Із інтересом прочитав інтерв’ю В.Пинзеника («ДТ», № 9, 2006 рік) із приводу проблеми технопарків. Нарешті озвучено думку високопоставленого чиновника з цієї животрепетної проблеми. Усі аргументи, наведені міністром фінансів проти технопарків, логічні. Єдине, що може їм протистояти, — це контраргументи, які наводять прибічники технопарків і які також логічно майже бездоганні. Таку ситуацію можна було б вважати тупиковою, коли не враховувати відомий із психології вже понад сто років принцип додатковості, що звучить приблизно так: «Якщо певне твердження правильне (досить аргументоване), то існують умови, за яких буде правильним прямо протилежне твердження». Тому аргументи Віктора Михайловича правильні лише в умовах тієї економічної моделі, яку він вважає правильною. На жаль, із його відповідей на запитання незрозуміло, якій же моделі конкурентного розвитку він віддає перевагу.
З одного боку, він «категорично проти того, аби кому-небудь — у тому числі й технопаркам — надавати пільги». Таким чином, він демонструє цілковиту прихильність до моделі «досконалої конкуренції», що є, як відомо, певною абстракцією й не може бути реалізована практично. З другого, він говорить про те, що «згоден підтримати технопарки», «потрібно напряму давати гроші інноваторам», «ми такі кошти заклали в бюджет — 100 млн. грн. передбачено на підтримку перспективних ідей». Тут уже проглядається прихильність до монополістичної моделі, причому монополістом виступає держава в особі міністра фінансів, котрий може підтримати, а може й не підтримати ту чи іншу ідею, може виділити, а може й не виділяти коштів.
Я не хочу сказати, що борці за ідею технопарків послідовніші у виборі економічної моделі, яку вони приймають за основу. Важливіше тут інше: за такого ставлення до початкових передумов дискусія сторін починає часом скидатися на суперечку сліпого з глухим. Але все-таки відповідальність за результативність дискусії лежить, на мою думку, на представникові виконавчої влади. А підсумкова рекомендація міністра фінансів — «Демонтувати всю систему влади й побудувати нову» — звучить настільки ж категорично, наскільки не конструктивно.
Справді, влада наразі не в змозі прийняти рішення про реальний рух інноваційним шляхом розвитку. Але навіть якщо ми відразу змінимо структуру управління наукою, а заодно й економікою, проблема технопарків залишиться нерозв’язаною, оскільки законодавство з технопарків і взагалі з інноваційної діяльності в нас, як-то кажуть, шите білими нитками, від самого початку в цій сфері законодавства політика превалює над економікою, і це законодавство треба кардинально змінювати. Напрям відповідних змін, звісно, вимагає обговорення. На мою думку, яка грунтується на аналізі закордонного досвіду й досвіду роботи наших технопарків, необхідно враховувати такі положення.
По-перше, технопарки в наших умовах мають бути безприбутковими організаціями, але, поза сумнівом, юридичними особами. Тоді автоматично відпаде проблема податкових пільг для технопарків. Коли немає продукції, що продається на ринку, то які можуть бути розмови про податки на прибуток і ПДВ?
По-друге, преференції з боку держави тим, хто займається інноваційною діяльністю, повинні зберегтися, але коло тих, кому ці преференції «належать», має бути відчутно розширене й суть цих преференцій слід змінити. Не обов’язково вони повинні зводитися до податкових пільг. А от у чому повинні полягати ці преференції — вирішувати передусім Міністерству фінансів. Головне, аби існувало чітке розуміння: на преференції заслуговують не лише виконавці інноваційних проектів, а й банки, великий торговельно-промисловий бізнес, установи науки, вузи, якщо вони займаються інноваційною діяльністю. Сюди ж, до речі, необхідно включити і можливих споживачів очікуваної інноваційної продукції. Кожен, хто працює на технологічне оновлення виробництва й ризикує своїм капіталом, має відчувати: держава готова частину ризиків узяти на себе. З другого боку, коли будь-який суб’єкт економічної діяльності серйозно займається справжнім інноваційним бізнесом, він повинен мати гарантії того, що згодом, коли ринок виявить увагу до нової чи поліпшеної продукції, його буде винагороджено частиною прибутку.
По-третє, інноваційні проекти не повинні бути єдиною узаконеною формою інноваційної діяльності. Звісно, держава може й повинна впливати на технологічний розвиток вітчизняного виробництва через державні замовлення. Але виконавців під ці замовлення необхідно підбирати виключно на конкурсних засадах. Проте головне завдання уряду полягає не в тому, аби виявляти адміністративним шляхом супернеобхідні напрями науково-технологічного розвитку, а в тому, аби створювати умови, за яких ці напрями автоматично виявлятимуться на ринку науково-технічних розробок. Для цього фінансування прикладної науки й інноваційної діяльності має бути побудоване на основі множинності фінансових джерел. Я цілком згоден із Віктором Михайловичем у тому, що фінансування науки в нас розпорошено по безлічі відомств, і це є однією з головних причин неефективності використання коштів. Натомість має існувати безліч фондів, створених із участю держави й підтримуваних бізнесом і промисловістю. І нехай усі наукові колективи, окремі вчені, інноваційні підприємці борються в умовах конкуренції за право дістати кошти на розробку та впровадження. А ті, хто фонди створював, повинен мати право використовувати отримані за їхній рахунок результати і для власної вигоди.
Але для того, щоб весь цей механізм запрацював, потрібна добре налагоджена система експертизи й оцінювання як результатів науково-технічної діяльності, так і ринкової перспективності інноваційних пропозицій. Причому це має бути, з одного боку, незалежна експертиза, а з другого — експертиза відповідальна. Тобто експерт не повинен бути «незалежний від відповідальності».
Сьогодні суддями під час змістовного оцінювання інноваційності проекту є переважно вчені, котрі й можуть професіонально оцінити лише наукову новизну. Стосовно комплексного оцінювання проекту, то тут першу скрипку грають члени комісії з технопарків при Кабінеті міністрів. Саме вони й повинні за нинішнім розпорядком проходження інноваційними проектами експертизи нести основну відповідальність за правильність остаточного рішення про інноваційність пропозицій, оскільки саме вони стоять на варті державних інтересів згідно з посадою. Але про цю оцінну структуру в матеріалах перевірок, які звалилися на технопарки, немає навіть згадки. На початковій стадії «технопаркетизації» нашої країни існувала, до речі, міжвідомча рада, яка відповідно до положення про цю раду, затвердженого Кабміном, і мала організовувати професіональну експертизу інноваційних проектів.
Хотілося б поставити таке запитання: «Чому сьогодні оцінку інтелектуальній власності фізичної чи юридичної особи дає професіональний оцінювач, котрий має відповідну кваліфікацію, підтверджену юридично, і несе конкретну юридичну відповідальність за правильність зробленої ним оцінки, тоді як оцінку інноваційного проекту, орієнтованого за буквою закону на капіталізацію інтелектуальної власності, частина якої (принаймні) належить державі, здійснюють, узагалі-то, випадкові люди?» Але кому адресувати це запитання? Можна було б його поставити міністрові фінансів, але, судячи з його відповідей в інтерв’ю, він вважає, що з проблемою оцінювання інноваційності пропозицій може цілком упоратися певна громадська рада, невідомо ким сформована та з невідомо якою компетенцією, аби оцінювати економічно й соціально значущі проекти.
Підбиваючи підсумок, хотів би навести як приклад конструктивного ставлення виконавчої влади до проблем інноваційного розвитку Польщу. Я, чесно кажучи, був здивований, коли дізнався, що програму інноваційного розвитку ПР на 2001—2005 роки розробляли (і підписали) міністерство економіки та міністерство фінансів. Саме ці міністерства визначили, скільки буде виділено внутрішніх коштів на розв’язання першорядних проблем інноваційного розвитку (а виділено було, коли мене не зраджує пам’ять, близько 6 млрд. дол. США), що це за проблеми та які завдання інших відомств у розв’язанні цих проблем. А в нас Міністерство фінансів відіграє роль головного критика, а не розробника програм інноваційного розвитку.
І останнє: згоден із Віктором Михайловичем у тому, що «ані наука, ані культура, ані медицина, ані освіта не повинні залежати від того, хто керує країною». Це правильна теза, але її реалізація можлива за обов’язкового дотримання однієї умови: ті, хто керує країною, мають розуміти, що майбутнє країни залежить у першу чергу від рівня вітчизняної науки, культури, медицини, освіти.