяти і 2009-го, і 2011-го, і 2019-го. Більше того, в Україні, згідно з Конституцією, його взагалі не можна переглянути у бік зменшення. Тож оперувати фінансами в межах одного року — м’яко кажучи, безвідповідально. Як, власне, і приймати будь-яке рішення щодо пенсій без аналізу його довгострокових наслідків для збалансованості Пенсійного фонду.
На 2009 рік в нашій країні планувалося впровадження другого, обов’язкового накопичувального рівня пенсійної системи. Щодо цього навіть ухвалено в першому читанні законопроект. Впровадження накопичувального рівня, з відрахуванням коштів на персональні рахунки майбутніх пенсіонерів, передбачає, що в солідарній системі, тобто на виплати пенсіонерам нинішнім, залишиться менше коштів. Різниця може становити і 2—3 млрд., і навіть до 8 млрд. грн.
Але це ще не всі очікувані нововведення. У президентському секретаріаті заготовлено (але поки що не озвучено) ініціативу із зниження в 2008—2009 роках сукупного внеску до соціальних фондів в середньому з 36,2 до 30%, що ще більше знизить надходження до ПФ.
А з озвучених, але детально не прописаних ініціатив слід виділити згадуване у п.2 збільшення пенсій (щоб зберегти співвідношення, що сформувалися, при підвищенні зарплат у рамках ЄТС). Це теж додаткові витрати не тільки в 2008-му, а й на десятиріччя вперед.
Підсумок може бути сумним: незбалансованість Пенсійного фонду на тривалу перспективу, відмова від запровадження в Україні обов’язкової накопичувальної системи та остаточна втрата логіки реформ. Чи після дострокових парламентських виборів 2007 року — хоч потоп?
У принципі я згодна з президентом і його оточенням: будь-який крок уперед у соціальній сфері кращий за бездіяльність. Проте всебічно продуманий і прорахований крок, безперечно, кращий за дії випадкові та несистемні. І мені сумно, що в секретаріаті не завдали собі клопоту розглянути пропозицію щодо коефіцієнта страхового пенсійного стажу, яку неодноразово озвучувала відомий демограф, член-кореспондент НАН України Елла Лібанова, зокрема й на сторінках нашої газети (див. «ДТ» за 10 червня 2006 року).
Суть пропозиції полягає в тому, що за нинішнього невиправдано низького обов’язкового стажу для виходу на пенсію (20 років — для жінок, 25 — для чоловіків) в Україні дуже важливо стимулювати не всіх поспіль, а саме тих «трудоголіків», які відпрацювали на благо Батьківщини 40—45—50 і більше років. Тож чому б після коефіцієнта «1» для основної маси пенсіонерів не встановити коефіцієнт, скажімо, «3» за кожний рік, відпрацьований понад 35/40 (або 38/42, конкретні цифри можна обговорювати)? З одного боку, це — стимул для більш пізнього виходу на пенсію, з іншого — додатковий трудовий ресурс за нинішньої непростої демографічної ситуації. Чому ж ми не хочемо думати, хапаємося тільки за рішення, що лежать на поверхні?
А тепер про фінанси
Розшукати фінансове обгрунтування президентських ініціатив від 22 червня було складніше, ніж різні варіанти тексту, навіть із картинками, але все-таки можливо. З орієнтовними цифрами додаткових витрат та джерелами їх покриття, підготовленими в президентському секретаріаті, читачі ознайомляться з таблиці. А від себе скажу, що президентський намір зробити так, щоб кожна людина відчула результати останніх семи років економічного піднесення на власному рівні життя, має чимало передумов для реалізації на практиці.
За даними президентських аналітиків, бюджет-2008 буде на 35,0 млрд. грн. більшим за бюджет-2007. Це — результат динамічного економічного зростання в нашій країні. А разом із традиційними сподіваннями на скорочення недоїмки з платежів до Пенсійного фонду та бюджет, скороченням витрат на ті субсидії та допомоги, які втратять актуальність у зв’язку із впровадженням ЄТС і відповідним переглядом пенсій, обсяг додаткового ресурсу виявиться ще більшим — 46,7 млрд. (Тут також враховано додаткові надходження до ПФ, інших соціальних фондів та зростання надходжень від податку на доходи фізосіб, які утворяться вже в процесі реалізації президентських ініціатив).
Ось цю суму, 46,7 млрд. грн., і пропонують розподілити в співвідношенні приблизно 1:3.
12,1 млрд. грн. — на витрати, пов’язані з інфляцією та підвищенням цін (зокрема, внаслідок можливого подальшого подорожчання газу);
34,6 млрд. — на реалізацію президентських соціальних ініціатив. Найбільше коштів потребуватимуть запуск третього (і завершального) етапу ЄТС (із 1 січня майбутнього року, орієнтовно — 3,4 млрд. грн.) та збереження співвідношень між зарплатами, що збільшилися у процесі запровадження ЄТС, та пенсіями, іншими видами допомоги (із 1 липня 2008-го, розрахунковий обсяг коштів — 14,1 млрд.).
Цифри можуть уточнюватися, зрештою, не в них суть. Але на нас чекають непрості часи. Неважко уявити собі, яким гігантським яблуком розбрату стануть нинішні президентські пропозиції. Ну хіба може правляча коаліція отак, із легкістю, відмовитися від улюбленого інноваційного-інвестиційного «коника»? А з іншого боку, чи зможуть політики із синьо-білого табору відразу відкинути масштабні соціальні проекти, даючи козир своїм опонентам напередодні виборів?
Про інновації з інвестиціями по-кабмінівськи розмова особлива. Загалом це тема окремого докладного аналізу, а поки що лише один приклад — фінансування бюджетної програми «Розвиток та реконструкція централізованих систем водопостачання і водовідведення».
На виконання програми в бюджеті нинішнього року закладено 200 млн. грн. Відповідно до ухваленого урядом порядку розподілу коштів, 130 млн. грн. із цієї суми дісталися трьом областям. Здогадалися, яким? Правильно, Донецькій, Луганській та Харківській. А на більш як 20 областей залишилося 70 млн. грн. Зате, як бачимо з листа прем’єра, розділено їх абсолютно чесно — «з урахуванням кількості населення, яке в них проживає».
Ви згадали відомого героя з кінофільму «Весілля в Малинівці»? Я теж...
Допоки в нас такі чудові підходи до державного інвестування, може, й справді доцільніше всі додаткові бюджетні ресурси ділити напряму між людьми? Між лікарями, пенсіонерами, військовослужбовцями строкової служби, сільськими вчителями чи працівниками клубу, батьками новонароджених і студентами-сиротами... По шматочку пряника від Ющенка, але обов’язково кожному, незважаючи на регіональні та інші відмінності.