У країнах так званого золотого мільярда економічний добробут базується насамперед на економіці, побудованій на високих технологіях. Провідне місце серед них посідають інформаційні технології та напівпровідникова електроніка. Тут середньорічні темпи зростання становлять понад 7% у рік. Галузі промисловості, що пов’язані з цими напрямами або використовують такі вироби, виробляють продукції на 15 трлн. доларів.
Один долар, вкладений в електроніку, дає 100 доларів у кінцевому продукті. Рівень рентабельності такої промисловості — 40%. Середньосвітовий термін окупності вкладень у галузь — два-три роки. Темпи зростання утричі вищі за темпи зростання ВВП. Одне робоче місце в електроніці дає чотири в інших галузях. Вартість одного кілограма виробів еквівалентна вартості 110 тонн нафти. Це кілограм виробів, які мають електронні компоненти. А якщо взяти такі вироби, як, наприклад, лазерна гетероструктура, то ціна одного грама еквівалентна вартості 10 тонн нафти.
65% валового національного продукту США визначається галузями промисловості, побудованими на використанні електронних компонентів. Їх виробництво на душу населення становить 1260 доларів у США і Канаді, 14 доларів — у Росії. Обсяги фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт у порівнянні різняться в десятки, якщо не сотні разів.
Ми перебуваємо на нескінченно низькому рівні. Без розвитку цієї галузі промисловості Росія не може називати себе сучасною державою, а накопичений за багато десятиліть величезний науковий, освітній, кадровий потенціал працюватиме на Захід, що й відбувається сьогодні. Ми всі чудово розуміємо, наука — інтернаціональна, від цього не слід відмовлятися.
Сьогодні у певному сенсі ситуація краща: ми можемо багато що купити, а не винаходити велосипед. Потрібно використовувати це для того, щоб якнайшвидше вийти із сировинної пастки, куди ми потрапили, навіть не помітивши як. Згадую недавню поїздку в Сінгапур. Два невеличких прикладних інститути, в кожному працюють по 200 чоловік. Бюджет кожного інституту — 25 млн. доларів. Причому 90% — кошти державні, і тільки 10% — отримані за договорами із промисловістю. Коли я запитав: «Ви ж робите прикладні речі, чому вас повинна держава годувати?» — відповідь була дуже проста: «Промисловість платить за те, що їй потрібно сьогодні, а за те, що потрібно завтра, платить держава».
Якщо, звісно, це завтра державі потрібне.