Академічна недоброчесність, або плагіат, — болюча і дражлива тема для суспільства. Час від часу його стрясають гучні плагіатні скандали, але зазвичай вони не мають якихось відчутних наслідків чи санкцій для високопоставлених винуватців.
Однак говорити, що все пропало, не варто. Наукова громадськість бореться з академічною недоброчесністю. Так, група «Дисергейт» започаткувала антипремію «Академічна негідність року». Науковці створили сайт false-science.ucoz.ua, куди збирають інформацію про фальсифікаторів та імітаторів науки. Недавно ми вперше побачили, як плагіатний скандал, пов’язаний із новим очільником Міносвіти Сергієм Шкарлетом, вивів людей на вуличний протест. Причому участь у ньому взяли не тільки науковці.
Протести громадськості — це добре, а що ж держава? Чи є в нашій країні структури, наділені повноваженнями й інструментами для боротьби з плагіатом? Про це «Дзеркало тижня» розпитувало Михайла Винницького, керівника секретаріату Національного агентства із забезпечення якості освіти (далі — НАЗЯВО, Національне агентство).
— Питання створення органу, який може боротися з академічним плагіатом, постало на порядку денному ще десь 2012 року, за часів Дмитра Табачника, коли почалася робота над новим законом «Про вищу освіту», — каже Михайло Винницький. — А 2014-го було прийнято закон, за яким і створено НАЗЯВО. Одне з повноважень Агентства — встановлювати факт наявності чи відсутності академічного плагіату в наукових працях і публікаціях, які подаються на захист наукових ступенів. Важливо, що йдеться саме про доробки, які подаються до захисту наукового ступеня (доктора філософії чи доктора наук). А якщо говорити про інший плагіат (наприклад, у статтях, котрі не подаються на виконання академічних вимог захисту дисертації), то сьогодні немає органу, який би ним займався.
Щодо вашого питання про інструменти боротьби з академічним плагіатом, — тут є інша проблема. У законі «Про вищу освіту» прописано, що НАЗЯВО має право скасувати рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукового ступеня відповідно до "Порядку скасування рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукового ступеня", який затверджується Кабінетом міністрів. Уже майже рік, як ми розробили й подали через Міністерство освіти цей документ на затвердження. Документ погоджується дуже довго, і маємо розуміти, що на це впливають певні політичні чинники. Ми також підозрюємо, що є певні впливові особи у владних колах, які не особливо зацікавлені в ухваленні зазначеного Порядку.
— Чи я правильно розумію, що зараз, доки «Порядок присудження наукових ступенів» не ухвалений, ніхто не має законодавчих інструментів для позбавлення плагіатора ступеня?
— Якщо говорити про позбавлення ступеня, то ви маєте рацію. Але це не означає, що НАЗЯВО не має взагалі жодних повноважень у питаннях, які стосуються академічного плагіату. У статті 19 закону «Про вищу освіту» зазначено, що комітет з питань етики Національного агентства «розглядає питання академічного плагіату і вносить відповідні подання до Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти». На цій підставі Національне агентство може встановити факт академічного плагіату в будь-якій науковій публікації (це відбувається лише на підставі розгляду отриманої комітетом з етики відповідної скарги та доказів), і його розголос несе серйозні репутаційні втрати для тих осіб, щодо яких встановлено такий факт.
— Але, за чинними нормативними документами, НАЗЯВО й тепер має повноваження скасовувати рішення спецрад про присудження наукового ступеня.
— У чинних нормативних документах написано таке: «Виявлення в дисертації, авторові якої вже видано диплом доктора чи кандидата наук, текстових запозичень без посилання на джерело є підставою для прийняття рішення про позбавлення його наукового ступеня». Але як саме має прийматися відповідне рішення, ким і за якою процедурою — це все питання, що не врегульовані, і будь-які спроби їх врегулювати породжують дуже багато дискусій. Можливо, це ще одна з причин того, що запропоновані Агентством проєкти «Порядку скасування рішення спеціалізованої вченої ради про присудження наукового ступеня» та «Порядку присудження наукових ступенів», у яких ці питання чітко врегульовані, погоджуються так довго.
Точаться дискусії й навколо окремих норм. Наприклад, юристи не погоджуються з позицією громадських активістів у питанні, що робити з академічним плагіатом, виявленим у дисертації, захищеній до вересня 2014 року (тобто до ухвалення нового закону «Про вищу освіту»). Активісти вважають, що для всіх науковців мають діяти однакові правила. Але річ у тому, що словосполучення «академічний плагіат» з'явилося в українському законодавстві тільки з прийняттям нового закону «Про вищу освіту». Відповідно, є питання, чи можна скасовувати рішення про присудження наукового ступеня, фактично, заднім числом.
— Але до 2014 року в законодавстві був термін «текстові запозичення», і це той самий плагіат.
— Так, був термін «текстові запозичення», тільки не в законі, а в підзаконних актах. Повноваження боротися з цим явищем були у Вищої атестаційної комісії (ВАК), потім ВАК припинила існування, і ці повноваження перебрало на себе Міністерство освіти, яке, знову ж таки, не затвердило відповідної процедури позбавлення ступеня після захисту. Хоча, слід віддати йому належне, останній склад Атестаційної колегії МОН, сформований міністеркою Ганною Новосад, дуже ретельно перевіряв справи і не пропускав таких, у яких була підозра на порушення академічної доброчесності. Але це стосувалося нових захистів, а питання скасування рішень щодо вже присуджених ступенів зависло.
Щодо фактів академічного плагіату в дисертаціях, захищених до 2014 року, ми в Агентстві запропонували інший механізм: якщо такий факт має місце, Національне агентство оприлюднює його, але це не несе юридичних наслідків. Тут має зіграти роль репутаційний фактор.
Помітно, що він уже починає працювати в українському академічному середовищі, і це справді дуже тішить. Бо якби ще років п’ять тому хтось сказав, що науковець винен у текстових запозиченнях без належного посилання, на це навряд чи звернули б особливу увагу. Радянська і пострадянська академічні практики були значно толерантнішими до запозичень, ніж це заведено у світі. Тепер ми бачимо, що в нас поширюється практика західного світу, яка, на противагу «совку», не толерує академічній недоброчесності.
— А якщо плагіат виявлений у дисертації, захищеній після вересня 2014 року, НАЗЯВО може позбавити плагіатора наукового ступеня?
— Національне агентство може скасувати рішення спецради, але позбавити ступеня не може, бо не НАЗЯВО його присуджувало. Ми можемо лише рекомендувати це зробити. Нині рішення про присудження наукового ступеня приймає спецрада, а ухвалює — атестаційна колегія МОН. Тому, у разі виявлення факту академічного плагіату, саме вона має взяти до уваги припис НАЗЯВО. У майбутньому, якщо запропонований Агентством Порядок присудження наукових ступенів буде затверджено, ступені присуджуватиме не Міністерство освіти, — це робитимуть заклади вищої освіти і наукові установи (як на Заході). Тоді приписи НАЗЯВО стануть обов’язковими до виконання цими закладами. Адже принцип простий: рішення може бути скасоване НАЗЯВО, але самого ступеня може позбавити лише та інституція, котра його присудила.
— Тобто університети все ж таки не будуть зобов’язані виконати припис НАЗЯВО, останнє слово за ними?
— Ну як «не зобов’язані»? У принципі, може статися так, що вчена рада якогось університету прийме рішення не зважати на висновки Національного агентства. Теоретично це можливо. Але було б дуже дивно, якби таке сталося, бо, відповідно до закону «Про вищу освіту», НАЗЯВО акредитує всі спецради, і якби заклад не виконав припису Агентства про скасування рішення спецради про присудження наукового ступеня, такому закладу НАЗЯВО не акредитувало б будь-яку іншу спецраду.
— Отже, від того, який механізм присудження і скасування ступеня ухвалять і якою буде процедура акредитації спецрад, залежить, чи НАЗЯВО залишатиметься весільним генералом, чиї висновки виші можуть ігнорувати, чи університети муситимуть вживати санкцій до плагіаторів, хоче їхнє керівництво того чи ні.
— Я вважаю, що ви трішки зажорстко сказали про весільного генерала. Я все життя вчився на Заході, науковий ступінь захищав у Кембриджі й можу сказати, що в західних країнах немає механізму, з допомогою якого держава або державний орган могли б скасовувати ступінь. Якщо стосовно когось встановлено факт плагіату, то це для людина така велика репутаційна втрата, така, перепрошую, велика ганьба, що формалістика —хто скасовує ступінь, хто забирає диплом чи не забирає — неважлива. Така людина стає повним ізгоєм, вона, взагалі, втрачає місце в академічній спільноті. Наприклад, у Німеччині міністр оборони (навіть не освіти!) був змушений піти у відставку через те, що в його дисертації знайшли плагіат.
Боротьба з недоброчесністю— це річ, яка регулюється не якимись формалізованими процедурами, а самим академічним середовищем. Потрібно лише розробити механізм встановлення плагіату органом, якому довіряє академічна спільнота. І в нас такий орган створено, — це НАЗЯВО. Потрібно прийняти необхідну нормативну базу (саме це зараз робить Агентство). А далі переважно має спрацювати репутаційний фактор.
— Ви вважаєте, що він спрацьовує? Я цього не бачу. Людина, котрій закидають академічну недоброчесність, може стати топчиновником, і про відставку не йдеться. Ось свіжий приклад: недавно був оприлюднений список нового складу колегії Міносвіти, — одразу трьох її членів, включно з керівником МОН та головою профільного парламентського комітету, науковці звинувачують у плагіаті.
— Якісна вища освіта у світі базується насамперед на певних цінностях та принципах, що формуються всією академічною спільнотою. Так, у нас ці ціннісні принципи поки що не завжди спрацьовують, але ми мусимо рухатися у бік вдосконалення академічної культури в університетах, дослідних інститутах, взагалі — в академічному світі. Бо зарегульованість і формалістика ніколи не приводять до якості ні в освіті, ні в наукових дослідженнях.
— З цим важко не погодитися, але, можливо, варто все ж таки почати з формалізованих процедур? Бо в нашому суспільстві толерантне ставлення до академічної недоброчесності вкорінюється ще в школі. І саме на цьому базисі формується потім академічна культура.
— Я з вами згоден, у мене четверо дітей-школярів. Є вчителі, які толерують списування, а є ті, хто бореться з цим явищем. Але за останні роки в Україні започатковано багато проєктів, які пропагують доброчесність, допомагають формувати негативне ставлення до плагіату. І, дякувати Богові, вже є серйозні зрушення у бік поліпшення, й вони тривають. Зміни не відбуваються миттєво, а спроби їх пришпорити якимись формальними механізмами чи збільшенням бюрократичних умов призводять лише до зворотного ефекту.
Ми маємо розуміти, що академічний плагіат— це та сфера, якої українські суди взагалі не розуміють і ніколи не розумітимуть, бо суд, за визначенням, є органом, котрий приймає рішення стосовно писаного закону. За парадигмою суду, для встановлення плагіату має бути постраждала особа, яка скаржиться на порушення кимсь її інтелектуальної власності. Академічна ж доброчесність базується на іншому принципі: чи є скаржник, чи немає, а красти чуже — погано. Саме на такому принципі базуються і якісна освіта, і якісна наука, і, взагалі, весь якісний прогресивний світ.
На мою думку, новий «Порядок присудження наукових ступенів» та нове «Положення про акредитацію спецрад» саме й можуть стати фундаментом змін в академічний культурі. Вони базуються на зовсім іншій логіці присудження наукових ступенів та просування в академічній кар'єрі. Це, вочевидь, не змінить кадрових призначень, про які ви говорили, але, як мінімум, дасть поштовх зміні академічної культури.
Важливо перейти від того, що держава контролює дотримання принципів доброчесності, до того, що самі заклади вищої освіти і наукові установи контролюють себе. Наприклад, в Англії та Північній Америці, освітні системи яких мені добре відомі, отримати науковий ступінь у Кембриджі чи Гарварді — це трішки інше, ніж, наприклад, в університетах Манчестера чи Мічигану. Останні — абсолютно нормальні університети, але в них інша репутація. В Україні на сьогодні неважливо, де особа отримала свій науковий ступінь. Вона має ступінь, виданий державою, який ще донедавна був освячений «дипломом державного зразка». У результаті, ми розмиваємо академічну відповідальність: хто дав ступінь, той і повинен регулювати його якість. Але «не царська це справа»? Не держава, а академічна спільнота має регулювати саму себе. До такої культури ми рухаємося. Знадобиться ще кілька років, але казати, що все пропало, не можна. Виховати доброчесність батогом ще нікому не вдавалося. Це треба робити виключно через пряник і через те, що людина турбуватиметься про своє добре ім’я.
— Держава може простимулювати виші до захисту доброчесності. Наприклад, НАЗЯВО займається акредитацією університетських освітніх програм. Чи вплине на неї наявність фактів плагіату у виші?
— Так. Якщо з'ясується, що в когось із викладачів чи керівництва вишу встановлено факт академічного плагіату, таку особу — за нашими рекомендаціями — треба відсторонити від викладацької роботи. Якщо заклад вищої освіти цього не зробить, йому буде важко пройти акредитацію. Ще один із критеріїв акредитації — наявність у закладі вищої освіти відповідних систем для запобігання академічному плагіату. Студенти і викладачі мають бути поінформовані про те, які наслідки чекають їх у разі недотримання принципів академічної доброчесності.
— Нове «Положення про спецради», яке розробили в НАЗЯВО, пропонує, щоб до їх складу входили іноземні фахівці. Якщо таку норму ухвалять, це сприятиме доброчесності?
— Так, але слід розуміти, що навряд чи до кожної спецради увійдуть іноземні фахівці. Це, швидше, можливість, ніж вимога. Однак дуже важливо, щоб ми перейшли до системи разових спецрад; щоб кожна дисертація захищалася перед радою вузькоспеціалізованих вчених, кожен із яких може фахово оцінити всі деталі представленої наукової роботи. Потрібно відійти від кругової поруки, що породжується постійнодіючою спеціалізованою радою, в якій далеко не кожен навіть читає дисертацію, котру оцінює.
Для нас також принципово, щоб жанр автореферату канув у минуле. Це пережиток «совка», в ньому часто вибірково дублюється текст дисертації, і саме це породжує порушення академічної доброчесності. Бо ті, хто приймає рішення з присудження наукового ступеня, мають прочитати дисертацію, а не її стислий зміст у авторефераті. Не так, як тепер, коли 20–25 людей сидять за столом і голосують, при тому що багато їх дисертації не читали. А особисті дослідження інших — зовсім не дотичні до тематики роботи, яка захищається.
— У боротьбі з плагіатом на НАЗЯВО покладаються великі надії, воно має стати щитом проти недоброчесності.
— Боюся використовувати слово «щит», бо це викликає досить багато різної критики: мовляв, щит не дуже спрацьовує, він дірявий. Щит насправді не дірявий, просто він ще не повністю забезпечений усією легітимністю підзаконних актів, які йому потрібні.
— Тривають суди щодо легітимності роботи НАЗЯВО, за позовом колишнього керівника секретаріату Агентства Сергія Бондарчука.
— Так, пан Бондарчук—це людина, котра активно ховалася за «лікарняними» від новообраного складу агентства. Крім того, академічна спільнота звинувачувала Бондарчука у плагіюванні дисертації.
Але це не єдиний судовий позов до НАЗЯВО, — 9 липня до нас надійшла касаційна скарга від Катерини Кириленко. Виявляється, рекомендація нашого комітету з етики визнати, що в її роботах теж є академічний плагіат, дуже сильно вплинула, на думку скаржниці, на її ділову репутацію та гідність. Будемо боротися, куди подінешся. Що стосується Катерини Кириленко, то факти численних порушень академічної доброчесності легко встановлюються.
— Які перспективи прийняття документів, без яких Нацагентство не може ефективно працювати?
— Багато що залежить тепер не від Національного агентства, а від політичної волі, в тому числі, керівника Кабінету міністрів. Документи мають пройти погодження центральних органів влади, і це питання, на жаль, не до нас, а до службовців інших рівнів.
Усі статті Оксани Онищенко читайтет тут.