Чи мають українці в нинішніх екстраординарних умовах шанс відчути підтримку держави у придбанні власного житла? Скільком таким потребуючим зможе і, головне, захоче допомогти влада? Куди, взагалі, рухається житлова політика в Україні на тлі економічної кризи, спусковим гачком якої стала пандемія COVID-19? Що може стати для неї рятівним колом?
Отримані навесні 2020-го відповіді на ці запитання звучать не надто втішно для тих, кому Конституція гарантує право на житло. Не торкатимемося тут питань критичного дефіциту житла тимчасового, фактичної відсутності фонду житла соціального чи "дикого Заходу" на ринку оренди, попри численні обіцянки та наявність відповідних ініціатив.
Поговоримо про перспективу придбання житла у власність, зокрема для тієї частини українців, яка може його купити за умови вчасно підставленого міцного плеча держави. Саме на економічно активні домогосподарства, матеріальне становище яких не дає змоги сподіватися на купівлю квартири власними силами, і розраховані наші програми: самотужки практично неможливо купити квартиру ані вимушено переміщеним особам (ВПО), ані багатодітним родинам, ані багатьом іншим категоріям.
Із загальної кількості забезпечених житлом 40,5 тис. учасників програм Держмолодьжитла дах над головою отримали 1064 сім'ї ВПО і 900 родин АТОвців. Багато це чи мало, хай судить той, хто знає, як ці невеликі кошти доводилося "вибивати" в кабінетах влади, коли в різні роки деякі чиновники вважали фінансування житлових програм ледь не образою своєї гідності й розлучалися з грішми так, наче віддавали свої кревні.
Та нам таки вдавалося пробити стіну байдужості центру й налагодити роботу з місцевим самоврядуванням у багатьох регіонах. Попередні п'ять років роботи Держмолодьжитла були спрямовані на збільшення кількості місцевих житлових програм і обсягів їх фінансування (маємо зростання із 37 млн грн 2014-го до 252 млн грн - 2019 року). Між іншим, за час цієї співпраці я переконався, що саме на місцях є величезний резерв реальних лідерів і фахівців із широким державним мисленням для центральної влади…
Але після кількарічного відносного ренесансу житлової політики центральна влада своє надійне плече прибрала, викресливши з Держбюджету-2020 фінансування однієї з найбільш відомих житлових програм - "Доступне житло". Із 2017 року, коли Держмолодьжитлу спільно з тодішніми народними депутатами вдалося "оживити" цю програму і включити до неї вимушено переміщених осіб та учасників АТО як окремі категорії з більш зручними умовами участі, програма набула популярності. Просто зараз на державну підтримку за "ДЖ" чекають 17 тисяч сімей, які зареєструвалися в Держмолодьжитлі. А це понад 50 тисяч українців різного віку - фактично, невелике містечко, районний центр, який нині почувається покинутим напризволяще.
Зрозуміло, криза. Але ж, упевнений, були варіанти не різати по живому, а зважено підійти до перегляду бюджету і зберегти бодай ті мізерні 100 млн грн, закладені законодавцем на "Доступне житло" на 2020 рік.
Не краща ситуація і з іншими держпрограмами. Лише на папері існує, бо не фінансується з 2014 року, програма молодіжного житлового кредитування. Ми справді хочемо зберегти для країни її майбутнє? Саме наявність власного житла (в комплексі, звісно, з іншими чинниками) є аргументом, здатним переконати бодай частину наших заробітчан повернутися додому, а не розривати назавжди соціальні й економічні зв'язки з батьківщиною.
Тривожить і мовчанка щодо перспектив повноцінного продовження програми іпотечного кредитування під 3% річних, попит на яку в рази перевищив суму фінансування (з державного бюджету 2019 року на програму було виділено 200 млн грн). У ситуації невизначеності зависли понад 11 тисяч родин учасників АТО і ВПО, що зареєструвалися в цій програмі. Пошук джерел фінансування, в тому числі позабюджетних, донорських, відкриває можливість збереження цієї програми. Люди апелюють до Держмолодьжитла, бо ми - під рукою. Але ж фонд наділений можливостями лише пояснювати "у верхах" важливість адекватної державної житлової політики і сподіватися, що нас почують.
Зауважу, до кризи ситуація в житловій сфері мала більш оптимістичний вигляд. На початку року при уряді (попередньому) було створено робочу групу, яка розпочала розробку комплексної держпрограми підтримки окремих категорій українців у їхньому законному прагненні мати свою оселю. Напрацювання групи було передано вже чинному Кабінетові міністрів, де наразі, сподіваюся, вони пильно вивчаються.
Великий резонанс, за підтримки ЗМІ, отримав тестовий запуск у грудні 2019 року "тривідсоткової" іпотечної програми для учасників АТО і ВПО. Чималий інтерес, за логікою, мав би дати підстави розраховувати на її збереження в тому чи іншому вигляді. Бо влада, за великим рахунком, повинна робити те, чого хочуть і на що обґрунтовано сподіваються люди.
Але - вірус, криза, корекція пріоритетів державної політики…
Ухвалене рішення відмовитися від фінансування житлових програм (не полишаю сподівань поставити тут слово "тимчасово") не сприяє довірі до своєї держави з боку маленької людини, в якої руками чиновника забрано "парасольку" саме тоді, коли гримить і коли ллє кризова злива. Відмова від орієнтованої на реальні потреби суспільства житлової політики ставить під сумнів спроможність нашої держави рухатися в контексті глобального процесу імплементації затверджених 2015 року ООН Цілей сталого розвитку (ЦСР). Досягнення визначених міжнародними експертами "маяків" сприяло б стабільному розвитку соціально-економічної сфери у середньостроковій перспективі. За однієї умови: якщо держава рухається в цьому напрямі на практиці, а не лише в яскравих презентаціях.
Наступні місяці нам доведеться прожити в умовах падіння національної економіки. Понад те, прогнозоване скептиками (чи реалістами?) на осінь відновлення карантинних заходів здатне ще з більшою амплітудою хитати нас, аж до чергового скорочення доходів бюджету країни, коли ділити буде, по суті, вже нічого. Тому зараз так багато важить системність дій уряду в економічній сфері. Національні проєкти в будівництві, зокрема житловому, довели свою ефективність. Так, коли на порозі світова рецесія, на значне збільшення державних інвестицій розраховувати не варто. Але залишати цей напрям узагалі без уваги -теж неправильно.
Критичної ваги в умовах хронічного недовиконання бюджету набув для нашої країни доступ до міжнародних ринків запозичень. Відновлення співпраці України з МВФ запалює "зелене світло" для інших кредиторів. Серед них є інституції, які мають і готові ділитися успішним досвідом реалізації житлових проєктів для таких категорій, як вимушені переселенці в різних країнах. Для України з нашими півтора мільйонами переміщених осіб - це не просто вихід, а унікальний шанс у не такій віддаленій перспективі зняти з державної шиї одну зі складних соціальних проблем, вирішення якої за суто бюджетні кошти в нинішніх умовах просто немає і не передбачається.
Сьогодні можу сказати, що ми рухаємося до започаткування співпраці в житлових проєктах з одним із лідерів європейської спільноти. Якщо все складеться, результат відчують чимало українських сімей, звичний побут яких порушила війна. Втім, не випереджатимемо бюрократичних процедур і поставимо в цьому місці стримано оптимістичні три крапки…
Адже будь-які "зради" чи кризи неодмінно змінюються перемогами і зростанням, - така їхня природа. Рано чи пізно й ми постанемо перед необхідністю модернізації вітчизняної житлової політики і повернення до активної реалізації житлових програм. Головне - щоб доти державні мужі не втратили усвідомлення важливості виконання соціальних зобов'язань перед співвітчизниками.
Читайте всі статті автора тут.