Спогади людей, які пережили клінічну смерть, про «вихід зі свого тіла», про «довгі тунелі, наприкінці яких видно світло», у популярній літературі з’являються досить часто. А ось досвід наукового узагальнення психологічних (чи, швидше, парапсихологічних) феноменів, що відбуваються з людиною після зникнення всіх ознак життєдіяльності, був вперше опублікований в авторитетному британському журналі The Lancet лише цього місяця.
Дослідження, які послужили підставою для написання вищезгаданої статті, провели в Нідерландах. Його мета полягала в скрупульозному опитуванні всіх пацієнтів, які пережили клінічну смерть, ще до їх виписки з клініки. Усього «проанкетували» кілька сотень людей. Майже кожен п’ятий з них зберіг досить чіткі спогади про той період, коли апаратура фіксувала в них припинення життєдіяльності. При цьому деякі спогади навіть піддавалися елементарній перевірці на справжність. Приміром, 44-річний чоловік поступив до шпиталю непритомним, без пульсу, електрофізіологічну активність його мозку не можна було зареєструвати. Йому відразу почали робити штучне дихання, масаж серця і дефібриляцію. Медсестра, яка асистувала при інтубації, помітила, що в пацієнта вставні щелепи, вийняла їх і поклала на столик. Процес реанімації пройшов успішно, чоловіка перевели до палати інтенсивної терапії. А через тиждень ця людина випадково побачила медсестру, впізнала її та пригадала, як вона виймала в нього вставні щелепи. З його слів, за зусиллями лікарів, які боролися за його життя, і за своїм власним нерухомим тілом він спостерігав з деякої висоти, залишаючись усе ж у межах приміщення.
Спогади інших пацієнтів перевірити виявилося набагато складніше, тому що від 8 до 12 відсотків людей, які брали участь у дослідженні, розповідали про проходження через тунель, наприкінці якого виднілося світло, про спілкування з мертвими родичами та друзями. Щоправда, в окремих випадках люди спочатку говорили, що відчували подібні переживання, а потім від своїх слів відмовлялися. Були й протилежні приклади, коли про подібні «посмертні» розмови пацієнти після виписки розповідали своїм близьким, а дослідникам говорили, мовляв, нічого не пам’ятають.
Стверджувати, що дане дослідження дає остаточні відповіді на запитання, чи насправді наша свідомість є результатом нейрофізіологічної активності мозку чи здатне воно існувати поза своєю фізичною сутністю, ніхто не береться. «У нас дуже сильна, звісно, й природна потреба вірити, що ми переживемо свою фізичну смерть і з’єднаємося зі своїми близькими», — зазначає в передмові до статті Кристофер Френч, директор Центру аномальних психологічних досліджень при британському коледжі Голдсміта. Тому видати бажане за дійсне можна й без злого наміру. І тим паче дане дослідження має мало спільного з підтвердженням чи спростованням існування Бога та душі.
Проте факт існування певних психологічних процесів, які відбуваються з деякими людьми під час клінічної смерті, спростовувати ніхто не намагається. Ті, хто пережив досвід «посмертного» спілкування, зазначають значні зміни у своїй особистості. І за їхніми власними оцінками й на думку оточуючих, вони стають набагато терпимішими, більш люблячими, альтруїстичними. А в тих, хто переніс клінічну смерть, проте досвіду «потойбічного» спілкування не зберіг, подібних змін не спостерігається.