Після захисту докторської в моєму творчому житті назрівала явна перерва, і я засів за машинку, щоб поділитися зі світом враженнями про роки експериментів на тваринах, своїм болем про їхнє утримання в наших численних віваріях, про своє особисте ставлення до цієї проблеми не тільки тварин, а й племені дослідників-експериментаторів. Так з’явився нарис, названий на честь моїх експериментальних собачок — «Жук, Мохер та інші...» Матеріал вийшов великий, журнал «Химия и жизнь» прийняв його досить прихильно, і його було опубліковано у його двох (!) номерах.
Автор став у редакції своїм — разом із Тетяною Дем’янівною Поповою, відомим усій країні гомеопатом, і талановитим фантастом Борею Штерном, який рано залишив нас. Ми їздили на ювілеї журналу, читацькі конференції в Москві, Обнінську, Білій Церкві, Києві, я був навіть «золотим» лауреатом за «Жука...» та інші публікації.
Та головною була реакція на статтю — дзвонили з подяками завідувачі віваріїв, експериментатори, ветеринари, відгукнувся навіть головний захисник прав тварин у СРСР народний артист С.Образцов. Дякували за своєчасність поставлених запитань, сподівалися, що в експериментальній справі щось зміниться на краще, і наші віварії хоч трохи стануть схожими на клініки експериментальних тварин, які можна побачити за кордоном.
На жаль...
В останні роки мені довелося відвідати ряд зарубіжних клінік, і я обов’язково просив показати мені їхні експериментальні підрозділи. Показували, хоча й не завжди охоче — розробка нового там старанно охороняється.
Зазвичай експериментальні клініки розміщуються в підвалах, на нижніх поверхах або в прибудовах. Стіни в цих приміщеннях із пластику, скла і металу, усе легко миється, клітини з нержавіючої сталі, вольєри для великих тварин просторі, повітря свіже, вітамінізовані корми для кожного виду тварин. Навіть якщо в таких віваріях не проводять досліджень на тваринах чистих ліній з ослабленим імунітетом або зовсім безмікробних, до такої клініки з вулиці не потрапиш — масивні двері, цифрові замки, все на електроніці, якщо відкриють, то лише за дзвінком. На вході безліч одноразового одягу, душі, зручні роздягальні — у «своєму» не пустять навіть за великим знайомством. А які операційні, перев’язувальні, маніпуляційні! Чимало сучасної апаратури, зручні операційні столи, телекамери, мікрофони, усе комп’ютеризовано...
Звичайно, рівень досліджень у таких клініках дуже високий — оперують на чотирьох-п’яти видах тварин (у нас найчастіше на мишах, білих пацюках і кроликах, дуже рідко на свинях), там же доводилося бачити у віваріях корів, коней, овець і навіть лам. На жаль, у США ще не відмовилися від операцій на собаках, певне, Європейська конвенція про захист домашніх тварин і невикористання їх в експериментах на американських дослідників не поширювалася.
Багато живуть експериментатори за кордоном, усі розуміють, що експериментальна наука працює на завтрашній день, і без неї це завтра просто не настане. Нікому там не спадає на думку підгодовувати своїх підопічних домашніми добавками до їх дуже мізерного раціону, і немає необхідності тамтешнім працівникам віварію косити траву біля клінік через хронічне недофінансування.
* * *
Олександр Олексійович Шалімов розумів значення хірургічних експериментів, сам їх не цурався. До Інституту хірургії в автора цих нотаток був досвід практики у віварії тубінституту, звідки я, власне, і перейшов до Шалімова. Шеф давав мені повну свободу дій, повіривши в мою сумлінність і бажання зробити в нашому передовому інституті клінічної та, до речі, експериментальної хірургії все за найкращими зразками, природно, у межах тодішніх фінансових можливостей. Тому в нові підрозділи інституту вкладали не тільки час і наполегливість, а й душу, без чого будь-яка робота на перспективу втрачає будь-який сенс.
Перший інститутський віварій розміщався в повністю перебудованій двоповерховій будівлі. Там був необхідний мінімум — окремі приміщення для тварин різних видів, кормокухня, операційні, кімнати для співробітників і маленької лабораторії, а про таку розкіш, як склади або карантинні приміщення, і мріяти було неможливо.
Коли ввели в експлуатацію першу — клінічну — чергу інституту, О.Шалімов запропонував мені ознайомитися в проектом другої — лабораторної — черги й особливо віварію, розміщеного частково в підвалі, але в основному на сьомому і восьмому поверхах. Одразу з’явилися заперечення: архітектори зробили приміщення для собак без природного освітлення, замість вікон у багатьох кімнатах були склоблоки. Щоправда, загальної схеми сучасної ветеринарної клініки було дотримано — окремі «чисті» та «брудні» коридори, спеціальний ліфт для вивезення сміття, підземні галереї для його остаточного транспортування, навіть приміщення для девойсингу.
Скільки праці було витрачено на переробку проекту, на суперечки з його авторами, на виправлення дефектів під час будівництва, вже можна і не згадувати, адже навіть переїжджали у нове приміщення в травні 1986 року під акомпанемент Чорнобиля...
Однак у цьому приміщенні, фактично без його перебудови та капітального ремонту, ми живемо і працюємо вже майже двадцять п’ять років.
* * *
Скільки цікавих досліджень за минулі роки було здійснено в цих постарілих, уражених грибком, залитих через дефекти даху стінах...
Розроблялися розсмоктувані нитки для хірургічних швів, перев’язувальні матеріали, кровоспинні губки, у наших операційних набивали руку мікрохірурги (такого напряму до Шалімова в Україні взагалі не існувало), робилися перші трансплантації печінки, серця, випробовувалися нові інструменти, керамічні скальпелі та магнітні голкотримачі, апарати та прилади — всього вже й не згадаєш.
«Хірург, який не пройшов горнила експерименту, досконалим бути не може!» — цей постулат медицини ми активно впроваджували в життя, і на матеріалі, отриманому в дослідах на тваринах, захищалися кандидатські та докторські, перевірялися великі та малі гіпотези, вдосконалювалася хірургічна техніка, вироблялися навички, які в клініці неминуче супроводжувалися б людськими жертвами.
Крім переліченого вище, за останні роки в нашому відділі розроблена з нуля методика електрозварювання живих тканин (Державна премія України за 2004 рік), розробляються нові напрями гіпертермічної хірургії, якими цікавляться і за кордоном. І не можна цього всього розвивати на недогодованих тваринах, які живуть у клітинах і приміщеннях, далеких від того ідеалу, що доводилося бачити.
Кажуть, що в інших віваріях набагато гірше, але це не втішає. Гірше не має бути — адже наукові результати, отримані на випадкових, несертифікованих тваринах (а в Україні немає належних розплідників, і навіть фахівців із лабораторного тваринництва ніхто не готує, попри достатню кількість аграрних університетів!), нічого не варті.
І все-таки, якби справу не пускали на самоплив, не віддавали на волю окремих адміністраторів, багато що можна було б ще підправити. Адже побудували ж новий, європейського класу віварій в Інституті фармакології та токсикології, але важкувато з коштами на експлуатацію... От і запросили б туди директорів інших НДІ Академії меднаук, щоб подивилися і повчилися, показали б «як потрібно», дивишся, і грошики знайшлися б! А то ветеринарні працівники отримують злиденну зарплату, непорівнянну з тією, яку платять у приватних ветеринарних клініках — спробуйте знайти потрібних фахівців, та ще з ветеринарною вищою освітою... А зможете на дев’ятсот гривень знайти кваліфікованого і зацікавленого спеціаліста — і слава Богу, хоч людям інших професій поки що не забороняється працювати на цих посадах за наявності хоч якогось медичного диплома.
Що робити? Сакраментальне запитання... З висоти майже півстолітнього досвіду експериментальної роботи маю щодо цього власну думку.
Якщо наша країна зацікавлена в розвитку своєї біологічної науки та медицини, що робиться не тільки з допомогою сучасних приладів і реактивів, а й на муках сотень тисяч лабораторних тварин, які платять своїми життями за прогрес, якщо ми хочемо полегшити їхні страждання та одержати гідні результати не для «прохідних» дисертацій, а для істини, потрібно братися за цю частину нашого наукового життя серйозно.
Коли вже є в НДІ експериментальна база, то потрібно її фінансувати за окремою статтею та суворо стежити за її наповненням і виконанням — тварини, на відміну від людей, до протестів не здатні. Можна сто разів говорити про віварії як можливі осередки лептоспірозу та інших небезпечних для людини захворювань, повісити в усіх приміщеннях психометри й термометри, розмістити дорогі дезкилимки іноземного виробництва (хто їх сьогодні в змозі придбати?), та якщо сьогодні не поставляти у віварії нових кліток, роками їх не ремонтувати, не забезпечувати установи сертифікованими, здоровими тваринами, а продовжувати сьогоднішній зручний самоплив — бідною буде й наша наука, і майбутні покоління дослідників.
Колись, майже чверть століття тому, у своєму нарисі я наприкінці влаштував віртуальну перекличку своїм загиблим в експериментах тваринам:
«Жук!
Короткошерстий, з трохи витрішкуватими очима, старий, відданий пес.
Пушок!
Рудий, пухнастий, який теж посивів на моїх очах.
Мохер!
Перший собака в Україні, який прожив рік і шість місяців із чужою легенею.»
Нехай же все, що мені вдалося тут розповісти, стане пам’ятником безвісним псам та іншим тваринам, які прожили важке життя, зазнали чимало від людської долі та віддано приходили на мою невеселу перекличку.
Як легко бути експериментатором!
Як просто!..