Якщо коротко, відповідь на це питання буде такою: дещо відмінними, але загалом дуже схожими траєкторіями. Є в цих двох траєкторіях щось типологічно схоже, невід’ємно притаманне обом диктаторам і силам, які стояли за ними. Я б навіть сказав, щось притаманне російському народу. Траєкторії ці подекуди подібні настільки, що починаєш вірити в заяложене твердження — історія повторюється.
Повторювалася. Але у випадку з нинішньою російською агресією та геноцидом щось трапилося, й призвідник геноциду від несподіванки зупинився, не розуміючи, що відбувається, почав задкувати й уже, здається, готовий до якихось переговорів. У випадку з Голодомором такого не було. У Сталіна з організацією геноциду все пройшло майже як по маслу. Недаремно XVII з’їзд комуністичної партії, який на початку 1934 року політично закріпив у тому числі й наслідки Голодомору, поспішили назвати «з’їздом переможців».
Що ж трапилося зараз таке, чого не було в роки Голодомору? Чи справді Росія готова дати задню? Що типологічно схоже в обох геноцидних технологіях притаманне обом диктаторам, а що — російському народу?
Спробуймо розібратися. Для цього маємо короткими перебіжками подолати весь шлях із обома диктаторами — Сталіним і Путіним, бо саме вони стоять за тим, що відбувалося у 1932–1933 роках і відбувається зараз.
Точка відліку: здобуття абсолютної влади
Аби знайти точку відліку, спробуймо дуже побіжно, але поетапно окреслити еволюцію обох диктаторів до геноциду. Розпочнімо зі здобуття влади, бо без влади влаштувати геноцид неможливо. Навряд чи дуже помилимося, зазначивши, що Сталін здобув її наприкінці 1929-го, коли остаточно розправився з опозицією, а Путін почав нею насолоджуватися орієнтовно після розправи над олігархом Ходорковським 2005 року або близько того. Як це часто буває в Росії, незабаром їхня влада стала абсолютною й ніким і нічим не обмеженою. Це і є першою схожістю між обома диктаторами.
Друга схожість випливає з іншої закономірності, притаманній будь-якому деспотичному стилю правління, — влада для абсолютного правителя швидко втрачає самодостатність. Її треба кудись направляти, вона не може існувати безцільно. Фокус неодмінно має переміститися від влади як такої та її жадання до місій і мотивів правителів. Друга велика схожість між обома — в тому, що їхні місії є однаковими.
Формулювання місій
Перша місія є однаковою для обох — протистояння із Заходом, західними цивілізацією, цінностями та способом життя або, відповідно, капіталізмом, капіталістичними цінностями та способом життя. Обоє раніше чи пізніше явно чи неявно кинули виклик Заходу, спершись на споконвічно властиве росіянам протиставлення «Росія—Захід». Йдеться про щось схоже на мрію домінувати на світовій арені, й немає значення, яку назву це марення мало — стосувалося «розпалювання пожежі комуністичної революції у світі», «побудови комунізму в окремо взятій країні» чи, як зараз, появи багатополярного світу зі сферою впливу Росії, що, зокрема, має розповсюджуватися на Україну. В обох випадках йшлося про боротьбу із Заходом та прагнення щонайменше бути рівними з ним. Мабуть, кожен успішний російський правитель мріяв про таке. Типове російське марення.
Друга місія стосується того, що, власне, давало змогу їм обом висувати претензії до «гегемонії» Заходу — споконвічного російського мотиву, перефразовуючи Рафаеля Лемкіна, створення єдності «не об’єднанням ідей і культур, але цілковитим знищенням усіх культур і всіх ідей, за винятком однієї — радянської» (додамо — російської). Нині це б назвали «русскім міром», за часів Сталіна називали «побудовою комунізму чи соціалізму в СРСР або в світі». Для зручності назвемо ленінський і сталінський проєкт «комуністичним світом».
Йшлося про асиміляцію інших народів і культур або просто інших у російський або радянський проєкт. Причому інші мали зникнути або втратити більшу частину своєї тожсамості, влитися в один радянський чи російський народ. Можливо, в обох випадках очікування й претензії були різними. Але, за великим рахунком, йдеться про імперський modus operandi всієї російської новітньої цивілізації включно з радянською. Звичайний російський мотив, який Україні сповна довелося спізнати на власній шкірі.
Сталін і Путін. Поява України, перші перемоги та поразки
Обоє диктаторів починають рухатися в напрямку реалізації своїх місій. Шлях Сталіна — індустріалізація та колективізація, які передбачали зміну всього існування суспільства через насильство. Шлях Путіна — ринкове нагромадження капіталу. В першому випадку все радянське суспільство зламали й модернізували уламки. В другому Росію модернізували поступово, як у підручнику авторитарного лідера. Путіну вже не треба було винаходити велосипед — потрібно було лише повернути колишню велич створеної Сталіним і втраченої наддержави.
В якийсь момент на траєкторіях обох диктаторів виникла Україна, вузьке пляшкове горлечко. Пов’язане лише з одним явищем — особливим опором їхній волі, дуже впертим і затятим. Це початок історії з геноцидами, проте самі диктатори про це ще не здогадувалися.
Згадайте Помаранчеву революцію або Революцію гідності, опір, який був тоді, й українську лють. Такий самий чи навіть інтенсивніший опір був 1930 року. Всі селяни в Радянському Союзі не могли прийняти колективізацію, яка обмежувала їхні природні права та руйнувала тисячолітній життєвий уклад. Але в Україні спротив був найбільший, затятий, безкомпромісний. Діяла логіка війни або повстання. Представників комуністичної влади вигнали із сотень українських сіл, а повсталі захоплювали райцентри та контролювали цілі округи й десятки сіл, особливо вздовж україно-польського кордону. Це був дуже серйозний прояв непокори для людей, які звикли до абсолютної покори.
Так само, як Сталіна 1930 року, 2004-го Путіна спіткало розчарування. Українські повстанці, які, до речі, застосували не таку вже й відмінну від українських селян у перші роки колективізації тактику, під час Помаранчевої революції в момент зруйнували всі його плани, «потопивши» проросійського кандидата в президенти Януковича.
Що роблять Сталін і Путін далі? Закономірно, мобілізують усі сили в боротьбі проти українських селян/політиків і активістів. Їхній фокус поступово зосереджується на другому визначальному мотиві — побудові «русского міра» або «комуністичного світу» (без України змінювати світовий порядок було не з руки). І досягають успіху. За допомогою репресій знищують активний повстанський рух в Україні. 1932 року українські селяни під тиском були вкотре змушені вступати до колгоспу, стало зрозуміло, що землю, яка за діда-прадіда передавалася від батька до сина, втрачено безповоротно, весь обшир інтересів голодуючих людей почав зводитися до одного — як вижити та хоч якось прогодувати свої сім’ї й дітей.
Путінська Росія також почала провадити надзвичайно агресивну й успішну політику економічного та інформаційного пригнічення України. Спадщина Помаранчевої революції здавалася зруйнованою, коли Янукович із другої спроби став українським президентом 2010 року. Здавалося, Сталін і Путін мали святкувати перемогу, справу зроблено. Проте їхні очікування вкотре не справдилися, й виною тому знову став український опір.
А вони не здаються
Тепер погляньмо на білорусів на початку 1930-х років і в перші два десятиліття ХХІ століття. Українці могли так само примиритися з радянським і російським домінуванням і не йти на відвертий конфлікт. Як, до речі, вони робили це кілька разів в історії. Обрати безпеку й підлеглість, отримавши натомість втрату своїх прав, перспектив майбутнього та поступове вимивання власної ідентичності. Багато груп, народів опиралися обом диктаторам, але загалом невдало. На них тиснули, вони прогиналися, й росіяни з радістю робили ще одну зарубку про свої перемоги. Що сталося б, якби українці погодилися стати частиною «русского міра», прийняли Януковича як свого президента та примирилися з російським домінуванням? Вони б навіть державу свою зберегли, а геноцид і масове насильство були б непотрібними.
Але українці — не білоруси, не грузини, не чеченці, не вірмени й тим більше не росіяни. Вони не прогнулися, ба більше — продовжили свою затяту боротьбу навіть після поразки, в дуже складних, подекуди безвихідних умовах.
Навіть в умовах голоду, який набирав дедалі більшого розмаху, українці, по суті, єдині з усього СРСР відмовилися робити те, що від них вимагав Сталін — просто працювати. Жодна влада не могла змусити їх працювати самовіддано на чужих полях за чужі інтереси. І в цьому є щось специфічно ментальне та властиве українцям. «Краще померти, ніж задурно працювати в колгоспі», — слова, які чи не найкраще відображають цю ментальність.
Відбувається трансформація від активного опору, який за тих умов просто не було змоги та сил вести, до пасивного — дрібних крадіжок їжі, небажання працювати й виходити на роботу до колгоспів, навмисного пошкодження реманенту та машин, поганого догляду за колгоспною худобою тощо. Всі ці дії можна описати одним словом — саботаж. Українці навіть в умовах вже масового голоду відмовилися коритися.
В Україні 2010-х років не могло бути пасивного опору, схожого на той, до якого вдалися українські селяни 1932-го, бо вона була незалежною країною, а не повністю залежною від Сталіна територією. До пасивного опору призвів голод, що переростав у Голодомор. В Україні 2010-х, та й зараз, Путін, якщо й захоче, не зможе організувати новий масовий голод. Що робить ці два випадки релевантними для порівняння — то це, здається, ще затятіший український опір російській імперській неоколоніальній політиці й тим, хто в Україні репрезентував їхні інтереси. Найяскравішим прикладом цього опору є Революція гідності, приводом до якої в листопаді 2013 року стала відмова Януковича підписувати у Вільнюсі Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, за що він зрештою й поплатився. Українська лють тоді виявилася сильнішою за вогонь. Українська боротьба тривала й надалі, незважаючи на окупацію Росією наприкінці лютого — на початку березня 2014-го українського Криму та вторгнення в Донецьку та Луганську області в квітні 2014 року.
Геноцид як інструмент покори
Сталін і Путін опинилися перед тим самим вибором: що робити далі та як подолати впертий і затятий український опір. Обоє дійсно могли втратити Україну.
Традиційний вибір обмежувався двома опціями — або тиснути далі, або відступити, бодай тимчасово. Для режимів, які перебували у висхідній точці своєї могутності, поступки були неприйнятними, бо виглядали б як слабкість і для Сталіна, й для Путіна, та були рівнозначні поразці. Залишалося закручувати гайки далі, але як, і що б це дало? Продовжувати реквізиції зерна, подекуди інших продуктів харчування, арештовувати й висилати куркулів і підкуркульників, намагатися підвищити виробничу дисципліну в колгоспах? Чи могло це призвести до конкретного результату в умовах тотального саботажу? Сумнівно, але в будь-якому разі чекати треба було довго. Намагатися й далі тиснути на Порошенка чи Зеленського, щоб упхнути «ДНР—ЛНР» у склад України, інтенсифікувати бойові дії на лінії зіткнення, відрізати постачання газу? Чи могло це призвести до конкретного результату в умовах українського суспільного консенсусу про недопустимість здачі національних інтересів заради «стабільності» та дружби з Росією? Сумнівно, але знов-таки чекати треба довго. А часу в диктаторів не було.
В обох випадках склалася ситуація, коли гайка від натиску вже почала прокручуватися то більше, що сильніше її закручували. А віз і досі був там.
Саме тоді диктатори й наважилися на геноцид. Ми маємо справу з досвідченим хижаком, який дуже добре знає, що робить, і має великий досвід силового нав’язування покори. Він уже опинявся в подібних, на його думку, безвихідних ситуаціях, і реагував на них однаково. В крові російського народу збереглася історична пам’ять, а в надрах російських силових відомств — інституційна пам’ять геноцидного насильства.
Він наважився на агресію та геноцид, сподіваючись, що його досвід і раптовість нападу зіграють визначальну роль. Це не було спонтанне рішення, а навпаки — дуже добре продумане, раціональне, яке в разі успіху обіцяло диктаторам значні дивіденди — економічні, політичні, символічні. На їхню думку, ризик був невисоким.
Обоє поставили питання руба — всі проблеми вирішити одним махом. Обоє прагнули й прагнуть того самого — подолати опір українців, провчити непокірних, виховати лояльність і перетворити тих, хто залишиться, на «радянських/російських» людей. Путін додатково хоче окупувати частину українських земель, а інші поставити під свій контроль. Сталіну це було непотрібно, адже він тоді вже контролював майже всю Україну. Вони свідомо вирішили не закручувати гайки далі (бо різьба стерлася), а розбити все з’єднання, щоби на його місці спробувати зліпити щось нове.
Геноцид вирішував усі їхні проблеми, й це був абсолютно раціональний вибір із погляду їхньої логіки, бо інші методи не спрацювали. Сталін подолав активний збройний опір, але не досяг своїх цілей. Путін не зміг досягнути своїх цілей дипломатією, шантажем і воєнними діями обмеженим контингентом.
Сталін для організації геноциду вдався до додаткових механізмів конфіскації всіх продуктів харчування, «чорних дошок» і заборони виїзду за межі України, обмеження пересування в межах України, посилення репресій. Путін застосував повномасштабне військове вторгнення, за яким пішли слідом масові вбивства, умисні напади на укриття, шляхи евакуації та гуманітарні коридори, невибіркове бомбардування житлових районів, російські воєнні облоги, умисне та систематичне створення умов, що загрожують життю, зґвалтування та сексуальне насильство, насильницьке переміщення українців.
Чого очікувати та що робити далі?
Чи вдасться Путіну досягнути свого, ще невідомо. Нині вже зрозуміло, що він жорстоко прорахувався, коли 24 лютого віддав наказ про вторгнення в Україну: обрав занадто сильного кандидата на роль жертви й недостатньо добре підготувався. Недооцінив українські здатність до спротиву та лють. Утім, боротьбу ще далеко не завершено. Агресор лише починає імпровізувати, бо змушений це робити, зіткнувшись із опором, на який не очікував. Власне, нічого подібного не було в усій багатій на війни й насильство російській історії. Так, звісно, Росія воювала та зазнавала поразок, але вона ніколи не розпочинала геноцид і не могла довести його до переможного кінця. Тож не дивно, що Путін не знає, що робити.
Нині вже очевидно, що вся боротьба попереду, а повернутися до передвоєнного стану колишнього балансування, навіть за умови укладення перемир’я, вже неможливо. Це покоління росіян власний вибір зробило, і його назад не повернути. Вибір полягає в тому, що критична маса російських еліт і росіян стала на шлях геноциду, і просто зійти з нього вони не зможуть. Можуть відкласти, тимчасово змиритися з невдачею, але не відмовитися в найближчій перспективі.
Тому українцям треба зрозуміти (що швидше, то краще) та прийняти, що найближчі 20–30 років нам у тому чи іншому вигляді доведеться мати справу з народом, який чисельніший, економічно могутніший, багатший за українців, має ядерну зброю й не тільки прагне завдати українцям поразки та поставити українську територію під свій контроль, а саме влаштувати геноцид.
Більше статей Віталія Огієнка читайте за посиланням.