Я прослуховую диктофонний запис, зроблений 21 лютого. Йдеться про необхідність евакуювати дітей. Передусім зі сходу країни, де на той момент уже місяців два як загострилася ситуація. «Сьогодні Щастя обстрілюють, — емоційно говорить моя співрозмовниця. — Повний інтернат. Дітей уже не можна вивезти під обстрілами. Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Маріуполь — у зоні ризику. Там купа дітей. Нас завалюють запитаннями. На місцях жодної інформації про евакуацію немає. Та ви потім будете ридати, жалкуючи, що не вивезли дітей вчасно...»
21 лютого. Маріуполь — у зоні ризику.
За інформацією Офісу генпрокурора, з початку війни Росії проти України, станом на 2 квітня, постраждало 412 маленьких українців. Із них 158 загинули й понад 254 поранені. Неофіційно на кінець березня називалася цифра 1600 зниклих безвісти дітей...
«Офіційні цифри зараз — лише мала частина трагедії, — зазначає голова правління Громадської спілки «Українська мережа за права дитини» (УМПД) Дар'я Касьянова. — Ми не розуміємо, скільки людей перебуває під завалами, у заблокованих і окупованих містах, там, де ведуться активні бойові дії. Реальні масштаби трагедії нам ще доведеться узнавати».
Про необхідність розробити плани евакуації найбільш уразливих категорій населення, і передусім державних дітей, ZN.UA нагадувало в розпал тривожних очікувань початку війни — наприкінці січня 2022 року.
24 грудня 2021 року УМПД, що складається з 27 громадських організацій, розіслала «високим» адресатам листи, в яких просила створити координаційну раду, розробити «план ефективного інформування, підтримки і безпечної евакуації дітей та їхніх сімей, у тому числі дітей, які нині перебувають в інтернатних закладах, разом зі списком місць, куди можна розмістити сім'ї та дітей». Лист також містив нагадування про те, що у 2014–2015 роках, на початку війни, місцева влада і профільні міністерства не змогли організувати необхідних заходів. І 40 тисяч людей (із них 12 тисяч дітей) було евакуйовано силами волонтерів та громадських організацій.
Відповіді УМПД тоді так і не отримала.
На 25 березня, за оцінками правозахисників, майже всі дитбудинки-інтернати з фактично окупованих або заблокованих територій було евакуйовано (зокрема за кордон). Але, наприклад, 51 дитина з Будинку дитини у Ворзелі (в облозі буквально з перших днів війни) було евакуйовано в Київ тільки 9 березня. Весь цей час діти жили під обстрілами в підвалах...
Міносвіти діяло за вже відпрацьованою на початку пандемії коронавірусу схемою. У перші дні війни більшість вихованців спеціалізованих, спеціальних, загальноосвітніх шкіл-інтернатів (близько 30 тисяч дітей) воно повернуло в сім'ї. Сім’ї, як ми пам'ятаємо з «карантинної» історії, різні, часто соціально неблагополучні. З яких дітей було вилучено, зокрема, через жорстоке поводження батьків, котрі мали алко- та наркозалежність. І якщо під час пандемії до них хоч якось добиралися з підмогою волонтери, то сказати, де і в яких умовах перебувають ці діти тепер, ніхто не може.
На окупованих або заблокованих територіях усе ще залишаються, щонайменше, 42 інтернатних заклади (не менше шести тисяч осіб) — зокрема геріатричні, психоневрологічні, соціальні інтернати, будинки для людей з інвалідністю. Вони продовжують працювати, в тому числі завдяки волонтерській допомозі. Про це виданню ZMINA повідомила координаторка проєктів Української Гельсінської спілки з прав людини Маргарита Тарасова. За даними на 25 березня, пише видання, найбільше таких закладів у Херсонській області — щонайменше, десять. Звідти не було евакуйовано жодного закладу.
У Чернігівській, Луганській, Харківській та Сумській областях інтернатних закладів, як мінімум, по шість. Частина інтернатів залишаються в небезпеці також у Київській, Запорізькій та Миколаївської областях.
Список областей дослівно повторює інший, з офіційного повідомлення Офісу генпрокурора. Про те, де дітей постраждало найбільше.
Відповідальність за евакуацію держзакладів фактично було перекладено на місцеві органи влади. Які, по-перше, можуть перевозити людей тільки в межах областей. А по-друге, мають дуже обмежені ресурси, щоб організовувати евакуацію в таких складних обставинах.
Правозахисники вважають, що якби евакуацію провели вчасно, то деяких смертей можна було б уникнути. Складнощі полягають не лише в активних бойових діях, а й у відсутності доступу до інформації про заклади. З адміністрацією окремих інтернатів утрачено зв'язок, і зрозуміти, що відбувається, буває непросто.
Але повернімося до державних дітей. До яких належать не тільки вихованці дитбудинків та інтернатів, а й прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ).
«На жаль, багатьох державних дітей вивезти так і не вдалося, — каже Дар'я Касьянова. — Десь у підвалах у Херсоні зараз ховаються діти з Будинку дитини. Міська асоціація прийомних батьків ще за місяць до війни активно запитувала, куди і як можна виїхати з дітьми. Відповіді не отримала.
Деяких дітей вивозили вже під обстрілами. У місця, скажемо так, недостатньо комфортабельні. Хоча в умовах війни це й звучить дивно. Наприклад, дітей із Краматорська — аж у Святогірськ. А коли туди прилетів снаряд — негайно перевезли в іншу область.
Близько ста евакуйованих із Харкова маленьких дітей розмістили у Ворохті, в непристосованому для цього санаторії. Волонтери закупили що могли. Але забули, наприклад, купити столики для годування. Суміші привезли які були. Не всім вони підходили. І в дітей почалися проблеми. Персоналу — всього кілька людей. На кімнату з десятьма маленькими дітьми до року — один співробітник. Чергують волонтери. Діти де сплять, там і на горщиках сидять. Спочатку було дуже холодно. Попри те, що грошей на цих дітей збирали чимало.
Я не хочу нікого критикувати. Зараз не час, — каже Дар'я. — Але держава недооцінила ситуацію. Неначе всі про все знали, як ми читали. Але ніхто нічого не продумав».
Не дочекавшись відповіді від високих інстанцій про наявність планів, громадські організації зайнялись евакуацією своїх підопічних самостійно. Наприклад, «СОС Дитячі містечка Україна» встигли вивезти більшість своїх прийомних сімей і ДБСТ ще за тиждень до того, як почалася війна. «Деякі сім’ї хотіли повернутися, — каже Касьянова. — Думаю, потім вони оцінили, що про них потурбувалися заздалегідь. Усі ДБСТ ми вивезли в СОС у Польщу. Вони будуть там стільки, скільки треба.
Спільно з партнерами, з Українською освітньою платформою, ми розпочали на Західній Україні проєкт «СОС. Діти». У п'яти областях працюють перевалочні центри для батьків із дітьми. Підтримуємо евакуацію з гарячих точок. Намагаємося підтримати всіх, у кого фокус роботи націлений на прийомні сім'ї, ДБСТ, сім’ї з дітьми.
Розглядаємо можливість запустити свій центр із підтримки сімей з дітьми у Львівській та Закарпатській областях. Треба думати про те, як охопити допомогою якомога більше людей. Бо, як я бачу, незважаючи на розгортання обласних штабів, є складнощі з системою координації.
Що стосується УМПД, то ще за чотири дні до війни ми продумали, що робитимемо. Запустили телефон гарячої лінії. Надсилаємо адресну допомогу. Окремо моніторимо й фіксуємо порушення прав дитини. Продовжуємо займатися адвокацією. Може, не так жваво, як хотілося б. Багато нас залишається в гарячих точках, звідки складно працювати активно».
Тільки 17 березня, через три тижні після початку війни, з'явилася постанова Кабміну № 302 «Про утворення Координаційного штабу з питань захисту прав дитини в умовах воєнного стану».
«Національна координація і швидка взаємодія є, — розповідає про роботу штабу Дар'я Касьянова. — Слід віддати належне, якісь питання вдається вирішувати. На деякі ми вплинути не можемо. Наприклад, стосовно евакуації дітей із якихось областей рішення приймає ВЦА. А вона не може прямо впливати на працівників інтернатів. Інтернати вкотре підтвердили, що не справляються з захистом прав дитини. Ба більше, піддають дітей небезпеці. У кожного співробітника є своя сім'я. І навіть коли пропонують вивезти всіх разом, інколи вони вирішують залишитися вдома. Але директор інтернату — законний представник дітей. Бували випадки, коли заклади вивозили без головлікаря».
«Війна ще раз показала неефективність, я б сказала — вбивчість інтернатної форми для дитини, — підтверджує голова правління БФ «Голоси дітей» Олена Розвадовська. — Дітей возять і перекидають, як вагони з вугіллям. Усе відбувається за рахунок волонтерів та міжнародних донорів. З одного боку, на інтернати иділялися мільярди гривень. З іншого — коли йдеться про їх вивезення, то потреби в забезпеченні починаються з трусиків і памперсів. Але ж мали бути запаси...
Із прийомними сім'ями і ДБСТ простіше. Там, де йдеться про кількість дітей 10+, про індивідуальний підхід до потреб дитини (що переживає, де найближчі родичі) можна забути. У найгіршому становищі опинилися діти з невизначеним статусом, справи яких уже тривалий час перебувають у судах».
УМПД фіксує порушення, пов'язані з перетинанням кордону. Наприклад, батьки розлучені й право проживання з дітьми належить матері. Дитина була з батьком, і мати до початку війни не встигла її забрати. Хтось із батьків краде дітей. Трапляються випадки, коли діти виїжджають узагалі без супроводу дорослих або в супроводі старших братів та сестер.
«Дуже багато розірваних смей, — каже Олена Розвадовська. — Іноді братів і сестер різного віку утримували в різних інтернатах, але в одному регіоні. І хоча б інколи вони могли бачитися. Зараз різні заклади вивезені в різні країни. Один — в Італію, інший — у Литву. Є діти, в котрих не розірвані відносини з батьками. Їх іще не позбавили батьківських прав. Але суди не працюють. Діти застрягли в підвішеному статусі.
Я була в одному з санаторіїв на Львівщині, куди діти приїхали за путівками ще до війни. Частина їх так і залишилася там. Батьки не змогли до них дістатися, щоб забрати. В одного хлопчика, наприклад, батьки сиділи в обстрілюваній Бучі. Дітей, розлучених зі своїми батьками, дуже багато...
Понад два тижні тому телефонувала жінка з Києва. У Маріуполі були її родичі — мама з двома дітьми. Перед самою війною мама з синами виїхала. Але забула вдома документи. Доїхала до села за містом, залишила дітей на ніч у далекого родича, старенького дідуся, й повернулася по документи в Маріуполь. Вибратися звідти вже не змогла. Діти залишилися з дідусем у селі, до якого теж не було доступу. Телефона в них немає. Мама божеволіла в Маріуполі, телефонувала в Київ родичці, а та всім, кому тільки можна.
Ми працюємо також із дітьми з особливостями. На Львівщині є реабілітаційний центр для дітей із ДЦП. Ще до війни діти приїхали на реабілітацію. Найчастіше в супроводі одного з батьків — мами. Почалася війна, і мама з дитиною не може повернутися додому, а батько зі старшими або молодшими дітьми — добратися до них. Суми, Чернігівська, Харківська області...
Готовності до прийому переселенців теж немає. Проблеми з облаштування людей у першу добу виснажують. Коли тоннами доводиться закуповувати матраци... На Львівщині розконсервували санаторії, що працювали в радянські часи. Туди закуповують меблі. Очевидно, що ніхто не готувався. Стратегічного запасу ліжкомісць немає».
***
«Я не хочу нікого критикувати. Зараз не час», — одностайно твердять волонтери.
Але дуже хочеться, щоб криваві уроки нарешті було засвоєно...
Гаряча лінія УМПД у співпраці з UNICEF Ukraine для дітей, сімей і соцпрацівників:
Київстар
+38067-567-98-45
+38096-990-54-50
Lifecell
+38063-661-42-52
+38063-399-45-92
Vodafonе
+38095-327-15-21
Гаряча лінія безплатної психологічної підтримки для батьків і дітей під час війни «Ми поруч» БФ «Голоси дітей» спільно з Центром психосоціальної реабілітації НаУКМА:
+38 (096) 039-22-58;
+38 (099) 198-57-95;
+38 (063) 558-12-82 (c 8 до 22).
Чат-бот у Telegram: t.me/kidsMentalHelpBot; https://t.me/kidsMentalHelpBot (цілодобово).
Докладніше про дітей у перший місяць війни (з 24 лютого по 24 березня 2022 року) можна прочитати у спільному звіті БФ «Голоси дітей» і Харківського інституту соціальних досліджень.