З легенд ми знаємо: до провалу вавилонського будівництва всі люди розуміли одне одного досить добре, щоб посягнути на втілення проекту, куди масштабнішого за БАМ. Тож нинішні труднощі можна образно назвати неліквідованими наслідками провалу першого колективного супербудівництва. Сучасні процеси розвитку взаємозуміння вирізняються значною складністю не лише на міжнародному, а й на національному рівні.
Приміром, напередодні Нового 2001 року багатьох схвилювало повідомлення про очікуване «вдосконалення» граматики сучасної української мови.
Здається, перш ніж замишляти проекти, які стосуються десятків мільйонів людей, незле було б, по-перше, поцікавитися думкою громадян України (ось де референдум справді доречний!), по-друге, подивитися на багатий закордонний досвід «філологічних» реформ. У ХIX ст. у Франції певний час дискутувалося питання про значне спрощення алфавіту й інші вдосконалення граматики, позаяк тоді в Європі французька була нормативною мовою не лише інтелектуальної еліти, а й міжнародних обмінів, найважливіших переговорів, документів тощо. Досі дуже багато французів шкодують, що тоді ревнителі традицій і прибічники стилю ретро благополучно поховали по-справжньому перспективний проект усунення майже дюжини літер із додатковими значками, іншими «прибамбасами», а замість спрощення до шкільних програм ввели безліч форм і зразків з тенденцією до застаріння. В результаті дедалі менше іноземців прагнуло вивчати французьку, яка втратила перспективу перетворення на мову міжнародного спілкування. Поява друкарських машинок змусила французів друкувати свої псевдолатинські літери двома ударами клавішів, в інших країнах різко звузилося використання французької мови, у якої з’явилися серйозні суперники спочатку в особі німецької, а згодом — англійської. На завершення комп’ютеризація віддала беззастережну пальму першості англійській мові з її винятково економічним і простим алфавітом, попри те, що вона має безліч неприємних для іноземців особливостей (зокрема дуже відрізняється від будь-якої іншої).
Якщо уважно проаналізувати лінгвістичні процеси кінця ХХ ст. у розвинених демократичних країнах, можна знайти приклади часткового чи повного відновлення регіональних мов, знищених (або придушених) у період тоталітаризму чи активної боротьби за єдність «держави» й перетворення всіх народів і національних меншин на єдину монолітну націю. Ясна річ, такий ренесанс — явище і позитивне, і гуманне, і цілком відповідає всесвітній Конвенції про права людини. До того ж, він не має майже нічого спільного з нав’язуванням нововведень більшості населення країни, яких вони (громадяни держави) зовсім не просять.
Проте в масштабах планети зусиллями ревнителів «єдності» продовжують зникати мови невеличких народів і народностей. Цьому в низці випадків мимоволі сприяє швидкий прогрес англійської або іншої «великої» мови, підтримуваної діяльністю державних систем освіти, а також стрімке зростання можливостей міжнародних засобів масової інформації. Такі процеси і складні, і суперечливі. Безперечно лише одне — рік у рік поглиблюються контакти громадян різних країн, отже, виростає потреба вивчення іноземних мов. Формування будь-яких регіональних структур, зокрема перетворення Європи на об’єднану спільними гуманними та прогресивними ідеями спільноту, можливе тільки за умови належного суто лінгвістичного взаєморозуміння. Сюди має входити не лише знання мов сусідів, а й (важливість цього аспекту багато хто недооцінює) використання єдиних термінів і понять у найважливіших сферах кооперації — економіці, політиці, науках, культурі, освіті.
Яка ж ситуація складається з цим взаєморозумінням і термінологічним узгодженням? Досить складна. Автор може оцінювати її більш-менш однозначно лише в тих науках, які відомі йому набагато краще від інших, — фізиці й педагогіці.
В українських фізиків немає проблем зі спілкуванням на рівні термінів. Існує світова термінологічна єдність у фізиці. Вона зумовлена не так тривалістю існування цієї науки, частина основ якої зароджувалася ще до античності, як її відмежуванням від ідеології та політиканства. Керівництво СРСР не ризикнуло реалізувати проект створення по-справжньому «радянської» фізики з «правильною» (себто комуністичною) філософією, не пішло воно й на повне припинення надходження в країну оригінальної зарубіжної наукової літератури.
Радянські фізики хоч і перебували за «залізною завісою» та мали мінімальний обсяг контактів із зарубіжними колегами, але працювали в річищі світової науки й майже щодня зверталися до статей і монографій, написаних англійською та іншими мовами. Завдяки цьому наші й іноземні фізики практично не мають термінологічних розбіжностей. Очевидно, ця обставина, з одного боку, вельми сприяє розвиткові кооперації (що добре). З другого —перешкоджає відпливу «фізичних мізків» з України в інші країни світу (що коли й не геть «недобре», то принаймні не цілком «добре»).
Інакшою була ситуація в гуманітарній сфері, зокрема науках про освіту. Ще за Леніна, який вигнав з країни багатьох учених світового рівня, почали формувати непроникний бар’єр на шляху інформаційних потоків. Розростався розрив у термінології, який досяг у фінальній стадії існування СРСР просто абсурдних масштабів. Досить порівняти значення однакових за звучанням термінів типу «демократія», «політика» чи «соціологія» в СРСР і США, Великобританії, інших країнах.
Утім, нічого ні дивовижного, ні особливого в цьому, по суті, немає — диктатори всіх епох для насадження брехні й пояснення плебсу, що чорне — це біле, потребували, передусім, цілковитої ізоляції країни й непроникності її кордонів. Самі диктатори, ясна річ, були непохитно переконані у своїй «елітності», вибраності, особливо нервуючи або лютуючи від несподіваної та небажаної появи правди. Україні доведеться ще досить довго страждати від такої неприємної спадщини — не злічити прикладів того, як наша еліта прагне годувати громадян країни інформаційним вінегретом власного приготування.
Маючи справи після Другої світової війни з представниками СРСР у безлічі міжнародних організацій, що виникли тоді, учені й експерти з розвинених країн наштовхнулись на численні труднощі в спілкуванні, бо на ідеологічне протистояння накладалися суто термінологічні непорозуміння. Завдання ідеологічного зомбування населення СРСР для його керівництва було настільки важливим, що всі сфери, сектори й галузі придатних для цього знань було оголошено «науками» — від марксистсько-ленінської філософії до літературознавства. А в розвинених країнах термін «наука» (science) вживається тільки (й виключно) для позначення інструментальних дисциплін досліджень (хімії, фізики тощо), дані яких піддаються перевірці й максимально вільні від суб’єктивізму. Стомившись від постійного використання представниками СРСР і країн-сателітів словосполучення «гуманітарна наука» («humanity science» або «science humanitaire»), представники Заходу, які вважали його, м’яко кажучи, позбавленим логіки й еквівалентним термінам типу «березовий чавун» або «зелений електрон», відступили й запровадили (майже унікальний випадок в історії ООН і ЮНЕСКО) для позначення цього лінгвокентавра спеціальний компромісний термін «humanities» або «humanitеs». На цьому, по суті, процес взаємоузгодження термінів по лінії Захід—СРСР у гуманітарній сфері й закінчився.
Процес збагачення української мови новими термінами в 90-х роках відбувався вельми суперечливо. З одного боку, у частині сфер знань (економіці, соціології, політології тощо) відбулися помітні позитивні зміни в частоті вживання стандартних загальносвітових термінів. З другого боку — в інших гуманітарних дисциплінах події далеко не завжди було орієнтовано на полегшення нашого входження в той чи той європейський і світовий «простір» (освітній, культурний тощо). Ми, нехтуючи необхідністю покращувати перспективи нашого прогресу й міжнародної взаємодії, продовжуємо плодити терміни, які неможливо перекласти іноземними мови і які незрозумілі для закордонних учених та політиків. Михайло Задорнов може скільки завгодно кепкувати з невинного «старого нового року», але нам буде геть не до сміху, якщо ми винесемо за межі України і почнемо серйозно використовувати значно більш вибухонебезпечні словосполучення на кшталт «інтелект нації».
Важко втриматися від ще одного яскравого прикладу. Досить звернутися до передноворічних статей про нагальні питання освіти (12-бальну шкалу, якість навчання, методи визначення його результатів тощо), аби переконатися — у нас досі зберігається трактування поняття «компетенція», яке суперечить світовій практиці. Багато хто вживає його в значенні «знання й уміння». Дуже жаль, бо, мабуть, тільки в російськомовних словниках і енциклопедіях воно означає і посадові повноваження, і необхідну для їх виконання компетентність (знання, уміння й навички). Тільки в російських традиціях вимірювати рівень знань довільного індивідуума висотою того адміністративного чи іншого щабля, на якому він перебуває.
Набагато перспективніше наслідувати приклад розвинених країн, чітко розмежувавши три поняття — кваліфікація, компетентність і компетенція. Перше, за міжнародних нормами, означає офіційний документ про завершення (довільної тривалості) навчання; друге — здобуття в його процесі та протягом наступної діяльності придатних для реалізації знань, умінь і навичок; третє — коло повноважень, окреслене законом або інструкціями.
Якщо взяти освітнє законодавство України, то можна виявити безліч невідповідностей термінологічного плану офіційній термінології Європи. Час усунути ці недоліки, тим паче це не дуже складно й недорого.