Юрій Андрєєв |
9 лютого в Києві пройшов вечір, присвячений десятиріччю наймасовішої організації учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС - «Союзу Чорнобиль України». Тут зібралося близько 400 делегатів з усіх куточків нашої країни, а також до 200 зарубіжних гостей, котрі представляли національні чорнобильські союзи Росії, Білорусі, Казахстану та Балтійських республік.
Про проблеми українських ліквідаторів розповідає президент «Союзу Чорнобиль України» Юрій Андрєєв.
- Юрію Борисовичу, ви - один із лідерів чорнобильського руху. Чим було викликане його зародження та яку мету він ставить перед собою?
- Пригадуєте, у червні
86-го оприлюднили офіційну версію причин аварії на ЧАЕС? Її автори намагалися переконати весь світ, що основні винуватці того, що сталося, - персонал станції та її керівництво. Ми, професіонали, чудово розуміли, що це не так, що причини катастрофи передусім технічні - недосконалість конструкції реактора й систем безпеки. І якщо їх не усунути, такі аварії можливі й на інших станціях. А скільки було різних бездумних постанов, указівок, розпоряджень, які призвели до величезних людських втрат. Скажімо, міністр енергетики СРСР 6 травня 86-го видає наказ: через тиждень запустити перший і другий блоки, у жовтні - третій, а 87-го - четвертий. І якби ми його виконали - нікого з нас уже не було б.
І хіба це не злочин, що на дезактивацію надзвичайно забруднених ділянок кинули сотні тисяч абсолютно непідготовлених солдатів? А розчищення даху 3-го блока, де доводилося майже голіруч скидати вниз уламки, що випромінювали смертельні дози! Адже все це можна було зробити нормальними інженерними методами...
Уже з перших днів аварії ми в міру своїх сил і можливостей намагалися чинити опір цій сваволі. Усе це й послужило першим поштовхом до створення 87-го організації ветеранів ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Ініціаторами зародження організації були Геннадій Дік, Микола Закаблук, Микола Бекешко та я.
Не без участі цієї організації ще у вересні 88-го на ЧАЕС було проведено перший страйк, що так налякав тодішнє республіканське й союзне керівництво. Причиною послужило те, що працівникам станції та їхнім родинам, евакуйованим у Київ, відмовляли в постійній прописці. І якби щось з будь-ким із нас трапилось, наші дружини, діти, батьки стали б бездомними.
Резонанс вийшов потужний. Радмін республіки терміново провів надзвичайне засідання, і протягом години наше питання вирішили позитивно. Що характерно - у засобах масової інформації про все це не було ані слова.
До 90-го року в Союзі було створено вже сотні різних чорнобильських організацій. Цей бурхливий рух «знизу» породжувала позиція тодішнього уряду, який визначив кількість потерпілих від аварії лише двома цифрами: 32 чоловіки загинули і 220 переопромінилися. Не було сотень тисяч ліквідаторів, що одержали величезні дози, не було мільйонів, які проживали на забруднених територіях, не було евакуйованих, опромінених дітей... А оскільки порізно боронити свої законні права було просто безглуздо, виникла ідея об’єднатися. Так з’явилася всесоюзна організація «Союз Чорнобиль», на установчому з’їзді якої мене обрали віце-президентом. А в листопаді 90-го пройшла установча конференція цієї організації в Україні. Я став її президентом.
Ми відразу оголосили нещадну війну мародерам - тим, хто незаконно одержує чорнобильські пільги, підробляє документи й історії хвороби, купує інвалідність. Скільки раптом з’явилося «ліквідаторів» із числа «тиловиків» - тих, хто по суті й «не нюхав» радіації. І коли в квітні 96-го з нашої ініціативи були внесені зміни в законодавство з чорнобильських проблем, на нашу адресу посипалися відверті погрози, організацію замучили різноманітними перевірками. Але зачепитися нашим недоброзичливцям не було за що...
Не слід забувати, що всі чорнобильські закони, соціальні програми з’явилися в нас тільки після створення «Союзу Чорнобиль», де ми всі прийняли концепцію про статус ліквідатора. Усе це згодом лягло в основу законів, ухвалених парламентаріями Росії, України, Білорусі й інших республік Союзу.
- Тепер вас визнають, на вас зважають...
- Якби ж то! З перших днів незалежності України в надрах Кабміну, керованого тоді Вітольдом Фокіним, підготували законопроект про впровадження мораторію на всі статті Закону «Про статус і спеціальний захист громадянин, потерпілих від чорнобильської катастрофи» - до поліпшення економічної ситуації в Україні. Ми розуміли: якщо уряду хоч раз удасться пригальмувати чинність цього закону, його вже не відновити ніколи. Тож відразу, у лютому 92-го, провели першу потужну всеукраїнську акцію захисту прав чорнобильців, у якій взяло участь близько 4 тисяч ліквідаторів. Ми пікетували Кабмін, Верховну Раду, вимагаючи відставки уряду Фокіна та скасування антинародного законопроекту. Влада швидко відреагувала на наш виступ. Верховна Рада більшістю голосів у присутності делегації чорнобильців відразу прийняла постанову про неприпустимість такого мораторію.
Відтоді протягом десяти років «Союз Чорнобиль України» провів 75 таких акцій протесту, зокрема вісім масових демонстрацій на головній магістралі Києва - Хрещатику.
Особливо на жорсткій позиції ми стояли у відносинах з урядами Фокіна, Звягільського й Лазаренка. Цей найлютіше допікав нас регулярними спробами перекреслити чорнобильське законодавство. Перед ухваленням чергового бюджету країни він майже щотижня вносив нові й нові проекти обмеження наших прав. І щоразу після ще одної такої спроби ми були змушені виходити на вулиці. Чорні сторінки в долі сотень тисяч людей, котрі в буквальному значенні слова затулили собою чорнобильську біду, вписали й колишні віце-прем’єри Пинзеник, Тигипко, нинішній міністр фінансів Мітюков.
Влада, щоб розправитися з лідерами нашого руху, залякати їх, інколи вдається до найвигадливіших методів: звільняє з роботи, тисне на членів сім’ї, погрожує розправою. Зокрема проти мене за минулі десять років було порушено сім кримінальних справ. Але це аж ніяк не послабило наших лав.
У справі розколу єдності чорнобильців влада великі надії покладала на створення в нашому русі «п’ятої колони» - так званого «Об’єднання чорнобильських організацій». Таких формувань - різноманітних фондів, об’єднань, союзів, а точніше союзиків, оскільки більшість їх складається лише з кількох людей, - в Україні близько 180. Багато з них одержують тонни різноманітної гуманітарної допомоги та будують на цьому комерцію, мають чудові офіси, вирішують свої приватні справи. І дуже далекі від проблем 3,5 мільйона потерпілих від чорнобильського лиха. Ясна річ, за командою згори ці добродії одностайно підтримують будь-які рішення влади, спрямовані на підрив соціального захисту жертв Чорнобиля. Щоправда, їхні голоси тонуть у загальному хорі протесту. Адже кількість цих угодовців не перевищує чисельності практично будь-якої нашої районної організації. Хочу відзначити й світліші моменти в житті чорнобильців - періоди конструктивної співпраці з урядом Євгена Марчука й особливо Валерія Пустовойтенка. З ними було підписано цілу низку чинних угод і протоколів, які передбачають удосконалення й розвиток чорнобильського законодавства, а також нормативних актів, спрямованих на істотне поліпшення медичного забезпечення жертв чорнобильської трагедії. Зокрема ухвалено постанову уряду про створення в Києві окремої реабілітаційної клініки, де могли б виходжувати ліквідаторів після важких операцій із пересадки органів, лікування онкозахворювань, інфарктів, інсультів... На жаль, після відставки В.Пустовойтенка всі ці наміри так і не було втілено в життя. Тиск на чорнобильців знову посилився. Відтак ми змушені були лише торік провести вісім всеукраїнських акцій протесту, зокрема три демонстрації. У результаті вдалося почасти відновити права учасників ліквідації наслідків аварії та трохи поліпшити чорнобильську статтю бюджету на 2001 рік. Уряд на фінансування чорнобильських програм планував виділити 1 млрд. 512 млн. грн., але потім був змушений збільшити цю цифру до 1 млрд. 885 млн. На перший погляд, видатки на соціальний захист потерпілих від аварії на ЧАЕС, порівняно з 2000-м роком, навіть нібито збільшилися. Але насправді це не так. Адже купівельна спроможність гривні, як відомо, за останній час значно зменшилася, різко підвищились ціни на продукти харчування, ліки, різноманітні послуги, зокрема й медичні.
Якщо тільки за минулий рік борг за прямими соціальними виплатами чорнобильцям виріс на 180 млн. грн., то нинішнього року він ще збільшиться. Понад 3 млрд. грн. держава заборгувала нам і за іншими програмами - оздоровчою, медичною, переселення з заражених територій, будівництва житла. Тоді як у зоні обов’язкового відселення, де практично перебувати не можна, досі живе
2,5 тис. родин із дітьми. Торік спорудження житла для них було по суті зірвано. У санаторіях оздоровлено інвалідів увосьмеро менше, ніж 99-го. З огляду на все, нинішнього року становище погіршиться. Попри те, що кожного року понад 500 ліквідаторів потребують складних операцій за т.зв. життєвими показаннями, коли будь-яке зволікання загрожує смертю, - пересадка кісткового мозку, трансплантація органів, операція на серці... Одне таке хірургічне втручання вимагає величезних грошей - від 10 до
50 тис. грн. Де, скажіть на милість, узяти такі кошти? А крім цього, постійно потребують профілактичного лікування до 70 тис. чорнобильців. Лікуватись у стаціонарі, де за все треба платити, купувати в аптеці необхідні ліки за свої скромні пенсії, вони не можуть...
- Недавно в деяких наших виданнях промайнула коротка інформація РІА «Новини» про те, що «вибух на ЧАЕС був нешкідливим». Як заявив глава Мінатома Росії, посилаючись на дані двох якихось незалежних експертиз, смертність серед ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС не вища, ніж загалом по Росії серед чоловіків. Міністр також стверджує, що наслідків, пов’язаних з опроміненням, не виявили ні в дітей, ні в дорослих. Правда, відповідно до статистики, захворюваність щитовидної залози в дітей усе-таки зростає. Але, бачте, переконливого пояснення цьому поки що немає...
- В Україні в засоби масової інформації теж періодично підкидають таку «статистику». Річ у тому, що в нас, знов-таки через брак коштів, майже повністю відсутній державний медичний регістр. А без доказової об’єктивної інформації можна робити будь-які висновки. Несумлінні дослідники їх і роблять. На замовлення, звісно. Скажімо, у нас намагаються визначати рівень смертності серед ліквідаторів, виходячи з загальної кількості чорнобильців. Але ж ті, хто навесні та влітку 86-го працювали на т.зв. проммайданчику - безпосередньо біля зруйнованого четвертого блока, - за станом здоров’я надзвичайно відрізняються від тих, хто працював теж у зоні, але вже на значній відстані від місця аварії. Приміром, у Чорнобилі, Іловниці, Рудні й не наражався на ризик смертельного опромінення. І ось вам справжня статистика: серед тих, хто пройшов через проммайданчик, а їх десятки тисяч, кожного шостого вже немає з нами. Смертність серед них тільки за останні роки зросла в 6-7 разів. Хоча переважно це були молоді хлопці.
За таким самим принципом у нас ведуть облік дітей, народжених від чорнобильців. Нікого не цікавить, де були їхні батьки в перші місяці ліквідації аварії - пробивали тунель під зруйнований реактор, що випромінював тисячі рентгенів, будували саркофаг, тягали лопатами радіоактивні уламки чи, скажімо, підвозили продукти, техніку й інше в місця, які ми називали тилом.
Якщо в нашій країні сьогодні практично немає здорових дітей, то навіть на цьому сумному тлі народжені від чорнобильців хворіють у багато разів більше за своїх ровесників. Майже в кожного з них медики виявляють до десяти різних серйозних захворювань, зазвичай властивих людям, що переступили 50-річну межу. По суті це маленькі старички. Як і їхні батьки, вони швидше стомлюються, втрачають контроль над собою, більш схильні до травмування. Саме з цієї причини чорнобильців неохоче беруть на роботу. Серед колишніх ліквідаторів у 16 разів (!) більше безробітних, ніж серед решти людей їхнього віку, хоча, повторюю, вони ще порівняно молоді. Невлаштованість, відсутність постійного заробітку, відчуття непотрібності, неефективне лікування - усе це в багатьох породжує відчай, і вони передчасно йдуть із життя. У деяких областях щороку самогубці становлять 6-8 відсотків від загальної кількості померлих чорнобильців. Але всі ці дані вперто замовчуються.
Уперті спроби звести до нуля чорнобильські проблеми породжують і багато псевдонаукових теорій. Ось найтиповіші з них. Так, заявляють одні автори, ліквідатори, перебуваючи тривалий час у зоні підвищеної радіації, справді могли одержати великі дози - 100 рентген і навіть більше, що могло теоретично призвести до променевої хвороби. Але в більшості з них організм виявився настільки міцним, що вони витримали й перемогли. А раз так - то про що говорити?
До списків потерпілих від Чорнобиля, підспівують їм інші, потрібно внести лише тих, хто справді одержав високі дози, які їм реально зашкодили. Якщо йти за логікою таких учених, у цих списках залишиться сотня-друга ліквідаторів. Ось тільки хто сьогодні може визначити справжній рівень опромінення, отриманого кожним із нас. Адже невдовзі після закриття четвертого блока всі медичні картки ліквідаторів, де було зафіксовано рентгени кожного учасника цієї епопеї, з чиєїсь лихої волі чи з нехлюйства безслідно зникли. Говорили, мовляв, вони в Обнінську, де тоді був усесоюзний регістр. Але й там їх не виявилося. Мабуть, комусь дуже кортіло сховати кінці...
Нарешті, ще одна, т.зв. безпорогова теорія. За нею, будь-яка мала доза радіації, яка перевищує природний фон, може призвести навіть до серйозніших наслідків, ніж великі дози. А позаяк в Україні в дуже багатьох місцях фон підвищений, отже, у нас майже всі чорнобильці. І який тоді сенс виділяти когось...
- Юрію Борисовичу, але ж у нас величезні території справді забруднені так, що на них не можна не те що жити - довго перебувати. А тим часом на цих землях залишаються тисячі наших співвітчизників, та ще й із дітьми. Хоча всіх їх, відповідно до закону, необхідно в обов’язковому порядку переселити в чистіші райони...
- Я вже згадував про ті
2,5 тис. сімей нещасних, які не з власної вини виявилися по суті заручниками. Самі виїхати вони не можуть - немає куди, а держава за 15 років не спромоглася їм допомогти. Тим часом умови перебування в цих селах жахливі. Тут майже повне безробіття. Більшість підприємств, які тут працювали до трагедії, або евакуйовано, або закрито. Транспорт, зв’язок, постачання - нічого цього немає. Засобів для існування в людей аніяких. Виплати компенсацій за проживання на забруднених територіях суто символічні - від 3 до 6 грн. на місяць. Аби не померти з голоду, люди змушені їсти вирощене на заражених радіонуклідами городах, і те, що вдасться роздобути в лісі, - теж забруднене. До речі, медичної допомоги вони не мають ніякої.
- І що - повна безвихідь?
- Вихід із ситуації ми бачимо один: потрібно негайно виправити помилку, свого часу допущену Верховною Радою, - скасувати ухвалену народними депутатами постанову, яка забороняє втілення в цих зонах інвестиційних проектів, зняти обмеження на господарську діяльність, ремонт, капітальне будівництво... Адже йдеться про величезні території, які своєю площею перевищують Бельгію, Голландію і Данію, разом узятих. Як засвідчили серйозні наукові дослідження, за забрудненням радіонуклідами ці землі далеко не однорідні. У т.зв. другій зоні, як і раніше, заборонено вирощувати кормові культури, бульбові, користуватися дарами лісу, але тут немає жодних обмежень на виробництво льону, збіжжя. А в третій зоні можна вирощувати практично будь-які види сільгоспкультур.
Одночасно треба відновлювати промисловість. Причому не витратними методами, а з допомогою інвестицій. Зрозуміло, величезне господарство на всіх цих занедбаних територіях відразу не підняти. Спочатку можна взяти якийсь із найперспективніших регіонів, налагодити замкнений цикл вирощування сільгосппродукції та її повної переробки. Чому, скажімо, не вирощувати тут масово льон із наступною його переробкою на Житомирському льонокомбінаті, попередньо переустаткувавши його, щоб одержувати тонке конкурентоспроможне полотно. Час повернути до життя Бородянський екскаваторний завод, де можна випускати сільгосптехніку, зокрема льонозбиральну. Чому не відновити Овруцький маслозавод, пристосувавши його для переробки насіння, знов-таки, льону? Або не зацікавити інвесторів потужностями машинобудівних підприємств Коростеня? Хімічним і лісопереробним виробництвом Поліського району? Якщо держава не в змозі якось підтримати тутешнє майже цілком безробітне населення, треба дати людям можливість самим заробляти собі на хліб.
Більше того, у відновленні господарства цих районів ми бачимо серйозне джерело поповнення чорнобильського фонду, який у перспективі за рахунок цього має самофінансуватися, а не залежати від милості чи немилості того чи того уряду.
До речі, із цими нашими пропозиціями сьогодні згодні всі. На всіх рівнях, де ми їх обговорювали, не було жодного, хто був би проти цієї ідеї. У переговорах із В.Пустовойтенком нам навіть пощастило ці задуми зафіксувати в протоколах. Та лихо в тому, що досі далі розмов справа не рушила.
- Так, похмура в нас вийшла розмова, Юрію Борисовичу...
- Що вдієш? Чорнобиль триває. Підтверджуються найпесимістичніші прогнози його наслідків, зроблені свого часу нашими й закордонними вченими. І все-таки хочеться вірити, що вистоїмо, виживемо. Адже нас поки що мільйони. І поки ми злютовані у своїх діях, на нас не можуть не зважати!..