Мій єдиний ворог - час.
Чарлі Чаплін
Про "мед", "бджіл" і "вулики"
Якби держава не була зацікавлена у збереженні нинішньої розподільчої пенсійної системи (яку за інерцією продовжують називати солідарною), вона її швидко ліквідувала б. Та, попри те, що ефективність системи, де на одного платника внесків припадає практично один пенсіонер, не може бути високою, в Україні таких намірів з боку влади не спостерігається. Видається, що тим, хто при владі, вигідно у такий спосіб тримати на короткому повідку 12,8 млн платників єдиного соціального внеску (ЄСВ) і пропонувати "мед" 11,7 млн пенсіонерів. Тому фінансовий ресурс державного Пенсійного фонду України (ПФУ) у понад 350 млрд грн і методи його формування іноді порівнюють із золотим дном.
Нескладно порахувати, що за нинішніх ставок відрахувань ЄСВ до ПФУ (18–19% нарахованої заробітної плати) та майже рівного співвідношення платників до пенсіонерів можливо забезпечити середній рівень пенсійної виплати близько 18–20% від умовно середньої зарплати. Це вдвічі менше, ніж встановлено міжнародними конвенціями із соціального забезпечення, які Україна повинна виконувати. Відтак, якщо "меду" для пенсіонерів у "вулику" ПФУ виявиться замало (що давно вже доводиться спостерігати в бюджеті ПФУ з дефіцитом у 140 млрд грн), то його можна закачати із сусіднього "великого вулика", яким є державний бюджет України, що наповнюється тими ж самими "бджолами" - платниками податків. Достатньо лише своєчасно подати заявку "пасічнику" з Мінфіну, або позичити "меду" (якщо дадуть грошей у борг), або проголосувати відповідні зміни до бюджету (якщо депутати погодяться). Тож можна й надалі розповідати про "ефективність і гарантії" солідарної системи.
Проте в липні 2018 р. пролунав перший дзвіночок, що одночасно "меду" на всіх може не вистачити. Не є секретом, що кількість "бджіл", здатних носити "мед", у наступні роки лише зменшуватиметься. З високою ймовірністю, кількість платників внесків до ПФУ після 2022 р. дорівнюватиме кількості пенсіонерів, а далі співвідношення буде ще гіршим. Тому це тільки питання часу, коли державні "вулики" виявляться напівпорожніми. Це змусить видавати "мед" меншими ложками, а майбутнім генераціям пенсіонерів доведеться пропонувати (або лише обіцяти?), серед іншого, "мед на ножі". При цьому "ніж із медом" від ПФУ ставатиме дедалі гострішим і вужчим, а допуск до нього вже почали обмежувати за віком і стажем.
Де ще можна брати "мед" для пенсії?
Відтак, модель пенсійної системи має докорінно змінитися. Це не означає, що треба відмовитися від гарантування (фінансування) вже зароблених пенсійних прав або скасувати їх, як це безпідставно зробили у 2017 р. з пенсіями за вислугу років. Згідно з Міжнародними стандартами фінансової звітності, що є обов'язковими в країнах ЄС та Україні, зароблена частка пенсійних прав підлягає безумовному дотриманню (фінансуванню) тими, хто свого часу отримав вигоду від праці (служби) працівників. Якщо роботодавцем працівника була держава (наприклад, для вчителя це школа/управління освіти/міністерство), значить, пенсію фінансує відповідний бюджет, якщо інший роботодавець (наприклад, для залізничника це відповідне підприємство), то саме він або його правонаступник.
Однак і сама людина впродовж трудової діяльності також має подбати про свою старість, як це заведено у європейській (і не тільки) пенсійній традиції. Кожен, хто не планує залишитися сам на сам із прожитковим мінімумом, має на власний розсуд обрати той фінансовий інститут ("вулик для меду"), що йому підходить для формування накопичень, які заміщатимуть втрачений заробіток пенсійними виплатами. Це можуть бути недержавні пенсійні фонди (НПФ) або інші установи ринку фінансових послуг (страхові компанії, банки, інвестиційні та інші фонди або рахунки тощо). Держава ("пасічник") повинна лише створити безпечні умови та економічні стимули для формування громадянами індивідуальних пенсійних накопичень шляхом прийняття необхідних законів і контролю за їхнім дотриманням. Державне регулювання ринку фінансових послуг у сфері накопичувального пенсійного забезпечення має бути якісним та ефективним. Це дасть можливість громадянам отримувати пенсійні виплати з двох різних, не пов'язаних між собою джерел, - надходжень до державного Пенсійного фонду (або бюджету) та активів недержавного пенсійного фонду або взагалі за рахунок інших активів (наприклад, страхового поліса або банківського чи інвестиційного рахунку). Користування двома й більше "вуликами" не тільки дасть змогу мати більше "меду", а й убезпечить людину від можливих змін "погоди" на фінансових ринках і перебоїв у надходженнях до державного фонду (бюджету), коли "бджоли летять у поле", тощо.
Чи буде "мед", якщо "бджіл" не годувати?
Перші кроки для цього вже зроблено ще 2003-го, коли було ухвалено Закон України "Про недержавне пенсійне забезпечення", що дав зелене світло розвитку НПФ під наглядом відповідних державних регуляторів. Але далі третього рівня накопичувальна пенсійна система так і не зрушила. Замість стимулювання громадян до формування пенсійних накопичень держава лише постійно збільшувала ставки податку на доходи фізичних осіб (з 13 до 18%) і запроваджувала нові, не пов'язані з майбутніми пенсіями (наприклад, військовий збір 1,5%). Зменшення ставки ЄСВ з 36,7 до 22%, попри прогресивність цього кроку, не мало наслідком запровадження корпоративних і професійних пенсійних програм роботодавцями, які отримали "пенсійний резерв" для мотивації своїх працівників, але невдовзі забули про нього. "Вулик" ПФУ від цього не став повним, а для запровадження другого рівня пенсійної системи забракло коштів.
Зробити накопичувальну пенсійну систему зрозумілою та прозорою, а головне, необтяжливою (навіть за умов обов'язковості другого рівня) для її учасників цілком можливо. Для легкого старту треба хоча б змінити ставку одного з податків (наприклад, зменшити ПДФО з 18 до 16–17% чи військовий збір з 1,5 до 0,5% або й скасувати його взагалі), а вивільнені при цьому кошти (для початку - 1%) спрямувати на індивідуальні пенсійні рахунки працівників у обраних ними НПФ чи інших установах. З огляду на те, що більшість цих коштів інвестуватиметься у державні цінні папери (ОВДП, випущені Мінфіном), бюджети всіх рівнів не відчують значних втрат. Так само нічого не зміниться з доходом, що видається на руки працівнику. Але при цьому зросте власна відповідальність громадян за майбутню пенсію, серед роботодавців і найманих працівників почне стимулюватися добровільне формування заощаджень на паритетній основі (наприклад, на гривню внеску працівника роботодавець гарантовано сплатить ще гривню), збільшуватимуться пенсійні накопичення, які також виконуватимуть функцію внутрішнього інвестиційного ресурсу країни. Таку модель пенсійного забезпечення реалізовано не лише в державах G7, а й у більшості країн, які не так уже й давно вважалися бідними, - від Фінляндії до Ізраїлю та від Португалії до Болгарії. Зробити це можна, ухваливши відповідні закони, що давно чекають у порядку денному, та внісши необхідні зміни до Податкового, Бюджетного й інших кодексів до кінця року.
Натомість під вивіскою пенсійного реформування дехто з високопосадовців та їхніх радників планує за кошти платників податків створити ще одну бюрократичну держструктуру під назвою "Накопичувальний фонд", щоб разом з його адміністративним офісом та "авторизованими" державою компаніями управляти пенсійними накопиченнями мільйонів громадян за "невелику" винагороду та з "антикорупційними" зарплатами керівництва такого фонду. При цьому пропонується запровадити ставки внесків на рівні до 7–15% від зарплати. Начебто в інтересах самих "бджіл". Як кажуть, благими намірами…
Чи будуть нові "вулики"?
Завдання побудови в Україні повноцінної накопичувальної пенсійної системи зафіксоване у Коаліційній угоді понад чотири роки тому. Згодом у законі України від 11 жовтня 2017 р. №2148, який коротко іменують законом про пенсійну реформу, було встановлено конкретні дати відповідних змін, що стосувалися запровадження різних компонентів накопичувальної пенсійної системи, - від 1 липня 2018-го до 1 січня 2019-го.
На жаль, до цього часу суттєвого прогресу не відбулося. Замість створення інституційних компонентів накопичувальної пенсійної системи та прийняття відповідних законів (наприклад, законопроект №6677 був готовий ще минулого року та чекає на голосування з квітня 2018-го) суспільству продовжують (особливо в останні 12 місяців) нав'язувати чергові безкінечні дискусії про нові концепції, найкращі моделі, ефективність, витрати, вивчення зарубіжного досвіду, гарантійні фонди, ризики, кризи тощо. Такі "широкі обговорення" здебільшого завершуються висновками організаторів на кшталт таких: "потрібно, але зараз не на часі", "продовжити широке обговорення", "це не буде ефективним, бо витратне", "поки немає умов", "написати з чистого аркуша" тощо. Незрозуміло, а коли буде на часі? Після чергових виборів? І де закінчується широта обговорення? І чому накопичувальна пенсійна система не буде ефективною, якщо вона вже довела свою ефективність у цивілізованому світі, до якого ми всі прагнемо? І чому приватні фінансові установи мають надавати послуги собі у збиток від самого початку, а державні чи іноземні начебто працюватимуть майже безплатно? Коли будуть умови? А скільки таких умов?.. Зачекаємо ще чотири роки чи почнемо щось робити вже зараз?
Якщо з 1 січня 2019 р. у пенсійній системі України нічого не зміниться, то з огляду на новий політичний цикл, що триватиме весь наступний рік, значних і, головне, позитивних зрушень у пенсійному забезпеченні наступним поколінням пенсіонерів доведеться чекати ще кілька років. Чи дочекаються цього виборці від наступних каденцій парламенту та уряду? Важко прогнозувати. Але ж відповідні законопроекти вносилися до парламенту з 2007 р. Останній із них подано депутатами ще 24 липня 2017-го, але віз і нині там. Чи залишиться Україна і надалі "совком" серед пенсійних систем, або ж запровадить європейську соціальну модель для трудових пенсій? Чи й надалі триватиме консервація пенсійної системи? Будь-яка консервація в побуті не може зберігатися довго. Як правило, не більше чотирьох років, потім "зриває". В суспільстві - майже так само. Тим, хто "трудиться, як бджоли", залишається або поступово "виїдати спільну банку" з минулих часів і почати робити нові запаси у "власних стільниках" (пенсійні накопичення на індивідуальних пенсійних рахунках), або ж і надалі чекати від держави "меду на ножі" з бюджетного "вулика", який вони самі або їхні діти з онуками навряд чи будуть здатні наповнити вщерть.
Чи стануть консервувати пенсійну систему на наступні роки ті, хто приймає рішення в парламенті та уряді? А може, цього разу станеться так, що вони, як колись зазначав Т.Бокль (1821–1862), "…проти звичаю, прислухалися до духу часу і виявилися лише слугами народу, якими їм належало б бути завжди, бо їхній обов'язок - тільки надавати… підтримку бажанням народу та втілювати їх у формі законів"? Чи й надалі чутимемо "медові обіцянки" та чекатимемо на чергові "медові пряники" до чергових виборів? Або ж слухатимемо нові казки про "нові вулики" до "нових віників"?
До Нового року вже побачимо…