До Верховної Ради подано законопроект про внесення змін до Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність". Документ уже розміщено на сайті парламенту, і з ним нарешті змогли ознайомитися "маленькі українці", в тому числі і вчені.
Автори документа - голова парламентського комітету з питань науки і освіти Лілія Гриневич і ще чотири депутати з різних фракцій. Фактично - це не просто зміни, а оновлена редакція закону. Прочитавши чималий за обсягом законопроект, можна сміливо стверджувати, що принципових поліпшень у сфері формування та реалізації наукової політики ми дочекаємося не скоро... Найрозлогіші статті законопроекту - ст. 9 ("Керівник наукової установи"), ст. 17 ("Національна академія наук України"), ст. 34 ("Пенсійне забезпечення наукового працівника"), ст. 45 ("Фінансове забезпечення наукової і науково-технічної діяльності"). Очевидно, на думку авторів, ці питання "найбільше потребують" законодавчого регулювання...
Згідно зі ст. 2 законопроекту, метою закону є "регулювання відносин, пов'язаних з науковою і науково-технічною діяльністю, та створення умов для підвищення ефективності наукових досліджень за рахунок їх затребуваності розвитком економіки держави і використання їхніх результатів для забезпечення всіх сфер суспільного життя" (цитуємо за розміщеним на сайті парламенту варіантом). На мій погляд, у законопроекті перший напрям - регулювання - "виписано" досить докладно, а ось другий - економічні умови - відображено декларативно і загалом значно слабше. Зараз в Україні управлінням науковою та науково-технічною діяльністю опікується багато органів (і багато чиновників).
Крім вищих органів влади (президент, парламент, уряд), окремі повноваження мають також Міністерство освіти і науки (реалізація наукової політики), Міністерство економічного розвитку і торгівлі (економічний супровід науково-технічної політики, розробка та узгодження наукових і науково-технічних програм), "галузеві" міністерства (у кожному з них є департаменти й управління, які "направляють" галузеву науку). А ще є шість (!) національних академій наук (і всі вони отримують гроші з нашого убогого бюджету), які керують діяльністю підвідомчих наукових організацій. Є також Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації (перетворене на службу "електронного урядування"). Додамо сюди й Державний фонд фундаментальних досліджень. Разом - два десятки "регуляторів". Причому ці "регулятори" мають дубльовані і неконкретні повноваження.
Так от, до цієї надзвичайно заплутаної (і як наслідок - забюрократизованої) системи, де "крайнього" ніколи не знайдеш, автори законопроекту пропонують додати ще одного "регулятора" - Державний технологічний фонд (ст. 47). Ця організація створюється "для грантової підтримки проведення прикладних наукових досліджень і науково-технічних (експериментальних) розробок...". Крім того, грантову підтримку надаватиме і Державний фонд фундаментальних досліджень.
Зазначено, що Державний технологічний фонд сприятиме створенню нових і модернізації існуючих виробництв для потреб підприємств. Дивно: чому це державний бюджет через державний фонд має фінансувати потреби підприємств? Якщо йдеться про "наближені" підприємства - тоді все зрозуміло...
Якщо прийняти позицію авторів законопроекту - адміністративні видатки на управління наукою збільшуватимуться (як мінімум, зберігається нераціональна мережа академій, і створюється ще один фонд). А ось чи збільшаться реальні видатки на фінансування реальних досліджень - чіткої відповіді немає. Законопроект передбачає, що державні наукові організації зможуть отримувати бюджетні кошти з трьох джерел: безпосередньо з бюджету - через "свою" академію (зокрема для фінансування т.зв. основної діяльності); з фонду фундаментальних досліджень; з технологічного фонду. Невтаємниченому може здатися, що вітчизняна наука має доступ до широкої палітри джерел фінансування. Насправді це не так, бо бюджет не фінансує і в перспективі не зможе фінансувати наукові дослідження на прийнятному рівні. У законопроекті записано, що держава гарантує бюджетне фінансування наукової та науково-технічної діяльності на рівні не нижчому ніж 1,7% ВВП. Утім, цю норму записано і в чинній редакції закону (1992 р.), але вона ніколи не виконувалася.
У законопроекті позначено ще один фінансовий індикатор: До 2025 р. обсяг фінансування (за рахунок усіх джерел) наукової та науково-технічної діяльності має становити 3% ВВП. Норма красива, але марна, бо недостатній обсяг фінансування чиновники "спишуть" на несприятливе бізнес-середовище, через що інвестори не хочуть вкладати гроші в науку.
Незрозумілу з позиції здорового глузду модель управління академічною наукою - у складі шести академій - автори законопроекту пропонують залишити без змін. Тобто академічну науку і надалі "направлятимуть" Національна академія наук (203 організації), Національна академія аграрних наук (114), Національна академія медичних наук (37), Національна академія педагогічних наук (17), Національна академія правових наук (6), Національна академія мистецтв (2). На всі пропозиції об'єднати шість національних академій в одну бюрократи відповідають стандартно: ви хочете знищити академічні традиції й унікальний науковий потенціал. "Закони Паркінсона" в чистому вигляді! Крім того, ст. 22 передбачає створення Національної ради України з питань науки і технологій як консультативно-дорадчого органу при Кабінеті Міністрів. Гучно декларується, що рада необхідна для забезпечення участі представників наукової громадськості і реального сектора економіки у формуванні та реалізації єдиної державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності. Дивно, але вже в наступному абзаці вказано, що до складу ради входитимуть аж ніяк не громадські працівники, а представники НАН України, галузевих академій, вишів, органів виконавчої влади. І лише наприкінці цього списку "згадано" (чи не забуто?) представників наукової громадськості та бізнесу. Критеріїв відбору немає. Отже, до ради включать, швидше за все, тих, хто зайвих запитань не ставить.
Система високих звань - академіки, члени-кореспонденти - залишається в незмінному вигляді (зі сталінських часів). Академіки і члени-кореспонденти всіх шести академій отримують довічну платню, розмір якої визначає уряд. А тим часом дивно: почесні звання присуджує самоврядна організація на основі свого статуту, а доплати здійснює держава (читай: оплачує платник податків) на основі закону... Втім, є нововведення - у Загальних зборах зможуть брати участь не тільки академіки і члени-кореспонденти, а й делеговані працівники наукових установ. Це - запропонований авторами законопроекту максимум у сфері демократизації академічного життя. Не здивуюся, якщо дізнаюся, що делегатами обиратимуться лише "науковці", які в академічних установах обіймають високі адміністративні посади. І зайвих запитань не ставлять...
Автори законопроекту пропонують, щоб наукові установи не рідше ніж один раз на п'ять років проходили державну атестацію. Хто її проводитиме - не уточнюється. Якби я був циніком, запропонував би створити Державну інспекцію наукових організацій.
У законопроекті встановлено напрями атестації: кадри, матеріально-технічне забезпечення, результативність наукової та науково-технічної діяльності. Однак не встановлено чітких критеріїв (індикаторів) оцінювання. Окремим науковим установам, які забезпечують високі результати роботи, можуть надати статус національного наукового центру (ст. 14). Такий центр має право отримувати бюджетне фінансування на пріоритетних засадах "у разі наявності відповідних бюджетних призначень у державному бюджеті". В українських реаліях це означає: щоб отримати гроші - їх треба "пролобіювати" не тільки в академії, а й у Мінфіні, а потім - у профільному парламентському комітеті. Ще одна "схема"?..
Законопроект містить новелу - "Центри колективного користування науковим обладнанням" (ст. 13). Незрозуміло - чи повинні державні установи платити гроші за доступ до такої лабораторії, створеної за державний кошт? Ще одна новела - "Державна ключова лабораторія" (ст.15). Вони можуть створюватися або на базі наукової установи, або як об'єднання різних інститутів і (або) вишів на основі договору. Такі лабораторії повинні підтвердити свій статус через міністерство, що відкриває їм шлях до фінансування з бюджету.
Законопроект фактично допускає недобросовісну конкуренцію у науковій сфері. У ст. 4 записано, що в Україні діють наукові установи державної, комунальної та приватної форм власності, які мають рівні права у здійсненні наукової, науково-технічної та інших видів діяльності. А ось у ч. 2 ст. 44 записано, що державні наукові установи звільняються від сплати ввізного мита, податку на додану вартість за наукові прилади, обладнання, запасні частини й витратні матеріали до них, реактиви, зразки, наукову літературу тощо. Виходить, що на ринку наукових продуктів і наукових послуг для державних організацій створюються значно комфортніші умови. Про яку ж рівноправність форм власності йдеться?
Автори законопроекту (деякі з них беруть участь у передвиборній боротьбі) спробували потурбуватися про підвищення престижності праці вченого. Зокрема, в ч. 2 ст. 33 записано, що "держава гарантує розмір ставок (окладів) працівників державних наукових установ... виходячи з розрахунку посадового окладу молодшого наукового працівника на рівні не нижчому за подвійну середню заробітну плату в промисловості загалом по Україні". Давайте рахувати. За даними Державної статистичної служби, середня зарплата у промисловості в липні 2014 р. становила 3 975 грн. Отже, оклад молодшого наукового працівника, якщо керуватися нормами законопроекту, має становити мінімум 7950 грн. Плюс - гарантовані законом надбавки (за наукове звання, вчений ступінь тощо). Фантастика! Для вищих посад мають бути встановлені ще вищі розміри окладів. У наших економічних умовах виконати таку відверто популістську норму нереально. Можливо, все пояснюється наближенням виборів?
Вважаю, що законопроект не містить дієвих економічних механізмів стимулювання наукової та науково-технічної діяльності. У ньому немає ніяких пропозицій щодо зміни податкової політики, запровадження адресних пільг для підприємств, що фінансують наукову і науково-технічну діяльність. Нічого не сказано про створення наукових агломерацій, наукоградів, наукових парків. Не обмежено апетитів тих, хто відає патентуванням. Не розширено можливостей вченого в захисті свого авторського права. Немає згадок про корпоративні фонди фінансування науки. Щоправда, у ч. 5 ст. 8 запропоновано таку новацію: "Державні наукові установи... можуть виступати засновниками (співзасновниками) господарських товариств, діяльність яких спрямовується на практичне використання результатів наукових і науково-технічних розробок, шляхом внесення до статутних фондів таких товариств нематеріальних активів (майнових прав на об'єкти права інтелектуальної власності)". Йдеться про те, що інститут, отримавши охоронний документ (патент, свідоцтво, ліцензію), може разом з інвестором створити фірму і внести у статутний капітал не "живі гроші", а цей документ (звісно, якщо він має якусь вартість, визнану оцінювачем та інвестором).
Однак ця новація сприймається вельми скептично. По-перше, справді серйозні винаходи і розробки, які мають комерційну перспективу, вчені можуть оформляти на себе, а не на інститут, і це цілком логічно. По-друге, навіть якщо інститут і створить фірму, він автоматично буде націлений на отримання прибутку, а отже, втратить статус неприбуткової установи, повинен буде запровадити податковий облік і сплачувати податки. По-третє, навіть якщо фірма і приноситиме інституту прибуток - цей прибуток надходитиме на рахунок інституту, розчиняючись у "спільному казані" його надходжень.
Ніхто не забороняє директору використовувати цей прибуток на свій розсуд. По-четверте, механізму розподілу доходу і прибутку від використання інтелектуальної власності не описано навіть рамково. Можна дати премію винахіднику, а можна дати премію самому собі і гайнути в закордонне відрядження. Реальні винахідники до доходів не допускаються, а отже - не мають економічної мотивації щось винаходити "для інституту". Нарешті, по-п'яте, у ст. 52 стверджується, що йдеться не про всі товариства, а тільки про товариства з обмеженою відповідальністю, які розробляють і впроваджують інноваційну продукцію. Щоб отримати такий статус, вони повинні довести, що займаються реальною інноваційною діяльністю, а з перших хвилин створення фірми це зробити нереально.
Отже, підсумуємо. Поданий законопроект містить кілька цікавих новел, які мають високу ймовірність стати марними - через відсутність реальних джерел фінансування. Сучасних механізмів економічного стимулювання наукової діяльності не пропонується. Система формування та реалізації наукової політики кардинально не змінюється. Мережа академій наук зберігається.
Авторові цих рядків нещодавно пощастило бути присутнім на виступі голови парламентського комітету з питань науки і освіти Лілії Гриневич, яка є одним з авторів законопроекту. Вона призналася, що поданий варіант - компромісний, він ураховує позицію різних суб'єктів і центрів впливу, у тому числі й академій наук. Лілія Михайлівна погодилася, що проект міг би бути вдалішим, і запропонувала надсилати їй поправки. Законодавчу активність Л.Гриневич можна було б вітати, якби не одне "але". Обґрунтовуючи необхідність ухвалення Закону "Про вищу освіту", вона заявила: "Його треба ухвалювати хоча б для того, щоб дати суспільству сигнал, що ми справді готові до змін" (DT.UA, №21, 2014). Якщо головним мотивом ухвалення законопроекту слугує "сигнал" - це чиста політика, а не бажання навести порядок у ввіреній сфері.
"Україна остаточно обрала європейський шлях розвитку. Ми маємо стати конкурентоспроможними поряд із найрозвиненішими державами. А для цього необхідно стимулювати розвиток людського капіталу - найціннішого ресурсу країни в сучасному світі", - пафосно стверджує Лілія Гриневич (DT.UA, №21, 2014 р.). Хочеться, щоб за цими словами стояла ефективна (а не удавана) законопроектна діяльність. Щоб новий закон про науку не на словах, а на ділі враховував європейські стандарти, був спрямований на підвищення конкурентоспроможності держави, стимулював розвиток людського капіталу. Наразі ж маємо лише красиві слова...