Стан державної мови,
рівень володіння нею, поширеність у різних сферах життя —
усе це показник цивілізованості суспільства.
О.Пономарів, професор
Ставши з 1989 року державною де-юре, українська мова ще не посіла належного їй місця у природознавстві, в техніці, на виробництві, у природничо-технічній освіті, тобто у сферах, що значною мірою визначають науково-технічний прогрес і перспективи розвитку України у ХХІ столітті. Адже саме в цих сферах з відомих причин протягом багатьох років українську мову практично не використовували, і навіть для більшості носіїв української мови професійна діяльність тісно пов’язана з використанням російської, а не української мови. Тому багатьом представникам науково-технічної інтелігенції, що володіють українською літературною мовою, складно використовувати її у своїй професійній діяльності. Тому й зазначені проблеми існують не тільки в Донецьку чи Харкові, а й у Києві, і навіть у Львові та Івано-Франківську.
На думку відомого мовознавця Н.Непийводи, завідувачки кафедри мови і стилістики Київського національного університету ім. Т.Шевченка, «процес українізації утруднений не лише через численні соціальні, а й через суто психологічні чинники: сфера і мова, яка обслуговує цю сферу, поєднані численними стійкими нейролінгвістичними зв’язками. Те, що змушує докладати додаткових зусиль, викликає природний протест. Справа ускладнюється ще й тим, що, порівняно з усталеним і за багато років відшліфованим російськомовним офіційно-діловим стилем, офіційно-діловий стиль української мови ще перебуває в стадії формування. Виникає парадоксальне явище: українська ділова мова недосконала, тому нею не користуються; а якщо нею не користуються, вона й не вдосконалюється».
Як подолати цей мовний бар’єр? Може, треба просто починати всім писати й говорити українською, і все поступово стане на своє місце. На жаль, ситуація значно складніша. З педагогіки відомо, що людина легко запам’ятовує й засвоює перше почуте нею слово, а потім перевчити її буває дуже важко. Тому з лекції в лекцію, зі статті в статтю, з документа в документ починають гуляти суржикові конструкції і терміни-покручі, породжуючи собі подібних. Отже, потрібно забезпечити процес переходу на державну мову відповідним інструментарієм.
Як відомо, Кабінет міністрів України своєю постановою від 2.10.2003 № 1546 затвердив «Державну програму розвитку і функціонування української мови на 2004—2010 роки», виконання якої, на думку розробників, повинно забезпечити, зокрема, «розширення функціонування української мови в засобах масової інформації, сфері культури, освіти та науки; державну підтримку функціонування української мови в інформаційному комп’ютерному середовищі». Оскільки першим заходом «Програми…» є «розроблення проекту Концепції державної мовної політики», хотілося б, ґрунтуючись на досвіді впровадження державної мови в роботу нафтогазового комплексу, висловити деякі свої пропозиції.
На нашу думку, для повноцінного функціонування української мови у сфері природознавства, техніки і природничо-технічної освіти потрібно виконати чотири основні завдання:
1) виходячи з традицій української літературної мови, рекомендацій відомих українських мовознавців і термінологів, таких як О.Курило, Б.Антоненко-Давидович, К.Городенська, С.Єрмоленко, С.Караванський, Т.Кияк, О.Кочерга, М.Кратко, В.Моргунюк, Н.Непийвода, В.Перхач, Л.Полюга, О.Пономарів, Б.Рицар, Р.Рожанківський, О.Сербенська, Л.Симоненко, С.Ярема та інших, сформулювати систему правил українського ділового і наукового стилю, приділивши особливу увагу їхнім відмінностям від звичних фахівцям російських правил;
2) колективними зусиллями фахівців технічних галузей та філологів усієї України розробити єдину загальновизнану і зрозумілу фахівцям українську науково-технічну термінологію, тобто засобами української мови чітко окреслити й однозначно виразити системи понять для кожної сфери людської діяльності в сучасному суспільстві;
3) ґрунтуючись на результатах виконання перших двох завдань, термінологічно забезпечити створення в Україні єдиного правового поля, тобто такої системи законодавчих актів і нормативних документів, яка б не тільки відповідала сучасному рівневі науки і техніки, зважала на кращий світовий досвід, а й за стилем та термінологією була б українською;
4) донести зазначені розробки до фахівців, перш за все до викладачів і студентів, використовуючи можливості сучасних комп’ютерних технологій.
Автор свідомо не торкається внесення змін у мовну конституцію — «Український правопис», оскільки це суто фахове питання, яке, на його думку, мають вирішити авторитетні мовознавці та термінологи.
Кожному із зазначених вище завдань можна присвятити окрему статтю. Тому спробую дуже стисло викласти як основні досягнення, так і нерозв’язані проблеми щодо кожного завдання.
1. Держспоживстандарт України вперше у вітчизняній практиці видав два національних стандарти ДСТУ 1.5:2003 і ДСТУ 3966:2000, у яких закріплено вимоги до стилю українських нормативних документів. Ці вимоги разом із правилами «Українського правопису» мають стати дороговказом для всіх, хто викладає, пише науково-технічні тексти, нормативні документи українською мовою. Досвід, набутий Термінологічним центром нафтогазового комплексу впровадження цих правил у практику створення галузевих нормативних документів, засвідчив, що в розробників, які звикли писати російською, послідовне застосування цих правил викликає такі самі труднощі, як свого часу перехід на Міжнародну систему одиниць (SI). Адже основні одиниці системи SI (метр, кілограм і секунда) були відомі ще з часів Великої французької революції, а проблема полягала в безсистемному використанні похідних одиниць. Тому нам, вочевидь, слід скористатися історичним досвідом переходу на SI. Для широкого впровадження правил українського ділового й наукового стилю потрібні послідовність, певна етапність та забезпечення відповідними методичними матеріалами (практичними посібниками, методичними вказівками тощо).
2. Чимало зроблено за останні 14 років, щоб створити українську науково-технічну термінологію. Комітет наукової термінології, Інститут мовознавства ім. О.Потебні, Інститут української мови НАН України видали тритомний «Російсько-український словник наукової термінології». Перший том (1994 р.) містить близько 100 тис. термінів суспільних наук, другий (1996 р.) — 100 тис. термінів біології, хімії та медицини, а третій (1998 р.) — 120 тис. термінів математики, фізики, техніки, наук про Землю та Космос. У 2003 році видано академічний російсько-український словник за ред. доктора філологічних наук, професора В.Жайворонка на 160 тис. слів. Дуже важливе значення має вперше розроблений термінологами Інституту української мови НАНУ (відп. ред. — кандидат філологічних наук Л.Симоненко) «Українсько-російський словник наукової термінології», в якому зафіксовано понад 100 тис. українських термінів.
Міністерство освіти і науки видало навчальні російсько-українські словники з математики, фізики та деяких інших дисциплін.
Десятки словників різних авторів видано в Києві, Харкові, Львові, інших містах. Зокрема наш центр уклав і надрукував 11 тлумачних російсько-українсько-англійських словників з різних царин знань: від автоматики й електроніки до захисту інтелектуальної власності, кожний із яких містить від 2,5 до 4 тис. понять.
Держспоживстандарт України з 1993 по 2004 рік розробив і затвердив понад 600 стандартів на терміни та визначення понять. Підкреслимо, що, на відміну від більшості термінологічних стандартів колишнього СРСР, їх розробники широко використовували міжнародні стандарти: словники Міжнародної організації зі стандартизації (ISO) і Міжнародної електротехнічної комісії (IEC).
Велику роботу з координації діяльності термінологів усієї України виконують Інститут української мови НАНУ (м. Київ) і Технічний комітет стандартизації науково-технічної термінології (м. Львів), які щорічно проводять спеціалізовані термінологічні конференції.
На жаль, уся ця робота ґрунтується переважно на ентузіазмі окремих термінологічних колективів. Немає єдиного координаційного центру, а головне —держава не проводить послідовної політики, спрямованої на підтримку цієї роботи. Саме через відсутність такого координаційного центру маємо численні розбіжності в термінах, використовуваних для одного й того самого поняття в різних словниках і стандартах. Ще 2000 року створено, але досі не зареєстровано громадську організацію — Українське термінологічне товариство, хоча його первинні осередки проводять термінологічні семінари в Києві, Харкові, Львові та в деяких інших містах.
Друга істотна проблема — низький коефіцієнт корисної дії термінологічної діяльності. На жаль, термінологічні розробки на практиці використовують украй недостатньо, що зумовлено насамперед малими тиражами та високою ціною словників (якщо в середині 90-х перший том «Російсько-українського словника наукової термінології» коштував 6 грн., то сьогодні словник такого формату коштує близько 100 грн.). З огляду на сучасне матеріальне становище наших НДІ, вищих навчальних закладів (ВНЗ), публічних бібліотек, зарплату вчених, викладачів, інженерів, зрозуміло, що ці книги малодоступні для фахівців. Аналогічну ситуацію маємо з термінологічними стандартами. Багатьох із них немає навіть у таких бібліотеках, як Харківська наукова бібліотека ім. В.Короленка, не кажучи вже про бібліотеки ВНЗ і НДІ. Крім того, кожен стандарт присвячено порівняно вузькій предметній сфері, і він містить у середньому від 30 до 200 термінів. Тому, навіть організувавши на кожному робочому місці повну бібліотеку термінологічних стандартів, досить складно швидко знайти в ній потрібний термін. Не кажучи вже про розбіжності, що існують між різними стандартами.
3. Дуже важливу роль у становленні української мови відіграє мова законодавчих актів і нормативних документів. Саме від того, як написано нормативні документи, залежить, чи буде український діловий і науковий стиль удосконалюватися й збагачуватися, чи — як часто, на жаль, трапляється — буде засмічуватися. Відомий мовознавець, доктор філологічних наук, професор О.Сербенська запровадила поняття «екологія мови». Використовуючи екологічну термінологію, можна сказати, що сьогодні основними джерелами забруднення мови є, на жаль, саме нормотворці всіх рівнів. Термінологічну або стилістичну помилку в законі чи іншому нормативному акті можна порівняти з залповим скиданням каналізації в річку, з якої беруть питну воду. Тому що таку помилку тиражують у тисячах примірників, вона фактично стає нормою, й «очистити річку» після цього буває дуже складно.
Отже, потрібно, на наш погляд, побудувати ефективні «очисні споруди», створивши багаторівневу мовно-термінологічну експертизу законодавчих актів та нормативних документів. Мета такої експертизи — поліпшити якість законодавчої й нормативної бази, забезпечити системність, понятійну узгодженість, однозначне розуміння викладених у документах вимог та положень, використовуючи застандартизовану й усталену термінологію. Експертизу нормативно-правових документів державного рівня могли б проводити мовознавці Інституту української мови та Інституту мовознавства ім. О.Потебні, а також наукові установи органів державного нагляду за нормативними документами у сферах їхньої діяльності, наприклад, Держспоживстандарту, Держбуду та інших.
На рівні галузей доцільно створити галузеві нормативно-термінологічні центри і доручити їм проводити таку експертизу. У нафтогазовому комплексі вже маємо такий позитивний досвід. Щорічно з 2001 року термінологічну експертизу в нашому центрі проходило близько 40 нормативних документів загальним обсягом понад 1500 стор. За ці три роки вдалося істотно підвищити якість нормативних документів, а на основі аналізу типових помилок надруковано 31 термінологічну консультацію і практичний посібник «Українська ділова мова. Практичний посібник на щодень».
На рівні окремих підприємств зазначену експертизу могли б проводити відділи стандартизації, маючи відповідні методичні матеріали.
4. Гаслом І Міжнародної наукової конференції «Проблеми української науково-технічної термінології», що відбулася 1992 року у Львові, було «Житимуть нації, мовою яких говоритимуть комп’ютери». Дуже важливо, щоб сучасні комп’ютерні технології стали не тільки одним з інструментів термінологів, а й засобом оперативного доведення термінологічних розробок до широкого кола користувачів, насамперед до молоді. У цьому напрямі також є певні здобутки.
Український мовно-інформаційний фонд сформував і випустив на компакт-диску інтегровану лексикографічну систему «Словники України», що поєднує п’ять словників — орфографічний, транскрипції, фразеологічний, синонімів і антонімів. Словник містить понад 150 тис. слів.
Держспоживстандарт створив Банк стандартизованих українських науково-технічних термінів (керівник розробки — кандидат філологічних наук Л.Пшенична), що містить близько 57 тис. термінів і визначень, узятих із близько 600 національних термінологічних стандартів.
Наш галузевий Термінологічний центр розробив електронний багатотематичний російсько-українсько-англійський тлумачний словник, що охоплює близько 27 тис. науково-технічних понять і містить для кожного з них терміни російською, українською та англійською мовами, тлумачення російською і українською мовами. А для українських та російських слів іншомовного походження подано також етимологічну довідку. На запит користувача програмно генеруються відмінкові закінчення вибраного ним українського або російського терміна. Для створення словника було використано понад 2 тис. джерел, насамперед законодавчих актів, стандартів, академічних словників. Реалізовано дві версії словника: локальну для окремого комп’ютера й мережеву (Intranet) версію.
Дуже важливо на виконання п. 7 «Державної програми…» створити в мережі Internet єдиний український лінгвістичний портал із усіма наявними термінологічними розробками (електронними словниками, електронними довідниками з термінології українського законодавства, термінологічними стандартами, термінологічними базами даних, термінологічними консультаціями й посібниками) та постійною актуалізацією інформації. Слід забезпечити кожному користувачеві Internet вільний і безоплатний доступ до цієї інформації, а фінансувати розробників коштом держави.
Отже, потрібна конструктивна співпраця мовознавців та фахівців природничих і технічних наук, яка сприятиме зміцненню статусу української мови як державної, а з боку держави в особі керівників різних рангів — конкретна допомога в цій роботі. У такому поєднанні зусиль — запорука зміцнення позицій української мови в інтересах розвитку України та її інтеграції у цивілізоване світове співтовариство.
Закінчити статтю хотілося б словами професора О.Сербенської: «Українська наукова мова (як і загалом літературна) проходить надзвичайно відповідальний етап свого формування. І кожний із нас, хто активно оперує мовою, виробляючи ті або ті слова, форми, конструкції, відповідає за те, якою вона буде структурно, наскільки збережеться її природність, наскільки вона залишиться сама собою».