Сьогодні вся Україна спостерігає за другою тарифною війною, яка точиться в Києві навколо нових житлово-комунальних тарифів. Перша мала місце на межі 2006—2007 років, і не можна сказати, що в ній були переможці чи переможені, оскільки платежі таки зросли, та все ж удвічі, а не в 3,4 разу. Головна заслуга в цьому — хоч би як вихвалялися різні партії та блоки — в позиції киян. Саме вони показали міській владі, що вона, м’яко кажучи, не права: рівень платежів тоді впав із 96—98 до 45%, що, власне, і змусило команду Черновецького відступити.
Не можна сказати, що сьогодні країна «затамувала подих», дивлячись на столицю, однак усі мають розуміти — наслідки протистояння відгукнуться в кожному місті України. Запровадження нових тарифів може перетворитися на укладання добровільного публічного договору між владою та громадянами, а може — на свавілля місцевих монополістів від ЖКГ.
1 червня, без оголошення війни…
За офіційною інформацією КМДА про підсумки соціально-економічного розвитку Києва за перше півріччя 2009 року, відбулося «істотне зростання рівня тарифів на житлово-комунальні послуги (ЖКП), зокрема плати за власне житло — на 204,2%, водопостачання — 180,9%, каналізацію — 244,4%, гарячу воду, опалення — 159,8%». Фактично маємо зростання тарифів в 1,6—2,5 разу. При цьому третина киян (340 тисяч сімей), які мають загальнобудинкові лічильники тепла, ще не відчули цього зростання повною мірою — нова плата за опалення їм нараховуватиметься лише з 15 жовтня.
Решта киян, як і раніше, отримуватимуть комунальні послуги за взятими зі стелі нормативами. Це все одно що купувати ковбасу чи тканину «на око». При цьому лічильники, придбані на кредит Світового банку, вже кілька років лежать на складах «Київенерго», хоча перший заступник мера Д.Басс обіцяв встановити їх до кінця року в усі київські будинки ще у… 2007-му.
Одним з аргументів міськадміністрації на користь підвищення тарифів був найбільший розмір середньої зарплати в Києві — 2992 грн. (у травні), яка в 1,7 разу перевищувала середню по країні (1780 грн.). Однак це номінальна зарплата, а реальна через інфляцію впала і становить 89% відносно рівня 2008 року.
Кількість офіційно зареєстрованих безробітних у Києві зросла втричі, а працюючих — скоротилася на 25%, на що вказують точні дані про перевезення пасажирів метро та міським електротранспортом.
Отже, економічна криза вносить принципові корективи в ситуацію порівняно з 2006—2007 роками. Окрім того, сьогодні діє ціла низка додаткових чинників, які ускладнюють і без того непрості відносини комунальників та населення. Виявляється, на сьогодні тепло, яке виробляє «Київенерго» і плата за яке разом із гарячою водою становить 53% у вартості комунальних послуг, є найдорожчим в Україні. Таким чином, підвищення житлово-комунальних тарифів в умовах економічної кризи та дії «природних монополістів» важко кваліфікувати інакше, ніж як війну проти власного народу — «клану черновецьких» проти киян.
Вони що, Інтернет не читають?
Оприлюднення в ЗМІ інформації щодо вартості 1 Гкал від «Київенерго» викликало бурхливу реакцію останнього. Однак дані щодо фактичної собівартості тепла, яке виробляється в Україні, не взяті зі стелі — їх розміщено на офіційному сайті Міністерства з питань житлово-комунального господарства (//www.minjkg.gov.ua/news/data/attach/1921/info.xls ). Собівартість однієї гігакалорії тепла в обласних центрах перебуває у межах 157,50—248,30 грн. (без ПДВ), виняток становить лише Ужгород — 497,33 грн.
У Києві собівартість 1 Гкал — 569,93 грн. (!). Додаткова інформація з МінЖКГ підтвердила, що йдеться саме про тепло, яке виробляє АЕК «Київенерго», а не інший теплопостачальник столиці — ЗАТ «ЕК «Дартеплоцентраль». Не слід також плутати фактичну собівартість із тарифом на тепло, який встановлює чи погоджує місцева влада.
Пояснити такий величезний розрив економічними чи фізичними факторами неможливо: щоб підігріти кубометр води на один градус, треба витратити однакову кількість газу хоч на Північному полюсі, хоч на Південному, хоч у Бердичеві. Також неможливо стверджувати, що в столиці вартість робочої сили та інших складових собівартості утричі-вчетверо вища, ніж в інших містах України. Приміром, у грудні 2008 року середня зарплата в Києві становила близько 3,5 тис. грн., а по Україні — 2 тис. грн., тобто менше лише у 1,75 разу. Чому ж тоді така висока ціна за тепло у столиці?
Як і для кого «підігрівається» ціна?
Є кілька складових «підігріву». По-перше, всупереч усім законам економіки та ціноутворення «Київенерго», як і інші «природні монополісти», не зацікавлене у зниженні собівартості своєї продукції. Навпаки, що вища собівартість, то більші прибутки компанії! Це тому, що при обчисленні вартості в неї закладаються всі валові витрати, в тому числі й неефективні і не пов’язані безпосередньо з виробництвом тепла та інших послуг. Приміром, 2006 року «Київводоканал» заклав у собівартість води придбання автомобільних покришок та акумуляторів.
Зрозуміло: що більші валові витрати, то вищою є сума прибутку за однакового відсотка рентабельності. А вже виходячи з собівартості визначається ціна продажу — тарифи для населення та інших споживачів.
Крім того, спрацьовують деякі специфічні прийоми. Приміром, у тариф закладаються 15% втрат виробленої теплової енергії. Це так звані нормативні втрати тепла, які списуються на прориви теплотрас. Коротше кажучи, коли за справу беруться професійні шулери, вони завжди знайдуть спосіб залізти у кишені довірливих гравців.
По-друге, відповідно до Закону України «Про житлово-комунальні послуги» місцева влада може встановити тариф нижче собівартості. Однак у такому разі вона зобов’язана компенсувати різницю з бюджету. Враховуючи перший фактор, «Київенерго» та інші «компенсовані» опиняються в безпрограшному стані — їх товар куплять за будь-яку ціну, оскільки іншого просто нема (монополісти!), і заплатять за нього стільки, скільки вони скажуть: частина надійде від населення за тарифами, частина — з міського бюджету у вигляді дотацій і компенсацій.
По-третє, «правильно» виписане законодавство убезпечує «Київенерго» (як і інших монополістів галузі) від будь-яких претензій населення — штрафів за холод у квартирах чи відсутність води. Справа в тім, що усі споживачі отримують тепло та гарячу воду не від виробника послуги, себто «Київ-» чи іншого
«-енерго», а від так званого виконавця послуги — жеку, з якого стягнути щось неможливо: будь-яких коштів у нього просто немає. Укласти прямий договір з «Київенерго» (з грошовою відповідальністю) можна лише тоді, коли цього захоче сама монополія, а вона — не хоче. У такий спосіб «Київенерго» та Ко відгороджуються від будь-якої відповідальності перед споживачами.
По-четверте, можливо, хтось вирішить, що можна не платити за тепло чи воду, коли вони відсутні, і власноручно викреслить ці суми з квитанції? Нічого не вийде. В Києві, як і в багатьох містах країни, діє так звана система розщеплення платежів. Хоч би що ви викреслили, однак сплачена вами сума надходить на єдиний рахунок у Головний інформаційно-обчислювальний центр КМДА і там розподіляється між усіма постачальниками пропорційно вартості їх послуг, а потім переказується на їхні рахунки. Отже, покарати кривдника гривнею, тобто її відсутністю неможливо.
Тепер, сподіваюся, стає зрозумілим, чому житлово-комунальні підприємства є такими привабливими для українських «акул капіталізму»: ціну на товар можна встановити будь-яку, відповідальності за «гнилий» товар — жодної, а оплата в будь-якому разі гарантована.
Хто найбільший неплатник?
Передусім зазначу, що кияни є найбільш дисциплінованими платниками за ЖКП. Минулого року рівень сплати киянами за житлово-комунальні послуги становив 99,8%, за п’ять місяців 2009-го — 98,2% (https://gorstat.kiev.ua/ ). Отже, за соціально виправданого, а не просто «економічно обгрунтованого» рівня тарифів будь-які санкції чи заохочення золотими зливками від «молодої» команди Черновецького просто не потрібні. Тим більше що при обчисленні тарифів закладається рівень оплати у 95%(!). Отже кияни, які становлять приблизно 77% споживачів (за платежами), справно сплачують свою частку вартості послуг.
Те саме можна сказати й про інших споживачів (бізнес, підприємців, промисловість тощо), яких близько 10%: вони просто вимушені справно сплачувати — в іншому разі кошти примусово спишуть з їхніх рахунків чи просто перестануть надавати ЖКП.
Чому ж у комунальних монополістів постійно утворюються дедалі нові борги? Та тому, що найбільш злісним неплатником за комунальні послуги в Києві є… Ки-ївміськдержадміністрація, себто самі чиновники. Саме вони не платять дотацій і компенсацій з бюджету та не виділяють коштів бюджетним організаціям (13% споживачів) на оплату комунальних послуг. На сьогодні документально підтверджений розмір заборгованості бюджету перед «Київенерго» становить 1 млрд. 238 млн. грн., з яких 411 млн. — заборгованість 2000—2008 років, а за перше півріччя 2009 «молода команда» примудрилася цей борг подвоїти — 827 млн. грн.!
Хто платить «допомогу мера»?
Існує кілька способів соціального захисту населення від надмірних тарифів. Такий колись дієвий механізм, як житлові субсидії, сьогодні фактично не працює. Якщо в 90-х роках минулого століття в Україні, а отже, й у Києві субсидії отримували 30—35% сімей, то з 2000 року цей показник постійно знижувався і сьогодні становить лише 1,9%. Відбулося це зовсім не внаслідок зростання доходів населення (чи зменшення тарифів), а через забюрократизовану процедуру та жорсткі правила оформлення субсидій.
Другий механізм соціального захисту — компенсація з бюджету різниці між встановленим тарифом і собівартістю виробництва. Із загальної суми доходів міського бюджету в розмірі
16,4 млрд. грн. 60% становлять надходження від податку на доходи фізичних осіб, більш того, фактичне виконання бюджету свідчить, що на цей податок припадає 70% доходів (//www.kmv.gov.ua/divinfo.asp?Id= 212197). Таким чином кияни сплачують за комунальні послуги двічі: перший раз — за тарифами, другий — через податок на доходи.
А що робить мер? У платіжках, які кияни одержали за червень, повідомлялося про запровадження нового виду допомоги, яка називається «допомога мера» (так надруковано у платіжці). Однак у розпорядженні від 25.06.2009 №712 «Про надання щомісячної адресної безготівкової допомоги окремим категоріям соціально незахищених верств населення м. Києва в зв’язку з поетапним приведенням тарифів на комунальні послуги до економічно обгрунтованих витрат» читаємо:
«8. Здійснювати надання допомоги, визначеної пунктом 1 цього розпорядження, в межах загальних асигнувань, передбачених Головному управлінню соціального захисту населення… в бюджеті м. Києва на 2009 рік» (//www.kreschatic.kiev.ua/ua/3552/doc/1249326365.html ).
Чи є ці кошти в бюджеті міста? Довідка КМДА про виконання бюджету за перше півріччя 2009 року показує, що замість очікуваних 50% видатки на соціальний захист здійснено в розмірі 25,6% від річних показників (//www.kmv.gov.ua/divinfo.asp?Id=212197 ).
Таким чином, ніякої «допомоги мера» не існує, а того, що виділяється з бюджету, надто мало, і все одно це гроші киян. Тому приписувати їх собі, вибачте, є по суті політичним шахрайством.
Хто володар тепла?
Створені для забезпечення киян і за кошти киян комунальні підприємства на сьогодні через низку «операцій», здійснених за часи мерства та безпосередньої участі О.Омельченка, повністю (і безповоротно?) втрачені для міста.
На початку своєї каденції мер Л.Черновецький неодноразово обіцяв повернути їх у власність міста. Через якийсь час обіцянки припинилися, натомість у Київраді утворилася більшість у складі Блоку ЛЧ, «Громадського активу Києва» та Партії регіонів. Здогадуєтеся, чому?
Схеми «виведення» «Київенерго», «Київводоканалу», «Київгазу», як і «Київхлібу» та «Київмлину» з власності міста були тотожними. Оскільки відверто і відкрито продати їх означало — не отримати ніяких «відкотів», сильна рука ООО з допомогою кишенькової Київради заганяла їх у так звані холдинги.
Перші три об’єднали в «Київенергохолдинг», куди, крім названих підприємств, що виробляли тепло, постачали воду та газ, увійшли дві кіпрські компанії, які нічого не виробляли, однак… отримали 40% прибутку як співвласники 40% акцій холдингу. У такий спосіб підприємства нібито залишаються комунальними чи державними, але реального впливу на них громада міста чи Київрада не має.
З «Київенерго» ситуація взагалі вкрита темрявою. Хоча 50%+1 акція АЕК «Київенерго» належать державі і перебувають в управлінні КМДА, стосовно власників решти пакета (50%–1 акція) ситуація незрозуміла.
На пряме запитання кореспондента тижневика «Коментарі» (№28 від 24.07.2009) про власників цього пакета гендиректор «Київенерго» Е.Соколовський не відповів і переадресував його Держкомісії з цінних паперів і фондового ринку. Але з даних цієї комісії прояснити ситуацію також неможливо. За даними ЗАТ «Донгорбанк», зберігача акцій (//smida.gov.ua/emitents/owners_zvit.php?id=00131305), на 19.06.2009 р., крім держпакета, 20% має Bledsoe Holdings Ltd з Віргінських Островів, 10 — Kapiton Trading Limited з Кіпру і ще 10% — «Капітон трейд лімітед», знову з Кіпру… Оскільки і назва, і реквізити двох останніх компаній збігаються, бачимо, що інформація просто дублюється і громадськість вводять в оману — більш-менш офіційні (але чи достовірні?) відомості є лише щодо 80% акцій, а щодо решти 20% — знак питання.
З одного боку, київська громада нібито володіє 12,73% статутного капіталу (як зазначено на сайті «Київенерго»). Однак ця інформація датується 1 січня… 2007 року. З іншого — в листі Головного управління комунальної власності Києва КМДА від 21.10.2008 р. №042/12/56-7175 за підписом А.Чуба (депутат Київради від БЛЧ) прямо заявлено: «що стосується АЕК «Київенерго», то частка міста в статутному фонді товариства відсутня»…
Коли і як було змінено власника останнього пакета акцій — наразі невідомо, відповідного рішення Київради на офіційному сайті КМДА немає. Якщо прокуратура Києва доведе цю справу до кінця — хтось обов’язково має відповісти.
Хто ж є новими господарями міського добра? Як кажуть юристи, це не потребує доведення, тому що загальновідомо — усі ЗМІ називають два прізвища: нардепа-регіонала В.Хмельницького та спонсора «Громадського активу Києва» А.Іванова. Можливо тому таким зворушливим видається злиття БЛЧ, ПР та ГАКу у промерську більшість Київради?
При цьому не варто зважати на постійне скиглення «Київенерго» та «Київенергохолдингу» про збитковість і заборгованість, оскільки жодна людина сповна розуму не повірить, що такі недурні хлопці, як В.Хмельницький та А.Іванов, вкладатимуть гроші в таку «безнадійну» справу, як комунальне господарство.
Однак і така красива схема необмеженого викачування грошей з кишень громадян за поганенький товар може дати збій. Відбувається це тоді, коли влада та бізнес стають занадто жадібними і перетинають певну невидиму межу. У цьому разі громадяни щонайменше перестають платити, або, в гіршому, йдуть «гострити сокири»…
Сьогодні, хоч би що там казали пани Голубченко (перший заступник мера) та Яструбінський (начальник ГУ цінової політики), офіційні дані Держкомстату важко заперечити: за червень кияни сплатили лише 61,1% нарахувань за ЖКП. Фактично комунальники отримали за новими тарифами менше, ніж мали за старими: 141 млн. грн. за червень, тоді як за травень було сплачено 158 млн. грн.
Останні вісті з фронту бойових дій
На спільній нараді керівництва КМДА, «Київенерго», районів столиці та начальників жеків 6 серпня поточного року було прийнято рішення перейти в наступ і відключити від гарячої води будинки, в яких накопичилися чотиримісячні борги. Як вони могли виникнути, якщо населення регулярно платить 99% нарахувань, незрозуміло. Про моральність та законність такого рішення годі й казати.
13 серпня «Київенерго» почало показово відключати подачу гарячої води у житлові будинки. Всього на першому етапі для відключення було визначено 373 багатоквартирні будинки. Проте наступного дня «Київенерго» втратило наступальний запал, і компанія припинила відключення. Подальші події показали, що атака мала відволікаючий характер, а головний удар було завдано 17—18 серпня на іншому напрямі.
17 серпня ТЕЦ-6 була відключена від газопостачання через несплату за газ. Без гарячої води залишилися 2753 житлові будинки, 69 лікувальних установ, 205 дитячих садків, 158 шкіл, 625 відомств у чотирьох районах столиці.
18 серпня з тієї ж причини відключився останній водогрійний котел на ТЕЦ-5. Було повністю припинене гаряче водопостачання ще 3169 житлових будинків, 139 лікувальних установ, 118 дитячих садків, 115 шкіл, 1012 відомств. Отже, 60% киян почали гріти воду на газових плитах і митися в тазиках.
Київські чиновники та «Київенерго» зробили такий хитрий хід, щоб перевести стрілки на НАК «Нафтогаз України» і далі — на уряд Ю.Тимошенко: «Це не ми відключили гарячу воду, це вона відключила газ». Однак елементарний розрахунок показує, що заборгованість бюджету та «Київенерго» за газ створена абсолютно штучно.
У першому півріччі 2009 року до міського бюджету щодня (у тому числі й у вихідні) надходило 32 млн. грн. Окрім того, населення щомісяця сплачувало 160—170 млн. грн., з яких 53% — саме за тепло та гарячу воду. В опалювальний сезон щоденна норма газу, необхідна «Київенерго», коштує 11—15 млн. грн., влітку — лише 1,5—1,8 млн. грн. Чому ж саме зараз ні «Київенерго», ні КМДА не можуть знайти мізерні 1,5 мільйона, аби розрахуватися за газ?
Відповідь на це запитання проста: в такий варварський спосіб Черновецький і Ко залякують киян і хочуть примусити їх платити за новими тарифами, економічну та соціальну обгрунтованість яких вони так і не спромоглися довести. Щоправда, і тут у «молодої команди» Черновецького щось не спрацювало — без будь-якого пояснення причин «Київенерго» почало отримувати газ уже 20 серпня і відновило надання послуг киянам.
Чим може завершитися друга тарифна війна? Як будь-яка війна, вона не несе ніякого добра — лише втрати для обох сторін. Поки що зрозуміло одне — хтось має піти: або кияни, або Черновецький зі своєю «молодою командою». Кияни не підуть…