Пригадую сцени з моєї наукової молодості - лекції для аспірантів у рідному Інституті біохімії, які читають провідні вчені. Зал заповнений ущент. А коли лекцію читає неперевершений лектор професор Ростислав Чаговець, то молодь стоїть навіть у проходах. Проте в наш час, коли лекції для аспірантів стали обов'язковими, цілком реальною в моїй уяві постає така картина: у цьому ж залі сидить один аспірант, і йому по черзі читають лекції 20 докторів наук. Що за цей час змінилося? А те, що за роки незалежності наше суспільство стало відкритим. Молоді люди мають можливість вибирати: навчатися в нас чи за кордоном. Наша система освіти та підготовки наукових кадрів поставлена в умови міжнародної конкуренції, і треба чесно визнати, що цієї конкуренції вона вочевидь не витримує.
Молодь масово обирає закордонні університети. А наслідки цього для української науки і всього суспільства дуже невтішні. Розривається естафета поколінь, ученим старшого покоління нема кому передати свої знання й досвід. Уже сьогодні кадровий голод призводить до закриття наукових відділів і лабораторій. Лише в Інституті біохімії НАНУ останнім часом закрилися один відділ і чотири лабораторії. По-різному загострена, ця проблема існує в усіх наукових закладах, і ситуація стає критичною. Якщо на десять докторів наук пенсійного віку буде один аспірант, то дев'ять наукових напрямів в українській науці точно зникнуть. Можливо і всі десять, якщо цей аспірант після захисту дисертації поїде працювати за кордон. І це щодо старих, традиційних наукових галузей. Але ж наука розвивається. І звідки тоді візьмуться лідери нових наукових напрямів? На жаль, ані керівники МОН, ані керівники НАНУ не усвідомлюють цієї проблеми або старанно її приховують. У будь-якому разі ефективного рішення ніхто не шукає. Держава платить за це відтоком тисяч "мізків", які потім збагачують науку інших країн.
Тож у чому відмінності підготовки наукових кадрів в Україні і країнах Європи і США, що стимулюють таку масову міграцію? Вони разючі! Зупинюся лише на одному, але дуже важливому аспекті - системі атестації наукових кадрів. По суті, вимоги до кандидатів на здобуття наукового ступеня скрізь однакові. Кандидат повинен довести свою здатність працювати у великій науці власними дослідженнями, розумінням свого внеску в науковий або технологічний прогрес. У цьому під час захисту дисертації він повинен переконати старших колег, які мають оцінити його роботу. Але проблема в тому, хто і як цих людей організує як експертів, якими правами наділить і, нарешті, хто ухвалюватиме остаточне рішення. У цьому корінь проблеми.
Уявіть собі, що кандидатську дисертацію, подану до захисту, читають лише двоє людей, а докторську - троє. Вони називаються опонентами. А вирішує її долю значно більша група людей - члени вченої ради. Вони дисертації не читали, багатьох з них вона не цікавить, а дехто її навіть не зрозуміє, бо належить до іншої спеціальності. Їхнє враження від дисертаційної роботи і рішення, яке вони ухвалять, від дисертації відірване. Вони слухають виступ дисертанта і приймають на віру висновки опонентів. Ну навіщо протягом багатьох років і десятиліть витрачати свій час і енергію на те, що тебе не цікавить і де твоя експертиза не потрібна? Але ж доля дисертанта і його роботи залежить від їхньої участі в таємному голосуванні. Тобто відповідальність тут розпорошена й утаємничена, віддалена від високопрофесійної оцінки. Щоб контролювати цей безглуздий процес, створено громіздку бюрократичну систему з участю багатьох людей із суто формальними функціями, написанням безлічі паперів, протоколів тощо. Але ж усі причетні мають якісь інші обов'язки, і вся ця діяльність навколо дисертації лягає на плечі саме дисертанта. Врешті, до дисертації додається цілий том матеріалів, включно із повною стенограмою процедури захисту. Усе це надсилається для затвердження в МОН. Хотів би я побачити чиновника МОН, який читає всі ці папери. А навіть якщо читає, то чи розуміє?
У країнах Європи і США ця процедура кардинально відмінна. Ніяких наукових рад там немає, як і національних систем атестації кадрів. Рішення про присудження наукового ступеня ухвалює невелика група, що зазвичай складається з п'яти осіб. Вони створюють комітет або журі. Назви в різних країнах відрізняються, але суть одна. Для захисту кожної дисертації запрошується окрема група вчених, які найбільш компетентні в предметі саме цієї роботи. Вони повинні уважно прочитати дисертацію, зробити всі можливі зауваження, влаштувати суворий професійний іспит дисертантові. Їхнє рішення є остаточним! Його лише формально затверджує керівництво університету чи іншої організації, що видає диплом.
Як працює така система? Мені доводилося брати участь у захистах дисертацій у різних країнах Європи, а також у США, тому подальший виклад базуватиметься на цьому узагальненому досвіді. Приблизно за півроку до запланованого захисту дисертації я отримую лист із проханням повідомити, чи не погодився б я взяти в ньому участь, і, якщо я згоден, чи зручною для мене буде дата цього заходу. Повідомивши про згоду, я можу через деякий час отримати офіційне запрошення стати членом журі (у результаті відбору кандидатів до нього). Одночасно отримую і текст дисертації з проханням дати їй оцінку і зробити всі необхідні зауваження не пізніше ніж за місяць до захисту. Цей місяць потрібен дисертантові для підготовки до захисту з урахуванням зауважень і внесенням відповідних змін у текст роботи.
І ось починається церемонія захисту. Її перша частина не відрізняється від прийнятої в нас. Це публічна доповідь дисертанта і публічна дискусія. А далі - закрите засідання журі.
Цікавим є склад журі. У типовому варіанті до нього входять керівник дисертанта (обов'язково!), його колега з інституту (факультету), що найбільш обізнаний із темою роботи, а також троє зовнішніх експертів. Вони мають бути з інших організацій, а то й з інших країн. Наприклад, на одному з таких заходів у Франції крім мене був учений, який спеціально прилетів на нього зі США.
Перший етап роботи журі в закритому режимі відбувається за участі дисертанта. Він повинен відповісти на безліч запитань експертів, показати свою ерудицію в ширшому колі питань. При обговоренні його дисертаційну роботу "розкладають на молекули". Потім дисертанта відпускають, і продовжується дискусія серед членів журі, де важливою є участь наукового керівника. Він повинен відповісти на запитання, на які не відповів дисертант, отримати зауваження і пропозиції щодо подальшого розвитку досліджень його колективу. Найцікавіша ця дискусія тоді, коли один із зовнішніх експертів сам проводить дослідження в цьому напрямі і якоюсь мірою є конкурентом. У результаті робота стає зрозумілою для всіх членів журі в усіх деталях. А далі ухвалюється рішення. Голосуванням? Аж ніяк! Голосування тут і неможливе, і непотрібне. Рішення ухвалюють консенсусом. Якщо в журі є не згодний із запропонованим рішенням, він має переконати інших. Після цього складають відповідний документ і, скріплений підписами членів журі, його передають до адміністрації університету. Ось і все. Перед здачею дисертації на постійну відкриту публікацію в електронній формі дисертантові може бути надано час для виправлення помилок, виявлених під час засідання журі.
Підсумовуючи, підкреслимо відмінності між "нашою" і "їхньою" системами здобуття наукового ступеня. Ці відмінності принципові! У системі, прийнятій в основних наукових державах світу, і оцінюють, і ухвалюють рішення лише експерти-фахівці, які ознайомлені з дисертацією в деталях. Вони несуть персональну відповідальність за свої рішення, бо їхні прізвища ви побачите на першій сторінці дисертації, знайшовши її в Інтернеті. Перевірка їхнього рішення бюрократами чи менш кваліфікованими фахівцями просто безглузда. Там немає потреби багатьом науковцям відсиджувати на засіданнях учених рад, відриваючись від власної творчої роботи, і своїм голосуванням створювати видимість колективної відповідальності. Не потрібно писати протоколів засідань і стенограм захистів. Не потрібно армії секретарів для оформлень і перевірок. Зважмо й на те, що лише ця відмінність у системах породила в нас тисячі кандидатів і докторів наук, які не мали достойного доробку, але досить успішно проходили всі бюрократичні кордони, обходячи тих, хто займається справжньою наукою.
Аж ось МОН вирішило розпочати реформи. Це відомство вже уславилося "блискучими реформаторськими" спробами поєднати європейську форму із совковою суттю. Часом це призводить до абсурду. А в цьому разі абсурд передусім полягає в тому, що нові аспіранти, які вже розпочали дослідження для здобуття прийнятого у світі наукового ступеня PhD (доктора філософії), не знають, як вони свої дисертації захищатимуть. Не знають цього і в МОН, безвідповідально розпочавши реформу не з того кінця. Адже можна було б нову форму захисту застосувати до вже виконаних робіт, а також робіт, що нині на стадії виконання. І якою має бути ця нова форма на думку чиновників МОН?
Мені до рук потрапив цікавий документ, який уже почали обговорювати в університетах і наукових установах. Після цього його має затвердити уряд. Його назва - "ТИМЧАСОВИЙ ПОРЯДОК присудження освітньо-наукового ступеня доктора філософії". У документі на дев'ять сторінок фігурують уже не одна, а три (!!!) вчені ради. Вони з різними функціями, але, мабуть, повинні мати всі формальні атрибути, такі як кворум, протокол і т. ін. Є там учена рада відповідного закладу вищої освіти (наукової установи), ВРВЗВО(НУ). Вона згадується 14 разів як організатор процесу захисту дисертації. Вказується, що ступінь доктора філософії ще (тимчасово?) може бути присуджений, на вибір здобувача, згадуваною 10 разів постійно діючою спеціалізованою вченою радою (ПДСВР). Проте найбільше уваги зосереджено на регламентації діяльності разової спеціалізованої вченої ради (РСВР) закладу вищої освіти або наукової установи (згадується аж 55 разів!), що створюється на базі ВРВЗВО(НУ) і діє під її егідою. Крім того, у дев'яти випадках не вказано, про яку раду йдеться - разову чи яка діє на постійній основі. За задумом авторів цього документа, саме створення РСВР має прокласти шлях Україні до наукової Європи.
На перший погляд це так і є: разова спеціалізована вчена рада - ну зовсім як вищезгадане журі. Тут також беруть участь п'ятеро осіб, також мають бути зібрані доброчесні видатні вчені, зовнішні й внутрішні експерти. Проте є такі нюанси, що перетворюють добрий задум на потворну пародію. По-перше, запроваджується умова, щоб науковий керівник не був присутнім не лише як член РСВР, а й узагалі на захисті, а це автоматично виключає дискусію на рівні наукових лідерів. По-друге, запроваджується посада вченого секретаря РСВР, який не може бути її членом. Яка потреба в ньому? В європейського типу журі таких секретарів узагалі немає, а в цьому документі його функції розписано майже на цілу сторінку. Хіба ж незрозуміло, що кількість створених навколо дисертації паперів зовсім не характеризує її рівня, а недовіра професіоналам відкриває дорогу фальсифікаторам? Якщо в Європі журі - це незалежний орган, що лише створюється адміністрацією закладу, а остаточне рішення із повною відповідальністю виносить сам, то в нас маємо приниження ролі РСВР і експертів, що до неї входять. А звідси й абсурд на кожному кроці.
Ці кроки ведуть до МОН, щоб дати роботу його атестаційній колегії. Матимемо численні узгодження на етапах створення і роботи РСВР. Ба більше, там вимагатимуть навіть стенограму її засідання. Істотно, що МОН у цьому документі згадується аж 29 разів! Це 29 причин відмовитися від участі в такому захисті дисертації вченому, який цінує свій час і професіоналізм. А як же бути молодому науковцеві, який виніс на розгляд наукової громади свою першу вистраждану кваліфікаційну роботу? Залишається одне - тікати за кордон, чимскоріше і якнайдалі.