Доля науки — чи не найбільш обговорюється в суспільстві після політики та футболу. Творчий характер наукової праці притягує до дискусій людей, які часто мають лише дотичний зв’язок з нею. Але їхня посадова приналежність явно впливає на відношення влади і науки чи влади до науки.
За роки незалежності стан найважливіших досліджень обговорювався не лише під час круглих столів фахівців, на які не завжди з’являються високі посадовці з уряду. Дуже емоційні розмови точаться час від часу й у стінах Верховної Ради: то під час прийняття чергового законопроекту, то під час парламентських слухань.
Але коефіцієнт корисної дії від того — збурення суспільної думки. Не заперечую, що і це важливо.
Однак мене дивує, а часом навіть обурює те, що український парламентаризм кволо спирається на вартісну академічну наукову думку. В депутати сьогодні обираються колишні секретарки, водії, охоронці — люди, які свого часу обслуговували політика, тепер депутати. А де ж доктори наук, академіки? Яким чином їхній інтелект служить розвитку суспільства?
Якщо соціогуманітарні науки ще якось представлені в аналітичних дослідженнях та законотворчих пошуках депутатів ВР, то до просто творчого спілкування парламентарів з іменитими представниками фундаментальної і прикладної науки не доходить. Хіба що місця в літаку будуть поруч — це в дорозі за кордон.
Мене давно хвилюють всі ці питання. Адже частину життя було присвячено науковим пошукам в галузі матеріалознавства, зокрема й тим проблемам, що лежать на перетині фундаментальної і прикладної наук стосовно металургії майбутнього. Тому й вирішив поділитися із зацікавленими читачами кількома міркуваннями з приводу наукових реформ.
Переконаний: треба відновити те, що добре себе зарекомендувало в минулому — окремий центральний державний орган виконавчої влади з питань науки. Чи це буде держкомітет, чи міністерство — треба ще обговорити. Але не треба боятися того, що у розвинених країнах наукою опікується міністерство освіти, а ми йдемо своїм шляхом. Адже за кордоном структура наукових та освітніх установ сформована по-іншому. В їхніх традиціях — значну частину фундаментальних досліджень зосереджувати в університетах. У нас велику науку традиційно рухають, в основному, академічні науково-дослідні інститути. У розвинених країнах бюджетного фінансування вистачає і на розвиток науки взагалі, і на проведення фундаментальних досліджень зокрема.
Наука в Україні — це Попелюшка в державі, тож і її бюджетне фінансування неначе обібране злою Мачухою.
На мій погляд, повернення до функціонування Державного комітету з питань науки — ця ідея найбільш підходить для сучасного стану її розвитку. Але треба, щоб у його концепції були враховані два важливі моменти: інноваційний курс розвитку економіки України та зв’язок академічної науки з передовим технологічним виробництвом.
Саме комітет зможе послідовно проводити в життя державну політику, спрямовану на розвиток науково-технічного потенціалу держави. Оскільки у вітчизняній пресі вже два роки активно обговорюються питання реформування вітчизняної науки, то є сенс доручити групі експертів вибрати із запропонованого найперспективніші пропозиції та проекти. Слушно підтримати пропозицію не лише про створення (відновлення) роботи комітету, але й передбачити ще дві структури як складові реформи. Погоджуюся з тими вченими, котрі наполягають на існуванні Національної ради з питань наукової та інноваційної політики при президентові України та Міжвідомчої ради з питань інноваційного розвитку, яку б очолював прем’єр-міністр України.
Необхідно також повернутися до звернення учасників круглого столу «Сучасний стан та перспективи розвитку наукової та науково-технічної сфери України» до президента, голови Верховної Ради та прем’єр-міністра України, яке було прийняте 18 лютого 2005 року. Саме цей документ містить багато збалансованих положень, водночас зорієнтованих на європейську модель функціонування науки в державі.
Тоді ж у ініціаторів цього звернення сформувалися реалістичні й конкретні завдання, що їх могла б вирішувати державна структура. Хоча на тому круглому столі все ж більшість схилялася до думки про необхідність мати галузеве міністерство. Я ж вважаю, що міністерство буде дуже громіздкою структурою, позбавленою сучасної динаміки у прийнятті рішень.
Тому все ж схиляюся до думки, що це має бути Державний комітет з питань науки. Саме така структура з огляду на сучасні виклики зможе забезпечити координацію діяльності всіх органів виконавчої влади, ініціювати законодавче наповнення всієї наукової сфери та будувати партнерські взаємовідносини між владою і науковою громадськістю.
А урядовий комітет міг би цілком впоратися із законотворчою діяльністю у реалізації науково-технологічної політики держави, розподілом бюджетних коштів та координацією діяльності усіх державних та підприємницьких структур, що беруть участь у реалізації науково-технологічної й інноваційної політики. Комітет міг би успішно справлятися з міжнародним науково-технічним співробітництвом.
Саме комітет міг би виступити головним лобістом інтересів великої науки при формуванні бюджету країни. Треба зуміти переконати владу, уряд у необхідності істотного збільшення бюджетного фінансування, наприклад, фундаментальної науки. Адже цей різновид наукової праці — повністю некомерційний. Як результат маємо лише наукові публікації. Може минути дуже багато часу, вирости не одне покоління науковців, коли, нарешті, стане можливим механізм використання цього відкриття. Тому й потрібне утримання фундаментальної науки за рахунок держави, суспільства.
Для України добре було б у системі комітету передбачити участь у венчурних фондах з різними формами власності. Ця дуже ефективна практика підтримки ризикованих проектів відома у світі, але для нас є новою.
Коли я говорю про створення Державного комітету з питань науки, то цілком переконаний, що існуюча академічна наука під егідою НАНУ має зберігати й надалі свій лідируючий самоврядний статус провідної наукової установи держави. Інша річ, що потрібно розширювати її інтегрованість з освітою, університетською наукою, виробництвом, з окремими галузевими міністерствами. Про це зараз турбуються самі керівники НАНУ. Про це йдеться у всіх академічних планах стосовно демократизації науки.
Мені не до вподоби багато авангардних пропозицій про «від’єднання науки від держави». Адже держава має виділяти гроші під виконання держзамовлень. Держава диктує свою політику щодо перспективних досліджень у галузі прикладної науки.
Чесно кажучи, мені також зовсім не зрозуміла логіка тих науковців, які ратують за тотальну реформу нинішніх структур, що опікуються великою наукою. Як можна одночасно пропонувати розформувати академічні установи та наполягати на виділенні великої частки ресурсів під держзамовлення для них же?
Продовжується витіснення наукових досліджень із виробничої сфери. Я міг би тут навести приклад роботи не лише тих, хто свого часу обслуговував військово-промисловий комплекс, але й з добре знайомих мені наукових галузей, пов’язаних із розвитком металургії. Сьогодні українські вчені в цій царині виконують замовлення для металургійних комбінатів Китаю. І Китай уже сміливо завойовує світові ринки збуту металу, витісняючи в тому числі й українських виробників. Ось така, на жаль, невигідна ситуація. Шукати винних — недоцільна втрата часу. Треба владі повертатися обличчям до науки.
Повернути престиж науки в Україні — це завдання не лише для урядового комітету. Це завдання для всієї країни.
Коли зросте попит на сучасні високі технології, на результати праці вчених, тоді можна сподіватися на «силіконову долину» в Україні. Але самої реформи наукових структур замало. Навіть недостатньо. Потрібне оновлення економіки на інноваційній основі. Не всі уряди, які були в державі, розуміли цей фактор. Тому й припинялася діяльність технопарків, неначе саме в них було найбільше фінансових порушень. «За оцінками німецьких партнерів, через ліквідацію спеціальних умов діяльності технопарків поточного року в Україні не буде створено з участю капіталу ФРН 10 тис. робочих місць у середньо- й високотехнологічному виробництві». Ось такі повідомлення повинні хвилювати найбільше тих, хто вирішує сьогодні долю наукових досліджень.
Працюючи у Фізико-технологічному інституті металів та сплавів, я переконався, яка велика потреба в найновішій галузевій інформації. Українські інститути не мають коштів для передплати електронних видань найважливіших журналів. Це страшенно негативно позначається на швидкості наших досліджень та поінформованості дослідників. Такий справді вражаючий прояв бідності держави по відношенню до свого національного надбання.
Робота в парламентському комітеті з питань євроінтеграції (ВР минулого скликання) дає мені підстави говорити й про те, що в нас ще слабо підтримуються міжнародні наукові зв’язки. У планах євроатлантичної та європейської інтеграції є ряд важливих пропозицій для українських учених. Але обізнаність у галузевих НДІ з цим дуже поверхова.
Має бути більше конкретної роботи з поширенням знань про здобуття міжнародних грантів — особливо INTAS, NATO, а також грантів Postdoc, Guest Scientist, Visitor Professor. Треба максимально використовувати фінансові можливості європейських міжнародних структур. Це, крім того, що підносить особистість вченого, ще й сприяє фінансуванню його ж досліджень в Україні. Вигідно людям, вигідно державі.
На мій погляд, цікавою є пропозиція групи українських учених, більшість з яких сьогодні працює на Заході, привернути увагу уряду до входження української науки в загальноєвропейський науково-освітній простір. Можна погодитися з їхнім твердженням, що у Європі є дефіцит висококваліфікованих науково-технічних кадрів і він носить суто культурний характер — відсутність достатньої мотивації в європейської молоді займатися наукою. Тому Україні саме час використати цей момент. Згадані науковці пропонують створити Інститут фундаментальних досліджень. Такий заклад «може істотно розширити доступ України до ресурсів ЄС і стати необхідною базою для інших програм у рамках інтеграції України в європейський науково-освітній процес».
Ці вчені пропонують на базі НАН України створити Центр фундаментальної освіти, що доповнить систему вищої освіти й дасть змогу використовувати потенціал академії для підготовки кадрів міжнародного рівня, зорієнтованих, в основному, на відшкодування дефіциту таких кадрів у ЄС і, таким чином, на отримання доступу до європейських ресурсів для збереження і розвитку науково-освітнього потенціалу України».
Саме зараз ЄС розглядає нові програми фінансування європейських наукових досліджень. У цьому ключі українські вчені змогли б також отримати доступ до європейських програм: Cordis, Marie Curie Framework Programme (FP), European Research Council.