В Україні сформувалася заплутана й низькоефективна система управління науковими установами. Наукою управляють одночасно кілька академій та органів виконавчої влади, при цьому результати українських досліджень мало затребувані у світовому науковому просторі. Система управління наукою потребує невідкладної і глибокої реформи.
Чудово усвідомлюю, що сама постановка проблеми реформування управління наукою (науковими організаціями) може викликати хвилю негативних оцінок - зокрема, з боку академічних чиновників. Зазвичай на всі пропозиції про реформування звучить одна відповідь: "Це знищить академію". Тут необхідно визначитися з поняттями. По-перше, у нашій країні не одна національна академія, а цілих шість. Хіба хтось довів, що ця система оптимальна? По-друге, що головніше - сама наука чи збірне поняття "академія"? Адже "реальну" науку - у лабораторіях - роблять не академії, а колективи вчених. По-третє, кожен орган управління (у тому числі й академія) зобов'язаний впроваджувати передові реформи в "своїй" сфері, якщо ця сфера працює неефективно або не демонструє очікуваних результатів.
Державне управління
В Україні функціонує близько 1200 організацій, які виконують наукові й науково-технічні роботи, у тому числі в академічному секторі - 350.
Зрозуміло, що наукою хтось повинен управляти. Згадаймо цих "хтось". У Верховній Раді функціонує комітет з питань науки та освіти. Є Кабінет міністрів, який проводить політику з питань науки (підпункт 3 пункти 1 ст. 2 Закону "Про Кабінет Міністрів України"), розробляє й виконує науково-технічні програми (підпункт 4), розвиває науково-технічний та інноваційний потенціал (підпункт 5). Є Міністерство науки та освіти. Є "функціональні міністерства", які вирішують окремі питання забезпечення наукової діяльності (наприклад, у структурі Міністерства економічного розвитку та торгівлі працює відділ науково-технічної політики, наукових і науково-технічних програм).
Є "галузеві" міністерства, які координують дослідження в підвідомчих науково-дослідних інститутах (наприклад, у структурі Міністерства аграрної політики та продовольства працює Департамент науково-освітнього забезпечення агропромислового виробництва). Є Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації (яке, до речі, має статус центрального органу виконавчої влади).
Зрозуміло, що в документах багатьох органів виконавчої влади функції управління наукою дублюються. Наприклад, у Положенні про Міністерство освіти та науки записано, що одним із основних завдань МОН є "реалізація державної політики у сфері освіти і науки". В Положенні про Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації записано, що одне із завдань цього відомства - "реалізація державної політики у сфері наукової, науково-технічної... діяльності". Обидва відомства мають повноваження узагальнювати практику застосування законодавства, вносити пропозиції, проводити моніторинг тощо.
Усі вище перелічені органи "формують і проводять політику". А безпосередньо управляють так званою академічною наукою Національна академія наук (НАН) і галузеві академії. Усі вони є державними науковими організаціями, побудованими на державній власності (ст. 15 Закону України "Про наукову та науково-технічну діяльність"). До речі, фінансована з бюджету зарплата чиновників усіх академій вважається витратами на науку.
Отже, наукою управляють парламент, уряд, "профільне" міністерство, агентство, шість національних академій, а також "функціональні" та "галузеві" міністерства.
Академічне управління
У спеціалізованій пресі регулярно публікуються матеріали, які критикують модель управління академічною наукою. Експерти цілком справедливо наголошують, що деякі галузеві академії створені в тих галузях науки, в яких Україна не має проривних результатів світового значення. І, навпаки, найбільш результативні напрями (фізика, хімія, біологія, космос, технічні науки, науки про Землю) сконцентровані у відділеннях НАН. Критики також помітили, що галузевими академіями керують колишні міністри та заступники міністрів. До речі, деякі з них отримали академічні звання, перебуваючи на державній службі, не беручи активної участі в науковому пошуку.
Деякі академії, скажемо так, мають досить скромний науковий потенціал. З 350 академічних організацій, які виконують наукові дослідження, в Академії педагогічних наук працює 16, в Академії правових наук - 6, а в Академії мистецтв - лише 2.
У НАН України працюють близько 36 тис. осіб, а в Академії педагогічних наук - 1,4 тис., в Академії правових наук - 261, а в Академії мистецтв - лише 113 (дані за минулий рік).
У Національній академії наук працюють 199 організацій, об'єднаних у 14 відділень. Тобто в одному відділенні працює в середньому трохи більше 14 організацій. Отже, деякі "самостійні" академії мають значно менший потенціал, ніж "середні" відділення НАН.
Здавалося б, простий вихід із ситуації - об'єднати всі академії в одну, максимально спростити адміністрування, поставити комп'ютери з сучасними управлінськими програмами. Однак багато керівників академій та академічних чиновників категорично проти об'єднання. По-перше, всі розуміють, що таке об'єднання не буде механічним, воно викличе цілком логічну "оптимізацію", яка на практиці означає скорочення бюрократичного апарату. По-друге, чимало "шанованих людей" (колишніх міністрів, заступників міністрів, депутатів тощо) майже напевно втратять керівні (дохідні) місця. По-третє, буде закритий або значно ускладнений процес отримання звань академіків і членів-кореспондентів для людей, котрі захочуть стати науковою елітою.
Кількість співробітників інститутів та реальних вчених рік у рік зменшується. У наукових організаціях України нині працює близько 130 тис. осіб, у тому числі дослідників - 68,5 тис. У 2005 р. було близько 170 тис. осіб, у тому числі 85 тис. дослідників.
Порівняно з іншими країнами, реальних дослідників у нас мало. Наприклад, на 10 тис. населення в Україні припадає
34 дослідники, а в країнах ЄС - 107 (у тому числі в досить небагатих країнах: в Естонії - 131, Іспанії - 121, Словаччині - 107). За цим показником в Україні фіксується суцільне падіння.
Парадоксально, що при цьому кількість українських академіків і членкорів рік у рік збільшується. У 2005 р. в нашій країні було 2014 академіків і 1009 членів-кореспондентів, а у 2012-му - 3115 академіків і 1816 членкорів (дані за минулий рік ще не оприлюднені).
Ще один парадокс - у нашій країні 672 кандидати наук, які мають звання академіка. Тобто людей, котрі не підтвердили своєї докторської кваліфікації з допомогою публічних процедур (хай навіть недосконалих), якимось чином було обрано академіками (на основі абсолютно "розмитих" критеріїв).
Механізм функціонування академічних інститутів теж викликає питання. Майже кожен інститут має статус бюджетної установи. З погляду бюджетного адміністрування, це логічно, оскільки інститути практично повністю фінансуються з бюджету. У результаті, в кожному інституті є цілий штат бухгалтерів, кадровиків, секретарів та іншого "обслуговуючого персоналу". У деяких інститутах кількість цього персоналу більша, ніж кількість докторів та кандидатів наук. До речі, зарплати всіх чиновників, секретарів, вахтерів, водіїв, які працюють в академіях та академічних інститутах, теж враховуються як витрати на науку.
Згідно з традицією, академічний інститут повинен очолювати академік чи хоча б член-кореспондент якоїсь "державної" академії. Переважна більшість академіків перебуває у "глибокому пенсійному віці". Окремі не володіють іноземними мовами й отримали звання ще в Радянському Союзі, розписуючи принади соціалістичного способу життя. А головне, директор інституту - це робота адміністративна, на 90% пов'язана з виконанням адміністративних та технічних процедур. Справжній учений цією роботою, як правило, тяготиться. Пропозиція ж ставити на чолі інституту професійного інноваційного менеджера (а така спеціальність у наших вузах давно існує) викликає в академіків різку критику.
Про гроші
Рядові вчені часто скаржаться, що грошей на науку не вистачає, й інколи пікетують Кабмін та Мінфін. Це правда - в Україні на наукові та науково-дослідні роботи виділяється 0,75% ВВП. Для порівняння: у Південній Кореї на ці потреби витрачають 4% ВВП, у Японії - 3,36, у Фінляндії - 3,78, у Швеції - 3,37, у Данії - 3,09, у Німеччині - 2,84, у США - 2,87, у середньому по ЄС - трохи більше 2%. Проте, мені здається, важливо розуміти, що результати, отримані в Японії і США, - це одне, а в Україні - щось інше... Результати більшості наукових розвідок українських учених, скажемо так, на світовому ринку незатребувані. Та що там на світовому - вони часто незатребувані навіть всередині країни!
По суті, бюджет на науку - це переважно гроші на зарплату вченим, академічним чиновникам та "обслуговуючому персоналу"; у результаті "освоєння" цих коштів створюється багато незатребуваних наукових продуктів.
Система розподілу бюджетного фінансування досить складна й заплутана. Вважається, що наука фінансується на основі програмно-цільового методу. Є така собі наукова програма (наукова тема), за нею передбачено виконання певних робіт, заплановано якийсь науковий результат, - і під цей майбутній результат плануються (а потім і виділяються) бюджетні гроші. У реальному житті наукова тема розглядається й затверджується, спираючись на кількість наукових співробітників, які працюють в інституті або його структурних підрозділах. Скажемо, плановий обсяг фінансування "відштовхується" насамперед від зарплати людей, задіяних у виконанні наукової теми. Це в принципі неправильно, оскільки за цільовий орієнтир береться не цінність наукового результату (як суспільного блага), а фактично штатний розпис. Причому обсяг інститутських штатів формується чиновниками академії, виходячи з можливого бюджетного фінансування (а не обсягу та складності майбутньої роботи).
Виконання однієї фундаментальної теми фінансується, як правило, три роки. Держава витрачає на виконання такої теми в середньому від 3 до 6 млн грн (якщо не потрібно купувати обладнання та реактиви). При цьому абсолютно не вивчається безліч "незручних" питань. (Чи можна тему виконати меншою кількістю співробітників? Чи можна тему виконати за рік або два? Чи можна окремі види робіт взагалі не оплачувати або закупити дешевше на стороні? А може, дешевше буде зробити якісний переклад іноземного дослідження, виконаного на таку саму тему?)
Викликає багато нарікань і процедура "відбору" проектів. Конкурс наукових проектів (наукових тем), який проводиться на основі поданих запитів, - формалізм. Якщо в академію надходить запит від підвідомчого інституту, - зрозуміло, що академія прагнутиме цей запит задовольнити (хоча б для збереження штатів). Цікаво, що запит формує сам інститут (або його структурний підрозділ - відділ), виходячи зі своїх можливостей. Але має бути навпаки: якщо держава (за гроші бюджету) фінансує академічну науку - саме держава й повинна визначати перелік необхідних наукових досліджень.
В Україні 50,3% витрат на наукові дослідження фінансуються за рахунок бюджету і лише 28,6% - за рахунок підприємницького сектора. У ЄС ситуація прямо протилежна - 34,6% досліджень фінансуються за рахунок бюджету і 53,9% - за рахунок підприємницького
сектора. У європейських країнах у сфері науки задіяні 2,6 млн осіб, причому понад половину (1,4 млн) - не в академічних інститутах, а в корпораціях.
Тобто європейська наука отримує гроші в основному від корпорацій, яким потрібні наукові результати. У результаті, європейська наука націлена на задоволення конкретних потреб, які формулюються практикою, ринком, споживачем. Українська наука отримує гроші переважно з бюджету, при цьому збірне поняття "бюджет" (держава) не використовує об'єктивних інструментів для оцінки отриманих результатів. Відтак, українська наука націлена на задоволення потреб, сформованих самими вченими (далеко не завжди продуктивними).
Виступаючи на вченій раді академічного інституту, я одного разу заявив, що інститут, фінансований державою, повинен орієнтуватися на конкретні державні потреби, активніше доносити до широкої спільноти результати своєї роботи. На підтримку не виступив ніхто...
Оцінка результатів
Окрема тема - результати наукових досліджень. Часто результатами виступають формування підсумкового звіту з описом отриманих результатів, підготовка колективної монографії (як правило, тиражем 300 прим., з яких 12 розсилаються у ключові бібліотеки, а решта тиражу може розповсюджуватися по інших установах), енна кількість наукових статей (як правило, в українських виданнях, які у світовому науковому просторі не мають жодної ваги), відвідання наукових конференцій. Усі ці результати - формальні. Однак саме на їх основі часто приймається рішення про повноту виконання теми (і обґрунтованість витрат бюджетних коштів).
У цій системі координат головний "продукт" - монографія, тобто наукове видання, підготовлене колективом учених. Завдяки монографії інші вчені та інші зацікавлені особи мають дізнатися про отриманий науковий результат. Але що відбувається на практиці? Монографія виходить друком через рік після завершення виконання наукової теми. Тобто в ній викладено результати, отримані 2, 3 й 4 роки тому. "Вузькі спеціалісти" мають можливість дізнатися про ці результати ще до виходу монографії - наприклад, із наукової періодики чи відвідуючи конференції. "Неспеціалістам" монографія взагалі не потрібна. Монографії, які отримують інститути й виші, просто здають у бібліотеку й чекають, коли хтось зі співробітників візьме їх почитати. Відвідуючи інститутську бібліотеку, я регулярно наштовхуюся на монографії, яких ніхто не читав (про це свідчить формуляр). Монографії рідко надходять у публічні бібліотеки (зокрема обласні) і дуже рідко - у відкритий продаж.
Якщо бюджет наукової теми становить 6 млн грн, то виходить, що один екземпляр монографії коштує для скарбниці 20 тис. грн!
Плачевний і механізм прийому наукових тем. Коли наукову тему виконано, за її результатами формується підсумковий звіт, що спочатку затверджується на вченій раді інституту, потім - в академії. Процедура прийому теми в різних академіях різна. Як правило, створюється комісія у складі трьох людей (академіків і членкорів), які перевіряють подані виконавцями документи (підсумковий звіт, довідки). Звісно, члени комісії налаштовані голосувати позитивно. Адже звіт написаний колегами, інститут очолює шанований академік, а головне - таким чином легітимізується законність використання бюджетних коштів. Якщо звіт не затвердити - вийде, що держава витратила гроші не за призначенням, отож хтось із академіків та інших чиновників мусить за це відповідати.
Пропозиції
Національні академії потрібно об'єднати в одну. І не тільки задля визволення бюджетних коштів, а й для усунення дублювання. Не секрет, що різні академії інколи фінансують "схожі" дослідження.
З погляду теорії бюджету, держава повинна фінансувати тільки ті дослідження, які є суспільним благом і не можуть бути отримані в "ринковому середовищі". Які дослідження потрібні (є суспільним благом) - мабуть, мусить визначати саме суспільство, а не "зацікавлені" майбутні виконавці (інститут) і академічні чиновники.
З бюджету мають фінансуватися не інститути (залежно від "вибитого" в академії штатного розпису), а створені при інститутах "ключові лабораторії", здатні дати потрібний суспільству й державі результат із мінімальними витратами. Лабораторія - це тимчасовий колектив учених, готовий узятися за виконання конкретної наукової теми через відкритий конкурс. Така лабораторія, якщо вона ефективна, може одночасно виконувати кілька тем, а до виконання залучати не тільки штатних співробітників, а й позаштатних (у тому числі іноземців).
Розподіл наукових тем між лабораторіями має відбуватися на основі відкритого конкурсу. Необхідні державі теми оголошуються заздалегідь, участь у конкурсі можуть взяти будь-яка лабораторія, будь-який ВНЗ і навіть окремий учений. Якщо лабораторія виграла кілька тем - нічого поганого в цьому немає, ефективних учених слід підтримувати. Якщо лабораторія не виграла жодної теми - її розформовують, а вченим пропонують спробувати себе або в інших лабораторіях, або в іншій сфері діяльності.
Чи потрібні країні 3 тис. академіків, більшість яких не має публікацій у солідних міжнародних журналах із імпакт-фактором, - запитання риторичне. У багатьох країн академіків взагалі немає, зате є нобелівські лауреати. Якщо вже вважається, що українській науці без системи високих академічних звань не вижити, - хай ця система залишається, однак її потрібно модернізувати. Вирішення проблеми лежить у площині бажання навести елементарний порядок у цій сфері.
Зокрема, час принципово розглянути можливість ротації академіків і членів-кореспондентів. Наприклад, учений обирається академіком не довічно, а на певний період. Якщо вчений працює продуктивно - у нього є всі шанси бути обраним і на наступний термін. Якщо ж непродуктивно - треба поступитися місцем успішнішому колезі. Крім того, мають бути чітко формалізовані критерії, яким повинен відповідати претендент на високе академічне звання. Як мінімум, учений має бути доктором наук, регулярно виступати на закордонних конференціях (саме виступати, а не тільки відвідувати екскурсії), друкувати статті в солідних закордонних і вітчизняних виданнях, видавати визнані в міжнародному співтоваристві монографії, хоча б інколи публікувати матеріали в науково-популярній пресі. Нічого страшного, якщо в якійсь галузі науки не буде академіка, - це означає, що місце вакантне, і в молодих вчених з'явиться стимул працювати над собою й відповідати високим критеріям.
Звісно, цими авторськими пропозиціями тема вдосконалення управління наукою не вичерпується. У нас достатньо ініціативних освічених людей, небайдужих до долі науки та освіти, готових запропонувати свою допомогу в реалізації реформи. Головне тепер - не відкласти її в довгу шухляду.