Пенсіонерка я середньостатистична, зі 117 грн. плюс замороженими скромними заощадженнями в Ощадбанку. Немає в мене грошей на гарантовану передплату на «ДТ». Ось удалося на «літніх овочах» (навіть за нинішніх цін!) заощадити — передплатила «ДТ» на вересень, і відразу обширна агітпропівська (не перша) стаття Елли Лібанової «Чи потрібна Україні пенсійна реформа?» Що ж, аргументи логічні й теоретично стовідсотково розумні. Особливо там, де йдеться про пенсії нардепам — так відразу все й зрозуміло: не може ж автор, консультант Президента, пишучи про несправедливість нинішнього стану справ, посилатися не на депутатів. Це вони зжерли весь бюджет своїми зарплатами й пенсіями. А вся «президентська рать», що займає резиденцію колишнього ЦК та ще багато апартаментів, певне, працює за 118 грн. на місяць і виходить на пенсію, нараховану з цієї суми...
Ось вам і перший аргумент на користь, так би мовити, недовіри громадськості — широкої громадськості! — до будь-яких ідей трансформації пострадянського суспільства. Воно, суспільство, уже переконалось у своєкорисливості державного апарату (зокрема й ВР) і, природно, не вірить, що ця держава хоч трохи зацікавлена в інтересах її громадян, тих, що є, власне, гноєм, бидлом, тлом — злиденним і сірим — для всіх форм «Золотої фортуни». Уявіть на мить рівень святковості в душі (і в помешканні!) людини, що отримала, скажімо, 1—5 серпня аж 100 грн. пенсії, із яких ще має заплатити за житло, і сидить до 24-го числа в кращому разі на супі з розрахунку одна картоплина середнього розміру на людину плюс пакетик «Мівіни» на всю родину. Знаєте, як це смачно, особливо «із Борисом Бурдою» — у тих, ясна річ, у кого ще працює телевізор бозна-якого року випуску.
Те, що людей, які створювали все багатство України своєю багаторічною працею, молода держава (уже не «робітників і селян», зате незрозуміло чия) «кинула» напризволяще, жодними святами із «золотими книгами» еліти не прикрити. Бо все це золото фальшиве, і фальш видно неозброєним оком: сьогодні в «золотій еліті», а завтра — у в’язниці... Гаразд, це риторика, повернімося до наших баранів.
Почну з прикладу, який мене просто вразив, хоча сьогодні вже важко чимось здивувати. З екрана телевізора якась організація запрошує на роботу охоронців — зверніть увагу, до 45 років з оплатою (не впадіть!) 118 (сто вісімнадцять) гривень на місяць. Якщо в редакції знайдеться газетна площа для аргументації, спробую пояснити всім охочим, що це означає. Чи — немає?
Ну, ні так ні. Хай принаймні той, хто за службовим обов’язком прочитає ці нотатки, визначить приблизний рівень кмітливості «простого народу», на який розраховано таку рекламу вартості праці в нашій державі, праці загалом і конкретної зокрема.
Добре знайома мені людина 35 років, працюючи на великому державному підприємстві, приносить у сім’ю аж 100 гривень на місяць. У неї золоті руки. Золоті без жодних лапок, але геть немає комерційної жилки, зокрема й уміння продавати себе, свою працю, свій талант. Дочка, витративши чимало грошей на всілякі курси й бюро із працевлаштування, чотири роки не може знайти роботу, заради якої варто було б залишити без належного нагляду дітей-школярів, бо те, що їй можуть запропонувати... Ви правильно зрозуміли: не набагато перевищить 118 гривень, а якщо відняти податки (зокрема й у Пенсійний фонд), проїзд туди-сюди і хоча б убогий обід в «офісі», то виходить, що шкурка вичинки не варта, і краще перебиватися також із хліба на квас на «тіньові» заробітки чоловіка... Тільки не говоріть мені, що вони обманюють суспільство та обділяють мене як пенсіонерку. Вони ледь зводять кінці з кінцями, оскільки навіть за найкращого розкладу ще жодного разу не досягнули хоча б мінімального прожиткового рівня, хоча б на один місяць!
З яких, скажіть, коштів формуватимуть своє пенсійне майбутнє ці й інші люди працездатного віку із середньою платнею, якщо ця статистично середня зарплата у державі (а це середнє виводиться либонь від зарплати і нардепу, і лікарняної нянечки або вчительки без стажу, але з університетським дипломом) дуже далека від прожиткового мінімуму. На одну людину. А сім’я?
З чого переважній більшості працездатного (і працюючого!) населення сплачувати в ці самі нагромаджувальні пенсійні системи? І що можна нагромадити? А якщо в сім’ї взагалі один працівник при таких зарплатах? Що чекає на тих, хто не має роботи або має «нібито», тобто зовсім без зарплат?
Зі своєю вищою освітою та чисто професійним журналістським прагненням до систематизації одержаної інформації, ніяк не можу зрозуміти, чому наші ЗМІ так активно пропагують пенсійну реформу, а про реформу оплати праці говорять радше у сенсі її бажаності, уникаючи конкретики — що ж то за звір такий? Чи не тому, що безправ’я найманого працівника дуже вигідне великим тіням, які мають найбільший вплив у нашому суспільстві? Цим тіням вигідна відсутність середнього класу, що грунтується головним чином на сімейному бізнесі й добре оплачуваній висококваліфікованій праці.
Ті самі широкі маси громадськості, що аж ніяк не схильні аплодувати нововведенням державних чиновників, дуже добре розуміють, що, на жаль, найбільшу тінь відкидає сама держава, уся її чиновницька рать із її корумпованістю, ненаситністю, вузькоклановою спрямованістю «реформ», які тільки погіршують і без того абсолютну безперспективність для людей, що можуть (могли б!) ще довго трудитися для себе, для суспільства, але вибратися з великої державної тіні дурної держави ніяк не можуть. Дурної тому, що колись популярне гасло «спершу думай про Батьківщину, а потім — про себе» за нинішніх обставин позбавлене будь-якого сенсу. Національна самосвідомість не має до цього найменшого стосунку.
Даруйте, що забираю ваш час, — дістали.
P. S. А що, шановна редакціє, може, надрукуєте це (хоча я пам’ятаю, що ви листи читачів принципово не друкуєте, але все-таки?), заплатите хоча б на передплату «ДТ» до кінця року. Можна «натурою» — самою передплатою, так би мовити, допомога стражденному пенсіонеру-колезі. Слово честі — не жартую.
Проте пером моїм водили не корисливі міркування, а реакція на прочитану в «ДТ» статтю. Оскільки себе відношу саме до тієї частини колишнього нашого народу, яка ще не розучилася думати й не страждає на відсутність здорового критичного реалізму. Жити від цього не веселіше. А майбутнє дітей і онуків... Можливо, у вас райдужніші перспективи? Дай Боже. Правда, через безліч золотих хрестів Йому, певне, здається, що в нашій Україні той самий рай, якого півтора століття тому ніяк не міг побачити Тарас Шевченко...