Минулої п’ятниці відбулися загальні збори Національної академії наук України, на яких традиційно підбито підсумки діяльності головної наукової організації країни за минулий рік та визначено її завдання на найближчу перспективу. Своє розуміння проблем науки та її значення для прогресу суспільства продемонстрували перші посадові особи держави — Президент, прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань та інші високі гості, які взяли участь у зборах НАН України.
Що характерно для цьогорічного академічного зібрання? Вкотре проголошено про перехід на інноваційний шлях розвитку держави, що вимагає залучення значного потенціалу вітчизняної науки. При цьому ставиться завдання «жорстко окреслити коло пріоритетних досліджень», оскільки «розпорошення сил і ресурсів ще ніколи не давало позитивних результатів».
Про потенціал академічної науки говорять, зокрема, вагомі фундаментальні та прикладні результати, одержані торік у таких напрямках, як математика, механіка, науки по Землю, біохімія, фізіологія. Пріоритетного розвитку набули дослідження з математичного моделювання складних систем та методів оптимізації, нанофізики та наноелектроніки, фізичної хімії. Традиційно високо тримають марку українські матеріалознавці — в Інституті надтвердих матеріалів створено новий матеріал, який за твердістю майже не поступається алмазу. Ученими відділення фізико-технічних проблем матеріалознавства НАН України уперше в світі розроблено технологію зварювання тиском товстостінних труб з нагріванням дугою, керованою магнітним полем. Уперше в світовій практиці розроблено поліматричний композит на основі тугоплавких металів хром-ванадій — ВР-20. Питома вага розробленого композита майже вдвічі менша від питомої ваги надміцних сплавів вольфраму. Застосування цих матеріалів перспективне в ядерній енергетиці та двигунобудуванні.
У галузі генної інженерії вперше здійснено одночасне перенесення декількох генів в рослини хрестоцвітних з метою ефективного комбінування їх експресії, що покликане забезпечувати синтез речовин з полігенною регуляцією. Хіміками створено й успішно випробувано в спеціалізованих медичних установах тест-систему для виявлення росту збудника туберкульозу, яка дозволяє одержувати результати дослідження в 10—15 разів швидше, ніж за загальноприйнятими методиками. Розроблено та впроваджено в практику новітню технологію очищення стічних і природних вод гідробіонтами, що розвиваються на волокнистих насадках. Вченими-мікробіологами виявлено та описано новий вид ендофітних бактерій. У галузі фізіології та медицини зроблено суттєвий крок уперед у з’ясуванні причин порушення внутрішньоклітинного кальцієвого гомеостазу і функцій відповідних нервових клітин при виникненні епілепсії, больової нейропатії, наслідках мозкової травми та недостатності кисню. За фундаментальні дослідження гіпоксичних станів та розроблення адаптаційних методів для їх коригування групі вчених — фізіологів, патофізіологів і медиків присуджено Державну премію України в галузі науки і техніки. Перелік робіт науковців, що мають принципову новизну, можна було б продовжити. Загалом у 2000 році понад 40 членів Академії наук та співробітників її установ стали лауреатами Державних премій України.
Чим іще пам’ятний для нашої академії минулий рік? Тим, що в її стінах побував і виступив Нобелевський лауреат Жорес Алфьоров? Відомий російський учений високо оцінює потенціал української науки, зокрема в галузі наноелектроніки. (За його безпосередньою участю розроблений і вже реалізується спільний українсько-російський науково-технічний проект «Нанофізика і наноелектроніка», про це свого часу розповідала наша газета). Ця подія у багатьох відгукнулася мінорними настроями: чи з’являться коли-небудь в Україні Нобелівські лауреати, чи їй і надалі судилося залишатися лише всесвітнім інтелектуальним донором? Як це не прикро, але підстав для подібних настроїв у суспільстві і, зокрема в науковому середовищі, не зменшується, незважаючи на проголошення науки серед стратегічних пріоритетів держави.
Чи можна говорити, що злам століть став певною мірою переломним у житті академії? Якщо виходити з того, що річний план бюджетного фінансування НАНУ було виконано на 100 відсотків, що заборгованість по зарплаті за попередні роки нарешті була повністю погашена, що з професійного лексикону науковців зник такий парадоксальний неологізм, як дводенний робочий тиждень, то, безсумнівно, 2000 рік став своєрідною точкою відліку. На фінансування діяльності НАНУ в нинішньому році передбачено 289,8 млн. грн., що на 65% більше, ніж у минулому. Це здійснено в основному за рахунок видатків за статтею «Фундаментальні дослідження». Постановою КМ з 1 лютого ц. р. удвічі підвищено розміри посадових окладів науковців, а інших працівників НАНУ — в півтора раза. До того ж, 28.03.01 прийнято урядову постанову про збільшення удвічі оплати за звання члена НАН України, починаючи з 1 квітня нинішнього року. Відтепер престижність звання академіка Національної академії наук у грошовому вимірі визначатиметься 800 гривнями на місяць, а члена-кореспондента — 540.
Такий широкий жест з боку держави задля підтримки академічної науки дещо запізнився, і тепер його можна порівняти хіба що з придбаним квитком у спальний вагон потяга, що вже рушив. Середній вік кандидатів наук перевалив нині за 50, а докторів наук — за 60. Лише 10 відсотків від загальної чисельності науковців — молодого і середнього віку. Такі цифри, як зауважив у своїй звітній доповіді президент НАН України академік Б.Патон, просто пригнічують. Як і інші. Останнім часом кількасот членів Академії наук і наукових працівників одержали так звані наукові пенсії. Проте практично всі пенсіонери залишилися на своїх місцях, будучи прийнятими на роботу за контрактом. На думку Бориса Євгеновича, директори інститутів мають підходити до вирішення цього непростого, делікатного питання виважено, але принципово. На роботу за контрактом слід залучати лише вчених, які зберегли високий творчий потенціал, очолюють і особисто ведуть важливі наукові напрямки. До того ж було б доцільно в таких випадках використовувати позабюджетні кошти. Однак прозвучало це лише як нарікання, що, зрештою, зрозуміло. Директори академічних інститутів і керівники наукових установ і підрозділів, як правило, уже пенсіонери, керівництво академії і її президія також.
Ще один характерний штрих цьогорічних академічних зборів — прийнято новий статут Національної академії наук України. Від попереднього його відрізняють два принципові моменти. Відтепер НАНУ «є найвищою державною науковою організацією України, що заснована державою і базується на державній власності та користується правами самоврядності» (тоді як у попередньому статуті значилося просто «вищою державною науковою установою»). Інше нововведення стосується розділу про фінансово-економічні основи діяльності НАНУ, зокрема визначення статусу її майна. Так, стаття 51 гласить: «НАН України у встановленому чинним законодавством України порядку здійснює повноваження щодо управління майном, що знаходиться на балансі НАН України та її установ.
Суб’єктом права з розпорядження зазначеним майном є президія НАН України.
Порядок володіння, користування і розпорядження майном та коштами НАН України затверджується президією НАН України».
Словосполучення «без права зміни форми власності», у новій редакції статуту, зникло. І, треба сказати, нині ніхто не бере на себе сміливості пояснити, як поєднуватимуться «найвища державність» із необмеженою самоврядністю. Правовий статус майна буде визначатися спеціальним законом про Національну академію наук України, проект якого нині розробляється.
А поки що, дещо перефразовуючи давньогрецького філософа Геракліта, можна сказати: все тече, але мало що змінюється.
Нижче вміщуємо кілька виступів (із скороченнями) найбільш авторитетних учених, які відображають коло порушених у ході зборів проблем.
Без стимулу
немає інновації
Валерій КУХАР, академік НАНУ,
директор Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії НАН України
Я приємно вражений, що хоча б в останні роки ми почали говорити про інноваційний розвиток держави. Але давайте трохи заглибимося у суть справи: а чи є у держави важелі для впровадження цієї інноваційної політики? Сьогодні міністерство не може безпосередньо втручатися в діяльність того або іншого підприємства чи установи. Міністерства і відомства не мають коштів для інноваційного розвитку. Інноваційні фонди, як ви знаєте, Верховна Рада ліквідувала. Було у нас Міністерство науки і технологій, що трансформувалося в держкомітет, який потім увійшов до складу Міністерства освіти та науки. Такі пертурбації, зрештою, ні до чого хорошого не привели. Втрачено останні можливості державного впливу на нашу науково-технологічну практику (саме так: не політику, а практику). Тому й маємо: лише 15% підприємств впроваджують інноваційні розробки. Та й що це за новації? Наприклад, минулого року з газет я дізнався про те, що на одному з металургійних комбінатів відновили мартенівську піч, про що повідомлялося, як про неабияке досягнення. І це в той час, коли Японія, мабуть, уже відзначила десятиліття відтоді, як вивела з експлуатації останню таку піч.
Скільки б ми не говорили про інноваційну політику, зрушень годі очікувати доти, доки в бюджеті держави, в бюджетах міністерств і відомств не буде передбачено на це кошти. Чому, наприклад, мій інститут має наробляти протруювачі буряка за замовленням зарубіжної фірми, котра потім продає цей протруювач для нашого ж аграрного сектора? Чому я маю шукати гроші десь на стороні, щоб впроваджувалися наші розробки? Держава сьогодні аж ніяк не стимулює інноваційну діяльність. Гадаю, добре було б, аби економісти подумали і запропонували, в який спосіб якнайскоріше вирішити цю проблему, отримати важелі, з допомогою яких вдасться зрушити з місця.
А тепер би хотів торкнутися нашого інститутського життя, тим більше що всі ми знаходимося в однакових умовах. Один із виступаючих на цій трибуні зазначив, що політика щодо оплати праці в бюджетній сфері не стимулює творчу активність. Я з цим твердженням не зовсім згоден. Як на мене, творча активність наших податкових органів, казначейства та інших контролюючих організацій занадто зросла. Щодня я маю підписувати гору паперів у казначейство, яке нас жорстко контролює в усьому, в тому числі й щодо використання коштів, які ми заробили за господарськими договорами. Купу папірців треба оформити, щоб отримати дозвіл скористатися заробленими грішми, без цього я не маю права ні дах інститутського приміщення полагодити, ні навіть шибку вставити. Такі паперові кордони пригнічують нашу ділову активність. Дійсно, навіщо мені захищати договори, приносити гроші для держави і для науки, коли я від цього маю лише зайвий клопіт? Чому я маю сплачувати податок на апаратуру, яку купую для виконання госпдоговору? У наукових установ повинна бути зацікавленість заробляти якомога більше коштів завдяки договорам.
Чому я на цьому акцентую? Сьогодні дуже важливо, щоб до наших інститутів прийшла молода зміна. Нині я особливо відчуваю розрив між старим і молодим поколіннями науковців. Молодь приходить в інститут. Але немає вже середньої кадрової ланки, яка повинна бути свого роду передаточним механізмом знань і досвіду старших. Вона виїхала або перебуває у т. зв. внутрішній еміграції. Мене дуже непокоїть, що через кілька років оця молодь, трохи оперившись, теж залишить рідне гніздо. Хотілось би, щоб вона залишилася, щоб у неї були всі умови для плідної праці на благо нашої науки і держави».
Науці — конкурентне середовище!
Ярослав ЯЦКІВ, академік НАНУ,
перший заступник міністра освіти та науки
Незважаючи на те, що 2000 рік був не таким уже й сприятливим для науки, вперше за роки незалежності нам вдалося повністю розрахуватися за проектами Фонду фундаментальних досліджень. Провели конкурс монографій, і зараз друкуємо понад 40 таких праць. Оголосили новий конкурс ФФД. Маю сказати, що такої ініціативи науковців я не спостерігав за останні роки — вже отримали близько 2000 заявок на участь у конкурсі.
Я підтримую ініціативу НАН стосовно того, що ФФД повинен бути незалежним. Але якщо його фінансування складає 6 мільйонів гривень, то це ж просто нонсенс. У 2001 році цей фонд повинен мати як мінімум 20 мільйонів гривень. Нам треба запровадити справжнє конкурентне середовище у фундаментальній науці. Кожен науковець, незалежно від учених ступенів чи звань, має право взяти участь у цьому конкурсі і боротися за грант.
Один із великих недоліків організації нашої науки полягає в тому, що тільки 5% її фінансування розподіляється на конкурсних засадах. Тоді як у технологічно розвинутих країнах світу цей показник досягає 25—50%. Тут я передбачаю контраргумент, мовляв, базове фінансування науки і так не відповідає реальним потребам, і скорочувати його заради поліпшення конкурсних умов не можна. Але таке фінансування породжує негативи як у суспільстві, так і в науковому середовищі, оскільки призводить до певних маніпуляцій бюджетного процесу. А тому, вважаю, ми повинні домогтися значного збільшення фінансування наукових робіт на конкурсних засадах.
У 2000 році фактично профінансовано всі державні науково-технічні програми (ДНТП). Для порівняння: у 1997 р. їх фінансування становило 45%, 1998-му — 30%, 1999-му — 11%, 2000-му — 95%. Нині формуються пріоритети науково-технічної політики держави і на їх основі нові ДНТП. Їх не повинно бути кілька десятків, як у попередні роки. Достатньо близько двадцяти програм, але таких, що визначають місце України в сучасному науково-технічному світі. Гадаю, очолити ці програми треба надати можливість молодим талановитим науковцям. Міністерство освіти і науки готове впроваджувати нові підходи до організації цієї справи.
Ощадити
на безпеці злочинно
Віктор БАР’ЯХТАР, академік НАН України
З виробництва електроенергії на АЕС (на душу населення) Україна займає третє місце у світі — після Литви й Франції. За останні вісім років на атомних станціях вироблялося близько 75 млрд. кВт.год. електроенергії на рік, що становить майже 40% від загального виробітку електроенергії в країні. На період до 2010 року планується стійке зростання її виробництва на АЕС і вихід на показник 100 млрд. кВт.год. на рік. Запаси урану в Україні такі, що при роботі 25 блоків-мільйонників за існуючими на сьогодні технологіями його вистачить більш ніж на 100 років. Керівництвом країни прийняте принципове рішення про створення власного ядерного циклу (разом з Росією і Казахстаном).
Зупинюся на найважливіших, на мою думку, проблемах атомної енергетики.
1. Безпека атомних станцій.
Після катастрофи на ЧАЕС чимало було зроблено для підвищення безпеки АЕС. Який же стан справ у цій галузі сьогодні?
Оскільки заборгованість НАЕК «Енергоатом» на 01.01.2001 р. за відпущену атомними станціями електроенергію становила суму, що дорівнює півріччю їхньої роботи, план з безпеки АЕС торік було виконано лише на 30%.
2. Продуктивність праці.
Кількість обслуговуючого персоналу на наших АЕС приблизно втричі-вчетверо більша, ніж на ядерних блоках у Франції чи Південній Кореї. Ця обставина має лише одне пояснення — на українських АЕС низький рівень автоматизації.
3. Виробництво власного ядерного палива з урахуванням розвитку атомної енергетики України.
Незважаючи на багато рішень, упродовж майже семи років, роботи в цьому напрямку дотепер не розпочаті. Ситуація надто сумна. Якщо все залишиться, як і раніше, то жодного ядерного циклу до 2010 року в нас не буде.
4. Створення власного циклу з переробки та збереження відпрацьованого ядерного палива.
У даний час відпрацьоване ядерне паливо (ВЯП) вивозиться до Росії. Частина ВЯП зберігається на АЕС. Резерви сховищ ВЯП обмежені, і вже в недалекому майбутньому проблема збереження відпрацьованого палива може стати гальмом у роботі АЕС України. На вивіз ВЯП витрачається приблизно 80 млн. дол. США на рік. Створення власного циклу з переробки та зберігання відпрацьованого ядерного палива дозволить скоротити ці витрати до 30 млн. дол. США на рік.
5. Створення системи науково-технічної підтримки атомної енергетики України.
Після розпаду СРСР Україна залишилася без налагодженої системи науково-технічного, конструкторського й проектного супроводу атомної енергетики. Цю проблему можна буде порівняно швидко вирішити на основі консолідації наукових і проектних інститутів Києва та Харкова, підготовки кадрів для АЕС в українських вузах і, звичайно, відповідному фінансуванні.
Нині на атомну енергетику працюють національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут» (ННЦ «ХФТІ»), науково-виробничий комплекс «Хартрон» і близько двадцяти інститутів НАН України. Така система вкрай необхідна для своєчасного визначення стану блоків і окремих їхніх частин. Приміром, аналіз, проведений ученими ХФТІ, показав, що стан деяких реакторів та їхніх деталей незадовільний.
Однак системи поки що немає. Кілька років тому на прохання атомників наша академія передала в подвійне підпорядкування Інститут ядерних досліджень. Дотепер він жодної копійки не отримав від Мінпаливенерго. Заощаджуємо!!! Зрозуміло, що при такому підході в нас ніколи не буде системи науково-технічної підтримки АЕС, а це може спричинити сумні й навіть трагічні наслідки.
6. Система управління атомною енергетикою України.
На мою думку, вона далека від досконалості. В атомній енергетиці має бути один господар — дбайливий і суворий. На мою думку, необхідно відтворити Держкоматом, поклавши на нього всю повноту влади з управління атомною промисловістю, усю повноту відповідальності за розвиток атомної енергетики України.
По-друге, слід виділити необхідні асигнування для переведення ННЦ «ХФТІ» до Національної академії наук і зробити цей інститут головним з науково-технічних проблем атомної енергетики. НАНУ готова взяти на себе всю повноту відповідальності за науково-технічний супровід атомної енергетики.
По-третє, потрібно дати, нарешті, старт роботам з ядерно-паливного циклу та роботам з переробки й захоронення радіоактивних відходів.
Сьогодні атомна енергетика перебуває в надто важкому стані й ймовірність надзвичайних подій велика. Економія коштів на системах безпеки й науково-технічної підтримки неприпустима й межує зі злочином.