Ідеї економістів і політичних мислителів — і коли вони праві, і коли помиляються — мають набагато більше значення, ніж заведено думати. В дійсності лише вони і правлять світом. Люди-практики, які вважають, що вони зовсім не піддаються інтелектуальним впливам, звичайно є рабами якогось економіста минулого.
Джон Мейнард Кейнс. Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей
На початку березня цього року Світовий банк організував у Києві дуже цікавий семінар з питань реформування пенсійного забезпечення спеціально для наших урядовців. Розповісти про міжнародний досвід та обговорити пекучі українські проблеми до Києва прилетіли Роберт Хольцман, директор департаменту соціального захисту Світового банку з 1997 року, та його колеги. На жаль, у конференц-залі залишилося чимало вільних місць і було дуже мало нових облич українських пенсійних реформаторів. Після обідньої перерви кількість лекторів, як це часто буває, майже зрівнялася з кількістю учасників...
Пан Хольцман, провідний міжнародний фахівець з питань соціального захисту, презентував останнє дослідження Банку — «Підтримка доходів у старості в ХХІ столітті: міжнародні перспективи пенсійних систем і реформ», керівником авторського колективу якого він є.
Краще
не давати обітниці, ніж дати і не сповнити
Про фундаментальну проблему української пенсійної системи вже писалося чимало. Якщо коротко, то дедалі менша кількість працюючих має утримувати в майбутньому дедалі зростаючу кількість пенсіонерів. Так званий коефіцієнт демографічної залежності пенсійної системи визначається як співвідношення чисельності пенсіонерів до кількості застрахованих платників податків. В Україні він один із найвищих у світі — 0,85. За даними персоніфікованого обліку, маємо 14 млн. пенсіонерів, виплати яких фінансують 16,5 млн. працюючих, котрі регулярно сплачують внески до Пенсійного фонду.
Аналіз стану пенсійного забезпечення і вироблення подальших шляхів його реформування вимагає неабиякої підготовки у галузі макро- та мікроекономіки, фінансів, теорії соціального забезпечення. Фінансовані урядом пенсії сплачуються платниками податків, і, як будь-які державні видатки, мають співвідноситися з економічними можливостями країни.
Однак політики чомусь схильні нехтувати цими аксіомами, так само, як і мудрим Біблійним заповітом: «Краще не дати обітниці, ніж дати і не сповнити». Популярні обіцянки роздають одні, виправдовуються та напружуються інші, та в кожному разі розплачуватися доводиться платникам податків. Але, схоже, в Україні популістську соціальну політику попереднього уряду, намагається продовжити і нова влада. Адже 2006 року відбудуться нові вибори до парламенту і доведеться у черговий раз конкурувати за голоси виборців.
Про те, що політики не можуть не рахуватися з інтересами пенсіонерів, частка яких серед українських виборців сягає майже 40%, більш ніж переконливо нагадали останні президентські перегони. У 2004 році державні пенсійні виплати становили 38,7 млрд. грн., або 11,2% ВВП (у 2003-му — відповідно 24,5 млрд. грн. і 9,3% ВВП). За майже незмінної кількості пенсіонерів лише за 2004 рік пенсійні видатки зросли на 14,2 млрд. грн., або на 58%, тоді як номінальний ВВП збільшився лише на 25%, а реальний — на 12%. Середня номінальна пенсія за минулий рік зросла з 182,24 до 316,23 грн., або на 74%(!), а реальна — на 55%. За цей же час номінальна зарплата зросла лише на 28, а реальна — на 14%.
Значне незаплановане і фінансово не забезпечене підвищення мінімальних пенсійних виплат спочатку у вересні, а потім внесення у грудні 2004 року ще більш популістських змін до статті 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (про те, що мінімальна пенсія за наявності стажу 20 (25) років встановлюється на рівні прожиткового мінімуму для непрацездатних) спричинили величезний дефіцит бюджетів Пенсійного фонду України (ПФУ) і держави. Резерви ПФУ у сумі 2,3 млрд. гривень зникли вмить. Зруйновано диференціацію пенсій залежно від стажу і заробітку, оскільки 90% пенсіонерів одержують однакову «універсальну» пенсію, а також зв’язок між страховими внесками і виплатами. У підсумку мінімальну пенсію підвищили у січні до половини середньої зарплати та до 127%(!) мінімальної оплати праці — небачений у світі показник, гідний Книги рекордів Гіннесса.
Міжнародний досвід свідчить, що щедра відносно заробітної плати мінімальна пенсія негативно впливає на пропозицію робочої сили та стимулює більш ранній вихід на відпочинок. За високих ставок страхових внесків це також призводить до приховування частини доходів, заниження платниками показників відпрацьованого часу або сплати внесків лише протягом тієї кількості років, що дає право на мінімальну пенсію. Ще більш руйнівні наслідки виникнуть у довгостроковій перспективі, оскільки працюючі звикають до такої мотивації.
«Відкоригована» зусиллями конкуруючих політичних таборів пенсійна система стала головним каталізатором дуже загрозливого для гаманців громадян дисбалансу державної фінансової системи. Адже найгірше може початися, якщо до виконання віртуальних соціальних обіцянок залучатимуть друкарський верстат, тобто інфляційний податок. Це яскравий приклад того, як начебто гарна ідея (підвищення пенсій) може стати шкідливою і небезпечною для добробуту людей.
Прості арифметичні підрахунки показують, що для виплати обіцяних урядом мінімальної (332 грн.) та середньої (383 грн.) пенсій Пенсійному фонду України потрібно зібрати 63—65 млрд. грн. Аби забезпечити такі надходження, 16,5 млн. платників внесків повинні мати середню зарплату понад 1000 гривень, тоді як у 2004-му, за даними персоніфікованого обліку ПФУ, вона була удвічі меншою. Отже, збільшення зарплати як бази оподаткування впродовж року удвічі — фантастика.
Іншими теоретично можливими варіантами вирішення проблеми є збільшення доходів ПФУ за рахунок підвищення ставок страхових внесків у півтора разу. Проте це нереально і, головне, шкідливо. Також уряд може використати інші податки, продати або перепродати державні активи (що там у нас іще залишилося, крім «Укртелекому»?) Можна у когось позичити (хто дасть і під які відсотки?). А можна «підключити» інфляцію, або просто не платити те, що пообіцяли.
За попередніми розрахунками, у 2005 році «озонова дірка» у бюджеті Пенсійного фонду може становити майже 20 млрд. грн., тобто 5% ВВП. Загальний же рівень пенсійних видатків може сягнути 16—17% ВВП — один із рекордних у світі показників. Наче й не було в Україні дуже дорогих гіперінфляційних уроків 1992—1995 років, і не знецінювалися кошти на рахунках в Ощадбанку, і не ходили «в тіні» наші підприємці, і не знали наші пенсіонери впродовж 1990-х, що таке заборгованість по обіцяних державою пенсіях...
Не вдалося уникнути і юридичиних колізій. На думку фахівців-правників, таке бажане для пенсіонерів підвищення пенсій до рівня прожиткового мінімуму, а також підвищення цього мінімуму для непрацездатних до 332 грн. у січні 2005-го Законом України «Про прожитковий мінімум на 2005 рік» було ухвалено з порушенням вимог одразу двох законів України, а саме: ст. 95 Конституції України та ст. 4 Закону України «Про прожитковий мінімум». Стаття 95 Основного Закону зазначає, що будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків (включаючи покриття дефіциту Пенсійного фонду України, який утворився внаслідок не збалансованого додатковими надходженнями підвищення розміру мінімальних пенсій) встановлюються виключно законом про Державний бюджет України. Цим Конституція підкреслює пріоритетне значення закону про держбюджет щодо будь-яких інших законів, пов’язаних із можливими видатками протягом бюджетного періоду.
А частина третя ст. 4 Закону України «Про прожитковий мінімум» встановлює, що розмір прожиткового мінімуму має затверджуватися Верховною Радою України до початку розгляду держбюджету (на відповідний рік) і переглядатися періодично відповідно до зростання індексу споживчих цін разом з уточненням держбюджетних показників.
На жаль, попри ці порушення, ніхто досі так і не звернувся до Конституційного суду, щоб нагадати про верховенство права...
До речі, відповідно до Конвенції Міжнародної організації праці №102 від 1952 року про мінімальні норми соціального забезпечення (стаття 71, п. 3), кожна держава, яка її ратифікувала, бере на себе відповідальність забезпечити у випадках, коли це вимагається, «необхідні періодичні актуарні розрахунки щодо фінансового балансування системи соціального забезпечення у кожному разі до будь-якої зміни в розмірах допомог, ставок страхових внесків або податків, які йдуть на фінансування охоплених випадків страхування». Звісно, у нас ніхто й гадки не мав про якісь там мало кому відомі «актуарні розрахунки». І хоча Україна ще не ратифікувала цієї конвенції (тобто вона не є частиною нашого законодавства), це не означає, що варто припускатися безглуздих і небезпечних для добробуту громадян помилок.
Однак біди пенсійної системи України не вичерпуються появою торік нових надзвичайно складних фінансових проблем. Її неможливо назвати «солідарною», оскільки нерівність між найбільш високооплачуваними та найбіднішими пенсіонерами внаслідок реформування збільшилась, а не скоротилася. Мінімальна та максимальна пенсії за віком різняться в десятки разів, але при цьому 90% пенсіонерів отримують однакові виплати, навіть якщо мали різний трудовий стаж і заробіток перед виходом на пенсію. Водночас у розвинених країнах мінімальна і максимальна пенсія за віком відрізняється щонайбільше у три-чотири рази для осіб, які мають однаковий трудовий стаж, але різні заробітки.
Нова пенсійна система не стала й справедливішою, оскільки зберігає нерівність прав громадян за професійною ознакою. Державні службовці, народні депутати, науковці, прокурори, судді, журналісти та деякі інші «рівніші» спецкатегорії продовжують одержувати значно більші пенсії за іншими правилами (законами), хоча сплачували, пропорційно заробіткам, майже такі самі страхові внески, що й інші громадяни. І хоч би які аргументи висували на захист цієї несправедливості, таке нехтування статті 24 Конституції України, яка гарантує рівність прав громадян, руйнує суспільну мораль. «Адже ми шукаємо справедливість, річ, ціннішу за багато скарбів золота», — нагадував мудрий Сократ.
Один із найвидатніших політичних філософів ХХ століття Джон Ролс наголошував у своїй знаменитій «Теорії справедливості», що «справедливість є щонайпершою чеснотою суспільних інституцій, так само як істина для філософських систем». Закони й інститути мають бути реформовані чи скасовані, коли вони виявляються несправедливими, а несправедливість буває стерпною лише тоді, коли необхідно уникнути ще більшої несправедливості…
Невирішеними залишаються проблеми пенсійного страхування працівників сільського господарства, малих підприємств та самозайнятих. А у разі зволікання із впровадженням обов’язкової накопичувальної системи (другого рівня) молоді працівники, які сплачують такі самі внески, матимуть у майбутньому менші пенсії, ніж нинішні пенсіонери. Та чи готовий сьогодні хтось із популярних політиків сказати їм про це чесно і відверто?
Світовий банк
змінює стратегію
Годинникова міна, що цокає, — знайома метафора, якою користуються, коли йдеться про демографічну складову кризи солідарної пенсійної системи у світі. Адже більшість пенсійних систем сьогодні не виконують своїх основних соціальних функцій, спотворюючи функціонування ринкової економіки. Тому десятки країн їх реформують.
Латинська Америка стала своєрідною світовою лабораторією пенсійного реформування. Починаючи з Чилі у 1981 році, ще 11 країн регіону, зокрема Перу (1993), Аргентина (1994), Колумбія (1994), Уругвай (1996), Болівія (1997) та Мексика (1997), продовжили цю роботу. В деталях їхні нові пенсійні системи між собою різняться, проте в цілому старі «солідарні» системи пенсійного забезпечення рішуче замінено на приватну модель. У деяких країнах, таких, як Аргентина, Еквадор, Коста-Рика й Уругвай, пенсійні системи залишаються переважно солідарними. В інших (Болівія, Мексика, Сальвадор і Чилі) в результаті реформ створено накопичувальні системи обов’язкових індивідуальних пенсійних рахунків, де розмір пенсії визначається залежно від величини доходу, отриманого від інвестування пенсійних внесків. Проміжну позицію займають Перу і Колумбія: вони дають працівникам можливість залишитися в солідарній системі або вступити до накопичувальної.
Провідне місце, безумовно, належить Чилі та Мексиці. У Чилі, на відміну від багатьох інших країн регіону, пенсійна реформа стала інтегрованим компонентом низки політичних та економічних перетворень часів військової диктатури. Хосе Пінейра, тодішній міністр праці та архітектор чилійської пенсійної реформи, любить повторювати, що «по світу сновигає привид збанкрутілих солідарних пенсійних систем». Пан Пінейра переконаний, що пенсійна система має бути виключно приватною.
Латинська Америка не поодинока у спробі структурно реформувати пенсійне забезпечення. Більше десятки країн колишнього соцтабору та СНД — Угорщина (1998), Казахстан (1998), Польща (1999), Латвія (2001), Болгарія (2002), Естонія (2002), Хорватія (2002), Росія (2002), Литва (2004), Україна (2004), Македонія (2005), Узбекистан (2005) — також здійснили перехід до змішаних або багаторівневих пенсійних систем. Кілька країн здійснили так звані параметричні реформи, не вдаючись до багаторівневості. Наприклад, Грузія та Вірменія поки що обмежилися підвищенням пенсійного віку для чоловіків (відповідно до 65 та 63 років) і жінок (до 65 та 58).
Упродовж останніх трьох місяців Світовий банк оприлюднив два свої нові фундаментальні дослідження. У листопаді 2004-го група його фахівців кинула свіжий аналітичний погляд на результати структурних пенсійних реформ у 12 країнах Латинської Америки, здійснених у 1980—1990 роках, і запропонувала їхнім урядам нові, часом надто сміливі підходи щодо пенсійної політики — «Як дотримати обіцянки соціального забезпечення у Латинській Америці» (Keeping the Promise of Social Security in Latin America). Фактично це дослідження є першою (проте не останньою) спробою комплексного і грунтовного аналізу латиноамериканського експерименту, переосмислення пріоритетів пенсійних систем у регіоні.
А зовсім нещодавно, у лютому, вийшов новий глобальний звіт — «Підтримка доходів у старості в ХХІ столітті: міжнародні перспективи пенсійних систем і реформ» (Old-Age Income Support in the 21st Century: An International Perspective on Pension Systems and Reform), в якому Світовий банк фактично пропонує перегляд своєї пенсійної стратегії, що домінувала у 1990-х. Зокрема, фахівці Банку закликають посилити увагу до забезпечення базового рівня доходу, аби запобігти бідності серед вразливих осіб похилого віку. Такі виплати мають фінансуватися за рахунок загальних податків, а не внесків працівників до солідарної системи пенсійного страхування. Вони можуть здійснюватися у формі соціальної допомоги на підставі процедури перевірки доходів або як універсальні пенсії. Також Світовий банк визнав важливість інших джерел добробуту літніх людей (допомога сім’ї, забезпечення житлом та доступу до медичних послуг).
Обидві праці є особливо важливими з огляду на те, що після публікації 1994 року свого знаменитого звіту — «Як уникнути кризи похилого віку: політика захисту людей похилого віку та сприяння економічному зростанню» (Averting the Old Age Crisis: Policies to Protect the Old and Promote Growth) Світовий банк наполягав на значно більшій ролі приватних пенсій. Той звіт став своєрідним поворотним пунктом, віхою в історії розвитку пенсійного забезпечення у світі. Тоді було запропоновано ідею нової моделі пенсійного забезпечення, що грунтується на трьох «стовпах» (pillar): перший — фінансована за рахунок загальних податків соціальна сітка безпеки; другий — обов’язкові індивідуальні пенсійні заощадження працюючих і третій — добровільні додаткові пенсійні заощадження.
Звіт 1994 року припав на період злету інвестиційних доходів на фондових ринках. За сім останніх років доходи на світових ринках були значно скромнішими і трохи зняли блиску з тих фахівців пенсійного реформування, які були надто молодими й недосвідченими, аби пам’ятати, що існують також і «ведмежі» ринки, і тривалі періоди стагнації. Тож якщо головною метою дослідження 1994 року було з’ясування найкращих шляхів фінансування державних пенсійних програм, то принципове завдання двох останніх — оцінити, наскільки нові пенсійні системи здатні забезпечувати їх учасників адекватним, доступним, сталим та надійним доходом у старості, чи будуть люди в підсумку краще захищеними від ризиків.
Неоднозначний досвід Латинської Америки
У торішньому дослідженні латиноамериканського досвіду фахівці Світового банку наголошують, що нові приватизовані пенсійні системи є, вочевидь, кращими, ніж ті, які вони замінили. Головним же успіхом латиноамериканських пенсійних реформ заведено вважати поліпшення стану державних фінансів. Однак досягти цього було не так уже й складно, оскільки старі солідарні пенсійні системи в Латинській Америці були погано керованими і надзвичайно неефективними. Вони обіцяли учасникам надто щедрі виплати, які неможливо було фінансувати впродовж тривалого часу, до того ж поєднували марнотратство із несправедливістю, забезпечуючи пенсії переважно невеликій привілейованій групі високооплачуваних працівників і держслужбовців.
Дорогі та неефективні державні пенсійні системи негайних виплат було істотно обмежено або, як у Чилі, повністю скасовано, і держфінанси позбулися важкого тягаря. У кількох країнах, як з’ясували фахівці Банку, реформи пожвавили розвиток фондових ринків і допомогли модернізувати фінансову систему. Реальні інвестиційні доходи приватних пенсійних фондів вражали. Виникли потужні стимули сплачувати внески до пенсійних систем. Наприклад, у Чилі пенсійна приватизація сприяла помірному економічному зростанню завдяки поліпшенню стану фондового ринку та ринку праці. Приватні пенсійні фонди допомогли зменшити ринкову владу банків, що привело до зменшення відсоткової маржі між депозитними і кредитними ставками.
Однак найважливіше зараз питання — чи справді пенсійна приватизація забезпечує такі пенсії, які були обіцяні реформаторами? І результати дослідження Світового банку в цьому сенсі є не надто оптимістичними.
«Цілком очевидно, що система потребує реформування», — зазначив Рікардо Сколарі, міністр праці і соціального забезпечення Чилі, у нещодавньому інтерв’ю газеті The New York Times. Чилійська система приватних ощадних пенсійних рахунків має «важливі здобутки», каже він, однак «абсолютно недоцільно вважати, що ця система вирішуватиме всі потреби в доходах чилійців, коли вони досягнуть пенсійного віку». Представник конфедерації мексиканських робітників пан Де Ла Вега відзначає, що попри безсумнівні здобутки їхньої реформи, мексиканці не задоволені її проміжними результатами.
Критики наполягають, що латиноамериканські приватні пенсійні системи навряд чи можна вважати успішними, коли йдеться про гарантування гідних пенсій особам похилого віку. «Система, яку ми маємо, є гарною для Чилі, але поганою для більшості самих чилійців, — зізнався тій же The New York Times анонімний чилійський урядовець. — Якби у громадян було право вибору, то 90 відсотків з них швидше за все повернулися б до старої солідарної системи».
Як свідчать факти, ті літні чилійці, які вирішили 1981 року залишитися у старій, солідарній системі, мають сьогодні значно більші пенсії, ніж їхні колеги з такою ж зарплатнею, котрі 24 роки тому ризикнули приєднатися до системи індивідуальних пенсійних заощаджень.
Однак найбільшим розчаруванням у латиноамериканських країнах стало те, що дуже велика частка зайнятих залишилася поза пенсійною системою. Навіть у Чилі нею охоплено трохи більше половини робочої сили, а у більшості інших країн регіону цей показник зазвичай становить лише 10—25% (табл. 1). Практично скрізь індивідуальних пенсійних заощаджень не мають самозайняті особи. Результат цілком прогнозований — високий рівень бідності серед літніх людей.
Якщо участь у пенсійному страхуванні залишатиметься на такому ж низькому рівні, у приватизованих пенсійних систем навряд чи існує стале політичне майбутнє, оскільки вони не гарантують людям економічної безпеки у старості.
То чому ж так мало працюючих охоплено системою приватних пенсійних заощаджень? Незважаючи на високі прибутки пенсійних фондів, люди мають чимало аргументів, аби ухилятися від участі у них.
Найбільшою перешкодою, яка викликала постійне невдоволення від початку реформи та відвертає чимало працюючих, стали надмірні адміністративні видатки та комісійні винагороди адміністраторам приватних пенсійних фондів. Особливо важким тягарем вони лягли на перших учасників приватизованої системи, які фактично оплатили вартість її створення і субсидували майбутні покоління учасників.
Іншою важливою причиною є, вочевидь, надто великі розміри обов’язкових пенсійних заощаджень. Розмір внесків, за прикладом Чилі, типово встановлено на рівні 10% від зарплати. Плюс оплата чималих комісійних витрат адміністраторам пенсійних фондів. Це забагато для низькооплачуваних та молодих працівників, особливо якщо у них є сім’ї з дітьми.
Не таким вражаючим, як стверджувалося впродовж 1990-х, виявився реальний вплив пенсійних заощаджень на економічне зростання у Латинській Америці. І це пояснюється не дуже вдалим і корисним для економіки інвестуванням пенсійних коштів. Переважна більшість пенсійних внесків майже повсюдно спрямовувалася на купівлю державних боргових зобов’язань. І зовсім мізерну частку активів вкладали в акції — менше 10% (виняток становить Перу — 31%) та інвестували за кордон — значно менше 10% (виняток Чилі — 28% торік).
Надмірна концентрація активів у державних цінних паперах за жорстких обмежень на інвестування за кордон робить приватну пенсійну систему надто вразливою до політичних ризиків. Наприклад, в Аргентині застраховані зазнали великих пенсійних втрат через відмову уряду у 2001 році обслуговувати свої боргові зобов’язання.
Через жорсткі інвестиційні обмеження низькою залишається й ліквідність фондових ринків латиноамериканських країн. Високим є рівень концентрації на ринку приватних пенсійних послуг: у кожній із країн у двох найбільших пенсійних фондах зосереджено понад половину пенсійних коштів.
Фахівці Світового банку дійшли висновку, що багаторівнева пенсійна модель у Латинській Америці перебуває у стані безладу. Подальшої роботи потребує вдосконалення першого рівня — державної сітки безпеки для запобігання бідності серед осіб похилого віку. Другий рівень (обов’язкова накопичувальна система) є завеликим, і його рекомендують поступово скоротити. Це дасть змогу вивільнити частину ресурсів для спрямування їх до третього рівня — додаткових добровільних пенсійних заощаджень, який наразі виглядає жалюгідно. У свою чергу, це додасть дещицю запізнілої конкуренції розбещеній, олігополістичній приватній пенсійній індустрії Латинської Америки.
Таким чином, пенсійна реформа у країнах регіону має певні здобутки. Але незручною правдою є те, що її успіхи, без сумніву, було перебільшено.
Було три рівні — стало п’ять,
або На все свій час
В останньому, лютневому (2005 р.) звіті фахівці Світового банку розширили тлумачення поняття «багаторівнева пенсійна модель». Якщо у 1994-му було запропоновано ідею пенсійної системи, що грунтується на трьох «стовпах», то 2005 року таких «стовпів» (в Україні замість цього слова використовують термін «рівні» — tier) стало вже п’ять:
— базовий (нульовий), або так званий універсальний рівень — фінансована за рахунок загальних податків соціальна сітка безпеки, метою якої є запобігання бідності;
— перший рівень — обов’язкова державна солідарна пенсійна система визначених виплат;
— другий — обов’язкова накопичувальна пенсійна система з визначеними внесками (або обов’язкова система індивідуальних пенсійних заощаджень);
— третій — добровільні додаткові пенсійні заощадження
— і четвертий, нефінансовий і навіть неформальний, рівень має охоплювати ширший спектр соціальної політики, як-то підтримка осіб похилого віку їхніми сім’ями, забезпечення доступу до медичних та житлово-комунальних послуг.
Оскільки Світовий банк зробив вагомий внесок у просування ідеї пенсійної приватизації, усе це виглядає як вимушена корекція колись ним пропонованого курсу.
Фахівці Банку закликають відійти від монополії однорівневих систем і наголошують, як це зробив на семінарі у Києві Роберт Хольцман, що першочерговими цілями пенсійної системи є забезпечення осіб похилого віку адекватним, реальним, сталим та надійним доходом у старості:
— адекватний стосується абсолютного та відносного рівня, тобто зменшення масштабів бідності та належне заміщення пенсією заробітної плати;
— реальний стосується фінансових можливостей платників податків і суспільства;
— сталий означає фінансову послідовність пенсійної програми сьогодні та в майбутньому;
— надійний — спроможність протистояти головним викликам, спричиненим економічними, демографічними, соціальними та політичними ризиками.
А другорядною метою тепер називають сприяння загальному економічному розвиткові. Йдеться як про мінімізацію негативних наслідків (наприклад, на ринку праці), так і про внесок у досягнення позитивних результатів (наприклад, у розвитку фінансового ринку).
Значні коливання та обвали на світових фінансових ринках останнього десятиліття спонукали пенсійних реформаторів дещо стримати ентузіазм щодо обов’язкової накопичувальної пенсійної системи. Фахівці Банку застерігають, що політичні маніпуляції (такі, наприклад, як на початку третього тисячоліття в Аргентині) можуть перетворити накопичувальну систему на оману. Хоча ще порівняно недавно прихильники пенсійної приватизації пропонували її як єдину модель, котру можна впровадити в будь-якій країні…
Насправді розподіл благ серед населення у кожній окремо взятій державі визначається не економічними обмеженнями, а передусім домінуючими у суспільстві моральними цінностями. Проте надійна пенсійна реформа має гарантувати адекватні пенсії у майбутньому шляхом фінансової збалансованості між податками і виплатами. Її успішне здійснення в Україні потребує певних передумов, які ми для зручності подаємо у вигляді табл.2.
Головне — пам’ятати: «На все свій час і година своя кожній справі під небом». Запорукою успіху є вміння правильно вибирати час і вправно діяти.
