Марія Зубрицька |
На жаль, досить часто високий науковий ступінь в Україні відображає соціальний статус власника, а не його здатність проводити фундаментальні наукові дослідження чи високопрофесійно навчати студентів. Якщо ці два атрибути не стануть органічним цілим, то оновлення наукових кадрів в Україні стане утопією. У жорсткій і часто жорстокій бюрократичній системі вік і неакадемічні, а саме авторитарно-авторитетні зв’язки можуть відігравати таку саму, а то й важливішу роль, ніж сам зміст дисертаційних досліджень. Можна, — і вкрай необхідно, — негайно створювати надійнішу і досконалішу систему, в якій наукові ступені і вчені звання адекватно відображатимуть професійну кваліфікацію науковця і вченого, а соціальний статус і громадське визнання будуть винагородою за значний вклад у розвиток науки і освіти, а також за добросовісне служіння суспільству і державі. Що, зрештою, повинна підтверджувати прозора і справедлива процедура отримання членства в Національній академії наук.
До написання цієї статті мене спонукало декілька чинників, які майже збіглися у часі і безпосередньо стосувалися тривожних симптомів та насторожуючих тенденцій у системі здобуття вчених звань і наукових ступенів. Передусім, це численні публікації відомих професорів, академіків, науковців щодо якості дисертаційних досліджень та не завжди прозорої процедури захисту цих досліджень і несправедливого присудження чи неприсудження наукового ступеня або вченого звання. Навіть за свідченням окремих голів експертних рад ВАКу України (див. статтю Петра Томчука «Роздуми на тему експертизи дисертацій» — Науковий світ, 2002 №9), на затвердження рад надходять як досить солідні дисертації, так і відверто слабкі. Автори публікацій та інтерв’ю на тему девальвації академічних цінностей у науковому й освітньому середовищі, мабуть, належать до останніх з могікан, які ще вірять у те, що принципи наукової етики та моральний авторитет мають бути визначальними академічними цінностями, бо вони є запорукою успішного розвитку будь-якого суспільства і кожної держави. Тому і намагаються через пресу бити на сполох, щоб спільними зусиллями зупинити ті руйнівні сили, які цинічно і щораз масовіше атакують «храм науки» і легко в своїй переможній ході профанують і засади, і зміст академічних цінностей.
Потребує системного аналізу і статистика захищених робіт, яку вперше оприлюднив ВАК на семінарі «Можливості реформування аспірантури/докторантури в Україні», що проходив у Львівському національному університеті імені Івана Франка у квітні 2001 року. А на ІІ з’їзді освітян у жовтні 2001 року у виступах керівників держави вже публічно звучали критичні зауваження на інституційні недоліки ВАКу.
По-друге, я в силу своїх професійних зацікавлень тривалий час намагаюся відстежувати в найпрестижніших зарубіжних виданнях з філософії, культурології, літературознавства, мовознавства, політології та соціології публікації українських гуманітаріїв. Мушу щиро зізнатися, що це доволі легке і водночас безнадійно сумне завдання — треба чекати роками на появу бодай одного українського автора на сторінках загальновизнаних міжнародних наукових журналів та збірників. Вже навіть одна така не вельми обнадійлива статистика мала б стати предметом обговорення на найвищому рівні, щоб собі самим відповісти на запитання: камо грядеши в глобальному світі? Чи ми такі самодостатні, що світові інтелектуальні обрії нам видаються непривабливими і навіть шкідливими? Тоді як пояснити щораз ширший феномен плагіату у вітчизняному дискурсі гуманітарних наук, про який пишуть і пишуть мас-медіа і вчені та науковці, які ще мають сумління? Як може зростати кількість дисертаційних досліджень, в яких автори не знають першоджерел у мові оригіналу, — бо мають очевидні труднощі з іноземними мовами, — а натомість цитують якісь периферійні видання зі шкільною манерою переказування цих джерел?.. Приміром, Г.Арендт, авторка «Джерел тоталітаризму», як і більшість європейських гуманітаріїв ХХ сторіччя, цитувала Платона, Августина, Декарта та інших мовою оригіналу. Інший приклад з нашого українського контексту 30-х років минулого сторіччя — Юрій Липа, який у своїх працях наводив цитати найвідоміших європейських інтелектуалів-сучасників мовою оригіналу і критично творчо їх осмислював. Ця ерудиція засвідчувала глибину мислення і закоріненість у міцну наукову традицію. Можливо, ми тому досі не маємо перекладів українською мовою основних текстів найвидатніших філософів, культурологів, мовознавців, соціологів? Сьогодні кількість захищених дисертацій, на жаль, не має відповідного ні практичного, ні загального соціокультурного ефекту в нашій державі. Зокрема немає «критичної маси» монографій та книг, які б засвідчували про нову парадигму загальноінтелектуального життя, або про значущий якісний прорив у сфері суспільних та гуманітарних наук.
По-третє, впродовж останнього року я мала безпосередню нагоду спостерігати за процесом якогось майже нігілістичного ігнорування і підкреслено негативного ставлення на всіх рівнях до наукових ступенів та дипломів, які видали загальновизнані в усьому світі університети, скажімо, Оксфордський чи Гарвардський. Чимало випускників вищих навчальних закладів України, повіривши в європейський вибір нашої держави, який вона сама задекларувала, поїхали здобувати (а не діставати будь-якою ціною) знання і звання в Німеччині, Австрії, Великій Британії та США. Вони повернулися, щоб тут, на Батьківщині, а не там, практично застосовувати здобуті знання і досвід, — і який розпач, — вони нікому непотрібні, їх просто не визнають! Інші, негромадяни України, однак українці за походженням, яких драматична історія нашого народу розвіяла по всіх усюдах, повірили в незалежність України і запропонували свої знання, ідеї, реальні проекти. На думку спадає один з таких, як на мене, найуспішніших проектів відродження богословської освіти — створення Українського католицького університету на чолі з його ректором о.Борисом Ґудзяком.
Борис Ґудзяк здобув докторат з історії в Гарвардському університеті, і є автором фундаментального дослідження «Криза і реформи», що побачив світ англійською та українською мовами (відповідно 1998 і 2000 рр.). Статті Бориса Ґудзяка, а їх на сьогодні понад шістдесят, опубліковані українською, англійською, італійською, французькою, німецькою, польською та російською мовами. Вже понад рік триває процедура формального визнання наукового ступеня о. Бориса Ґудзяка, незважаючи на те, що одностайним було рішення спеціалізованої ради Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, що було клопотання від найвідоміших істориків українських і зарубіжних, від Ради ректорів вищих навчальних закладів Львова, і навіть незважаючи на те, що про цю проблему добре поінформовані найвищі посадові особи, відповідальні за гуманітарну сферу в нашій державі. Чи можемо ми з феодальними принципами ізоляції наукових та освітніх територій розраховувати на будь-яку інтеграцію в будь-який простір і за будь-яким вектором? Чи варто тоді говорити про Лісабонську конвенцію та Болонську декларацію, які покликані гармонізувати національні та міжнародні освітні стандарти, а відповідно, і наукові ступені?
Українська держава задекларувала свій європейський вибір, який, без сумніву, вимагає діяльного узгодження національних стандартів вищої освіти з міжнародними. Водночас такий процес узгодження повинен супроводжуватися виваженим аналізом і оцінюванням як найкращих здобутків та переваг української системи вищої освіти, так і чесним визнанням її виразних недоліків і тривожних симптомів. Тому нагальною сьогодні є необхідність осмислення всіх можливих варіантів адаптації в Україні світових моделей багаторівневої вищої освіти і вироблення найбезболісніших шляхів можливого узгодження національних та міжнародних стандартів. Оскільки в усьому світі вчені ступені «доктор» і «магістр» загальноприйняті, то, мабуть, доцільно і в Україні запровадити такий логічний ряд: бакалавр, магістр, доктор. Обговорювання нової концепції наукової ієрархії та процес її сприйняття, очевидно, потребує багато часу, але його варто вже розпочати, щоб у процесі якнайширших дискусій запропонувати конкретні конструктивні рішення.
Ймовірно, добре продумане, виважене і поступове реформування вищої освіти та політики фінансування науки зможе передусім запобігти нинішній девальвації значення наукових ступенів. Загальна мета реформи чи модернізації на рівні аспірантури/докторантури повинна полягати передусім у досягненні вищого рівня конкурентоспроможності системи вищої освіти і науки нашої держави на міжнародному рівні, а також у забезпеченні чітко прописаних і гнучких механізмів взаємного визнання освітніх рівнів та наукових ступенів.
У системі вищої освіти більшості країн світу, з одного боку, спостерігаємо тенденцію до скорочення періоду навчання і здобуття наукових ступенів, а з іншого — потребу в гармонізації навчальних планів та програм різних країн, що, вочевидь, зумовлено потребою гнучкого пристосування до мінливішого та щораз більшого глобалізаційного характеру ринку праці. Сусідні держави України, які відіграють стратегічну роль у зовнішній політиці нашої країни, а саме Росія та Польща, досить динамічно і системно запроваджують зміни у вищій освіті. Свідченням тому — там вже інституційно оформлені перші спроби втілення моделі докторантських студій, що відповідає загальним міжнародним принципам та тенденціям. Постсоціалістичні держави Східної Європи шукають західних стандартів, які слугували б моделлю для власних реформ, хоча таких строгих стандартів в освіті, як ті, що існували чи надалі існують у східноєвропейських країнах, насправді немає. Однак є загальновизнані стандарти щодо якості наукових досліджень, які не допускають навіть можливості появи недобросовісних чи «замовних» дисертаційних досліджень — це фундаментальний принцип наукової етики, якого однаково дотримуються керівник і здобувач наукового ступеня.
Україна вже розпочала реформи, метою яких є впровадження освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавра та магістра. Однак, основна проблема процесів реформування полягає у тому, що освітнє законодавство потребує повного узгодження з іншими законами. Так, скажімо, ступінь бакалавра не захищений на ринку праці, і студенти, які завершили навчання з таким ступенем, мають чималі проблеми з працевлаштуванням. Це породжує проблеми іншого масштабу — зокрема проблему традиції і престижу в суспільній свідомості, які пов’язані з окремими рівнями та кваліфікацією. Випускника бакалавріату, який не може знайти місця на ринку праці, вважають неуспішним. Цим можна пояснити прагнення всіх студентів здобути ступінь магістра, що в свою чергу нівелює значення і доцільність ступеневої освіти взагалі. Досвід останнього десятиріччя таких держав, як Польща, Росія та Словаччина підтверджує: недостатньо запровадити закон про вищу освіту, який формально прописує ступеневу освіту. Існують ще й правові, фінансово-економічні та соціокультурні чинники, котрі необхідно враховувати при здійсненні тієї чи іншої реформи.
Щодо структури та змісту навчання на здобуття ступеня доктора (Ph.D.) у європейській вищій освіті за останні десять років відбулось більше інтенсивного пошуку нових ідей для реформування, ніж на рівні магістерської освіти. Основна причина цього явища — кількість осіб, які здобувають ступінь доктора, непомірно зросла в 90-х роках, що пов’язане зі зростанням загальної кількості випускників університету. Західні університети виявилися неготовими до такого виклику через відсутність відповідних програм та належної структури, які б давали змогу навчати таку кількість охочих. Процес масифікації вищої освіти в Європі призвів до того, що університети змушені були шукати нові моделі, які б давали змогу готувати докторів наук швидше та ефективніше. Однак розв’яз цієї проблеми не був зовсім новим та оригінальним: європейські системи вищої освіти одна за одною почали переходити на гнучку американську модель аспірантської школи, яка має тривалий досвід масового попиту на вищу освіту. Збільшення кількості докторантів автоматично диктувало вимогу змінювати передусім зміст і структуру їхнього навчання. Якщо раніше від старших досвідчених професорів аспіранти вчилися, окрім свого дослідження, ще й працювати в університеті, то збільшення кількості докторів означало також, що не всі з них зможуть надалі працювати в університетах та науково-дослідних інституціях. Вже сам факт, що велика кількість новоспечених докторів ішла працювати у великі компанії та промислові організації, диктував потребу зміни змісту і структури навчання на докторантських студіях.
Інакше кажучи, зміни та виклики на ринку праці сприяли в Європі та США створенню таких моделей академічного клімату, в середовищі якого якість дисертаційного дослідження та наукова етика його автора були визначальними критеріями здобуття наукових ступенів. Належну якість дисертаційних досліджень там забезпечили шляхом встановлення високих вимог до самого навчального процесу на докторантських студіях. Сприяло й обов’язкове прослуховування і складання іспитів із спеціально підготовлених відповідних основних курсів та курсів на вибір, які повинні відповідати найвищим стандартам викладання й навчання. Такий підхід автоматично усуває феномен здобуття «швидких» дипломів і ступенів. Цей досвід особливо мав би зацікавити Україну, оскільки виконував би функцію захисної реакції на моральну корозію в академічному середовищі, часто змушеному, заплющивши очі на академічні цінності та наукову етику, чинити всупереч своєму сумлінню освітянина, науковця, вченого. Насправді «заочні» форми здобуття наукових ступенів у наш час набули особливого негативного суспільного резонансу і стали чи не найбільшим подразником академічної спільноти. Тому, можливо, реформування процесу здобуття наукових ступенів і вчених звань варто почати з цієї найуразливішої ланки?
Освітні політики нашої держави мають чимало вагомих причин переглянути систему здобуття і присвоєння наукових ступенів та вчених звань. Система, яка існує сьогодні, не тільки не задовольняє потреби країни, вона ще й приносить непоправні моральні збитки і освіті, і науці. По-перше, багато що з тих знань, які сьогодні передають студентам в українській системі вищої освіти, є застарілим. Наприклад, знання у галузі суспільних та гуманітарних наук за останні десятиріччя не відображають ні реалій життя нашої держави, ні загальновизнаних міжнародних стандартів, згідно з якими працюють зарубіжні вищі навчальні заклади та наукові інституції. По-друге, цілком очевидно, що країні потрібна досить велика кількість науковців та університетських викладачів нового зразка, щоб гідно і цивілізовано прийняти естафету у своїх попередників. Без такої цивілізованої спадкоємності освітніх і наукових шкіл ми ніколи не створимо належного академічного клімату.
Чи є безболісні шляхи примирення поколінь і модернізації навіть такої консервативної сфери, як освіта? Наука за своєю дефініцією є новаторською, тому я наголошую на сфері освіти. Кожна країна намагається розв’язати цю проблему по-своєму. Показовим є приклад Фінляндії. У фінській системі аспірантської освіти існує два ступені — ліценціат та докторат. Останнім часом кількість студентів, які здобувають ступінь ліценціата, зменшується. Більшість аспірантів відразу навчається на здобуття ступеня доктора, минаючи перший ступінь. Це дозволяє аспірантам працювати відразу над докторською дисертацією замість того, щоб спочатку писати кандидатську. А в поєднанні з відповідними вимогами до закінчення аспірантури та з певною децентралізацією у системі надання ступенів це приводить до того, що наукові кадри оновлюються швидко.
І насамкінець, в обговоренні реформи навчання в аспірантурі неможливо оминути проблему фінансування наукових досліджень, зокрема експериментальних, та використання новітніх інформаційних технологій у навчальному процесі. Забезпечення належного фінансування досліджень молодих науковців є справжнім рушійним механізмом будь-якої реформи. Цілком очевидно, що без належного фінансування ефективні дослідження та якісна система навчання в аспірантурі/докторантурі немислимі.