Настала весна, а в статтях про проблеми науки в Україні — вічна осінь. То скривджені недовірою ВАК (Вищої атестаційної комісії) пишуть про те, що вона не потрібна як контролюючий орган присудження вчених ступенів спеціалізованими радами при науково-дослідних інститутах, то публічно сперечаються з приводу академічних дотацій академіки й неакадеміки...
І щось у цьому є безпорадне та сумне, як осіннє листя...
Суть протиріч між ВАК і спеціалізованими радами, між академіками і неакадеміками не така вже й складна, і деякі з таких протиріч можна зняти — саме завдяки публічному обговоренню. Найважливіше, що необхідно усвідомити, — це те, що ВАК така сама частина українського суспільства, з усіма його сучасними особливостями, як і будь-яка інша державна структура та ще й наділена правом державної експертизи. Про ці особливості у своєму березневому щоденнику в «ДТ» чудово написав Віталій Портников — про традиції «політичного візантизму», про бажання виправдати реальні земні інтереси небесними гаслами. Це — сучасні реалії будь-яких державних структур України, і ВАК не виняток. Тобто елементи змови, таємниць та інтриг у даний час є неминучими рисами будь-якої держструктури в Україні. Причому, чим менш матеріальна її продукція, тим природніші та виразніші візантійські риси її роботи.
Проте я не вважаю, що така структура, як ВАК, має бути усунута зокрема тому, що її немає в західних країнах. Там сама організація науки принципово інша, тому хворобливі прояви тих самих візантійських традицій зустрічаються, приміром, при розподілі грантів на фінансування наукових досліджень, при прийманні статей для опублікування в престижних журналах, що істотно для тієї самої конкуренції за фінансування, тощо.
У наших умовах конкуренція за фінансування деякою мірою залежить від наукової урівноваженості авторів проектів та їхнього прямого зв’язку з президіями академій, що розподіляють науковий бюджет. Що очевидно і з палкої занепокоєності наукової громадськості процедурою висунення в академіки та їх привілеями. Тобто наявність ученого ступеня в Україні може бути важливим компонентом у конкуренції за фінансування досліджень із державного бюджету.
Слід підкреслити, що чим старші в середньому працівники наукових підрозділів, тим більшою мірою в кваліфікаційних оцінках робіт відіграють роль саме особистісні взаємовідносини. Не даремно ж в останні роки виник жарт про те, що в кожному науковому інституті обов’язково є свій Яго.
Саме тому ВАК — цілком необхідна структура в сучасному науковому світі України, оскільки її наявність дозволяє підправити перекоси, що виникають через взаємовідносини в межах спеціалізованої ради. Формальна незалежність ВАК дає підставу для таких надій. Я знаю кандидатську роботу, завалену захисною радою при тому інституті, де вона виконувалася, і потім успішно перезахищену в іншій раді.
Чи є хоча б одна спеціалізована рада або експертна комісія ВАК, на засіданні яких не відбувалися б історії, що ніякого відношення до наукової праці не мають? Думаю, що ні. Конфліктні ситуації викликають, в основному, обвинувачення в плагіаті, у замаху на чужу авторську власність, у тому, що здобувач комусь давав хабарі чи когось не процитував... Причому, як правило, ніхто не переймався документальним обгрунтуванням обвинувачень саме тому, що це не опрацьовано в правилах ВАК. Триває чисто словесна боротьба, що має на меті вплинути на експертизу дисертації.
Водночас будь-яка робота є продуктом зусиль не лише здобувача, а й наукового колективу, в якому вона виконувалася, його керівника чи консультанта. У правилах ВАК є вказівка на те, що керівник у виступі не має права оцінювати подану роботу здобувача, оскільки до певної міри він є її співавтором. Саме керівник дає оцінку моральним і дослідницьким якостям свого підопічного і відповідає за неї, так само як і вихідна організація, що рекомендувала роботу до захисту. Тобто в правилах ВАКу є чітке розмежування відповідальності за моральний образ здобувача, який лежить на його керівнику, і за кваліфікаційну оцінку роботи, що виконується спеціалізованою радою.
Чому ж дотепер немає правила, що забороняє перетворювати засідання спеціалізованої ради на відверті чвари? За нинішнього становища науки в Україні все-таки пишуть персональні чи анонімні листи до спеціалізованих рад, у ВАК із приводу дисертаційних робіт, приїжджають здалеку на захисти лише у випадку наявності конфлікту інтересів чи через мстиві помисли, особистісних взаємовідносин, що склалися найчастіше навіть не з самим здобувачем, а з його керівником. Нерідко в таких ситуаціях і здобувача, і керівника заздалегідь попереджують, що їхню справу програно, оскільки протилежний бік уже знайшов необхідні важелі у ВАК і попереднє рішення вже є... І це сумна реальність наших візантійських традицій...
Знаю людей, яких попереджали про безнадійність їхнього намагання здобути вчені ступені. І як вони спочатку не вірили, а потім, уже після захисту, як чекали рішення ВАК. І вірили, що це рішення ніхто не може знати заздалегідь. Як ходили за викликами на експертні ради ВАК. І як вони внутрішньо ламалися і щось вмирало в них на моїх очах... Адже річ не в тому, що неможливо прожити без ученого ступеню. Не надто це й важливо в реальному житті. Вбиває відсутність шансу на об’єктивну оцінку того, що ти робиш багато років.
З цього не випливає, що в інші часи не брали хабарів, не було підлості та несправедливих рішень. Це було завжди. Була «червона професура», академіки — партійні працівники, і визначала якість наукових досліджень державна влада, користуючись пролетарським підходом. Схоже, і справді — немає нічого нового на землі.
Та ми ж реально хочемо прогресу, щось змінити, щось поліпшити, у сфері кваліфікаційних оцінок наукових праць зокрема? І зробити це не так уже складно.
Насамперед має бути відпрацьований регламент, що визначає подання заяв про те, що автор дисертаційної роботи порушив юридичні норми. Такі заяви мають бути документально обгрунтовані та подаватися в спеціалізовані ради до захисту за спеціально розробленими правилами. У цьому є необхідність, оскільки надто вже часто останнім часом негативні відгуки подаються до ради за один чи два дні до захисту, а то й просто висловлюються вже в процесі самого захисту.
Розглянувши ці заяви, спеціалізована рада повинна мати право чи відкинути дисертаційну роботу, чи прийняти її через спеціально зазначені причини непереконливості аргументів заявника, погодивши своє рішення з ВАК. Не повинні розглядатися анонімні заяви.
Інформація про заплановані захисти дисертацій подаються в бюлетені ВАК принаймні за півтора-два місяці до самого захисту, щоб для подання відповідних документів до спеціалізованої ради в зацікавлених осіб був час.
Як виправити саму «візантійську» ситуацію у ВАК, яка дозволяє в ряді випадків відкрито говорити про наявність необхідних «важелів» у його структурах, я не знаю. Та мені здається, це внутрішня проблема ВАК, що може бути вирішена при бажанні його керівництва цілеспрямовано долати такі «візантійські» традиції.
Хотів би звернути увагу наукового співтовариства й на те, що якщо розглядати науку України як спосіб вирішення своїх приватних проблем, то все справедливо, й всі ми заслуговуємо такої науки, такої освіти і такого ставлення до нас держави...