Навряд чи всі знають, що таке Вища атестаційна комісія (ВАК). Адже займається вона справами досить специфічними, а саме: затвердженням ступенів доктора й кандидата наук, а також звань професора й доцента. Цікаво, що установи типу нашого ВАКу існували тільки в СРСР, колишніх країнах «соціалістичного табору» та ще, здається, у франкістській Іспанії...
Уже сам цей перелік наштовхує на думку, що ВАК і замислювали як установу чисто ідеологічну. Адже в університетах решти світу — від США до Зімбабве — присудження ступенів і звань споконвіків вершилося, так би мовити, «на місці». Тобто в учених радах цих закладів. Що, нібито, цілком логічно. Оскільки, якщо згадані ради в науковому сенсі чогось варті, то їм і треба довіряти право приймати остаточне рішення. Тим паче що в радах цих і пошукачів, як правило, куди краще знають. Проте в нас цим радам рішуче не довіряли...
Адже наша стара влада аж ніяк не безпідставно вважала, що над ученими потрібне недремне око. Оскільки сам рід занять просто-таки змушує їх мислити неординарно, у певному сенсі навіть вільно.
Над своїми пробірками, на самоті нехай, мовляв, так собі й мислять. А ось коли залучаються до вирішення «священних» кадрових питань, їх слід тримати від вільнодумства якнайдалі. Недарма ще товариш Сталін говорив, що «кадри вирішують усе»... Тож обставини просто змушували владу йти на певні — і, треба сказати, вельми суттєві — втрати. Тоді змушували. Ну а тепер?..
Як правило, спеціалізовані ради з захисту докторських і кандидатських дисертацій складаються з 15—20 чоловік, котрі уособлюють дві-три суміжні спеціальності. У нашому, приміром, Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України членів ради із зарубіжної та російської літератури 16 (9 зарубіжників і 7 русистів). А в експертній раді ВАКу, що ієрархічно стоїть над нами і нас курирує, лише по троє зарубіжників і русистів.
Та хіба при такому розкладі найпростіша арифметика не вимагає, щоб куратори були й утричі розумнішими (або хоча б досвідченішими та кваліфікованішими!) від своїх підшефних? Інакше вони неминуче перетворюються на «наглядачів». Що, як побачимо далі, найчастіше й відбувається.
Утім, за радянської влади все саме так і планувалося. Адже йшлося про нагляд без будь-яких еківоків: не смій, мовляв, різних там декадентів і формалістів нашому вільному від буржуйських ідейок читачеві підсовувати!..
Тож у тих умовах існування ВАКу було нібито цілком природним... А в умовах сьогоднішніх?.. Хіба не виглядає він 2003 року від Р.Х. цілком пережитковим, навіть рудиментарним — чимось на кшталт апендикса?!
У «Дзеркалі тижня» від 25 січня нинішнього року опубліковано статтю під назвою «ВАКу кинуто виклик?». Йшлося про те, що Інститут біоорганічної хімії та нафтохімії Національної академії наук України має намір відтепер видавати своїм пошукачам дипломи кандидата наук, не чекаючи на рішення ВАКу. Статтю О.Рожена увінчано таким резюме: «Те, що сталося в Інституті біоорганічної хімії та нафтохімії НАНУ, може стати краплиною, що камінь точить. Хоч якими порівняннями користуйся, а їхня суть зводиться до одного — на існуючу систему слід поглянути критично. Не можна допустити, щоб консервативне перешкоджало розвитку науки в нашій країні».
Мабуть, точнішого слова, ніж «консервативне», тут і не підбереш... Існувала радянська влада з її ідеологією та всіма іншими вихилясами, тож їй і був потрібен ВАК. А сучасній владі він, по суті, вже непотрібен.
Років двадцять тому я був членом ВАКу. Московського, ясна річ, позаяк іншого в нас тоді не було. Організація це була, ніде правди діти, малопочесна, але... ВАК був не стільки «вовком», скільки «сторожовим псом». Адже він не обстоював комуністичну ідеологію, а лише охороняв її. Оскільки була вона в ті часи беззастережно пануючою і стояла напрочуд міцно. Дисиденти, правда, мали місце (і навіть у чималих кількостях!), але нікому з них тоді й на думку не спадало писати злобливі дисертації: адже вони були б стовідсотково непрохідними... Нинішня ситуація цілком інакша: ВАКу доводиться щодня, якщо не щогодини, обстоювати своє право на існування, доводити всім і кожному, що він украй потрібний і невимовно корисний.
Тому ВАК нинішній дріб’язково прискіпливий і наскрізь бюрократичний. Він має мало не щохвилинну потребу нагадувати про себе новими циркулярами, якимись дивними вказівками й заборонами, якоюсь невгамовною жагою виглядати гранично суворим, навіть, так би мовити, «невідворотним, як сама Доля». Інакше (так, мабуть, видається його сьогоднішнім керівникам) про неї, чого доброго, забудуть...
Ось лише один із безлічі прикладів. Як відомо, серед друкованої в Україні журнальної періодики є видання, «визнані» ВАКом і «не визнані» ним. Аби набрати кількість статей, що дає право на захист, слід, природно, публікувати їх тільки у виданнях «визнаних».
У цьому, втім, не було б нічого незвичайного, якби ВАК дивовижним чином не замахнувся перетворити згадані видання мало не на свою... «власність». Утім, судіть самі:
«Редакційним колегіям, — читаємо в одній із ваківських директив, — організувати належне рецензування та ретельний відбір статей до друку. Зобов’язати їх приймати до друку у виданнях, що виходитимуть у 2003 році та подальші роки, лише наукові статті, що мають такі необхідні елементи: постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок з важливими науковими чи практичними завданнями; аналіз останніх досліджень, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячена дана стаття...». І т.д., і т.п. І це лише короткий уривок із постанови президії ВАК України від 15.01.2003 р. за номером 7-05.1. і за підписом його голови В.Скопенка.
Я готовий зважити на те, що автор цитованих рядків хімік (його перший заступник пан Бойко, до речі, математик). Не знаю, можливо, вони справді лише такою уявляють собі наукову статтю? А либонь часописи, які вони форменим чином «закабалили», мають свої власні цілі й завдання, прямо пов’язані з тиражами й читачами.
Нехай панам Скопенку й Бойку все це здається несуттєвим. А все-таки, навіть очолюючи ВАК, вони повинні були б розуміти, як читатиметься текст, який вони вимагають, не тільки в часописі філософському, літературознавчому, музичному, але й у математичному, хімічному. Адже наука, як на мене, усе-таки не повинна неодмінно виглядати нудотною, нестравною? Навіть мені — філологу — випадало читати захоплюючі математичні статті. І загалом, нудною буває не стільки наука, скільки бюрократія, що підминає її під себе...
Чи ще один яскравий приклад. Йдеться про директивний лист, адресований «Керівникам установ — засновників наукових видань, затверджених фаховими і внесених до переліків ВАК України», за номером 02-76-02-711 від 20.03.03. ВАК вимагає від них дані про середню кількість сторінок на одну статтю, про кількість статей без посилань, із кількістю посилань до трьох, від чотирьох до семи й понад сім, про середню кількість посилань в одній статті, про відсоток посилань на джерела, видані в СНД й у далекому зарубіжжі, по роках із 1987-го до 2002-го тощо. Підписав цей лист пан Р.Бойко, як ми пам’ятаємо, заступник голови ВАК і математик... Думаю, він не потребує коментарів. Адже кожен читач у змозі прикинути, скільки днів, а, можливо, тижнів чи навіть місяців буде змарновано на ці підрахунки, що можуть серйозно зацікавити хіба що фахівця з математичної статистики...
І, нарешті, останнє, про що мені загалом-то писати не хотілося б, оскільки дехто, прочитавши подальший текст, скоріш за все скаже: «Ось де собака заритий!» І все-таки буде краще, якщо про це читач дізнається від мене самого: тоді хтось мені, можливо, навіть повірить...
Недавно ВАК відхилив одну з докторських дисертацій, що захищалися в спеціалізованій раді, де я поки що залишаюся головою. Йдеться про роботу нехай не видатну, але, на мою думку, цілком прохідну.
Ще цікавіше, втім, інше. Кілька місяців тому (коли стало відомо, що відповідна експертна комісія невдоволена цією дисертацією) я завітав до голови ВАК В.Скопенка. Він нібито став на мою сторону, пообіцяв (хоча я його про це й не просив) «повиганяти» відповідних членів експертної комісії, навіть заходився вголос зачитувати уривки зі складеного підлеглими відгуку, які йому особливо не сподобалися. І хоча розмова наша відбувалася віч-на-віч, мені хочеться вірити, що пан Скопенко від слів своїх відмовлятися не стане...
Правда, тепер він, як бачимо, різко змінив свою думку... Хотілося б зрозуміти, під впливом яких обставин? Річ у тому, що з висновком своєї експертної комісії ВАК нас (хоча б нам у науку!) не ознайомив. Лише направив у дирекцію Інституту літератури «наказ» (від 13.03.03, №122), яким із посади ученого секретаря знімався О.Гайнічеру, котрий роками бездоганно виконував свої нелегкі обов’язки. Йому в даному випадку дісталася роль «стрілочника».
До «наказу» ще додавалася «постанова», яка вельми непереконливо критикувала згадану дисертацію. Але написано її чомусь двома ВАКівськими чиновниками, які, не будучи фахівцями, ясна річ, не зобов’язані розбиратись у філологічних тонкощах. Вищезгаданий наказ містить попередження мені як голові спеціалізованої ради, «що в разі повторного поверхового підходу до розгляду дисертацій у спеціалізованій вченій раді повноваження ради будуть припинені».
Оскільки я не вбачаю ніякої провини ні у своїх діях, ні, тим паче, у діях О.Гайнічеру, ВАК вже зараз може «із чистою совістю» закривати нашу раду.
Правда, тоді в Україні ніде буде захищати докторські дисертації за фахом «зарубіжна література». Утім, панів Скопенка та Бойка це навряд чи схвилює, тож ми, можливо, спробуємо наслідувати приклад Інституту біоорганічної хімії та нафтохімії...
А загалом-то я анітрішки не сумніваюся, що в недалекому майбутньому український ВАК просто припинить своє існування. А замість нього (сподіваюся, лише тимчасово) можна створити невеличкий відділ або сектор у системі Міністерства освіти й науки. Саме він і буде спочатку наглядати за діяльністю спецрад у сенсі, я сказав би, адміністративно-технічному.