Упорядникам свят, що дісталися нам у спадщину від епохи, яка пішла в небуття, зокрема й організаторам Дня науки, дедалі важче проводити такі заходи — навколо все так швидко змінюється, стає яскравіше й динамічніше, що навіть найзавзятішим прихильникам традиційних цінностей і помірного консерватизму стає очевидно: треба щось придумувати, потрібно змінювати старі фасади — інакше можна розгубити останніх шанувальників. Певне, тому в Національній академії наук України з таким ентузіазмом сприйняли ідею Британської ради, яка запропонувала провести в Україні Фестиваль науки.
Уже на підході до будинку НАНУ учасників Дня науки чекали молоді люди в жовтих «розпашонках» із кольористими написами й роздавали прохожим запрошення на Фестиваль науки. Такий бурхливий старт наводив на думку, що там, у залі, тих, хто прийшов на зазвичай безбарвне свято, напевно, чекає блискуче шоу, з цікавими виступами вчених. Але очікування виявилося марним — запрошені потрапляли до будинку академії, і далі все йшло по-старому: вступне слово академіка Б.Патона, доповіді, нагородження найдостойніших. Шановна публіка слухала все, як і годиться, спокійно й стримано.
У цьому елітарному клубі для тих, кому за сімдесят, виднілися сиві голови колись молодих учених, які 1962 року на хвилі загального національного піднесення в країні організували раду молодих учених. Напевно, багатьом у цьому залі пригадалося, що то був час бурхливого зростання української науки. Як згадалося й інше — уже тоді молоді відчули, що організувати власну лабораторію складно, місця завідувачів відділів зайняті шановними метрами, крізь лави яких не пробитися в доступному для огляду майбутньому. Отоді молоді й самовпевнені зробили хід конем і організували раду молодих учених.
Свіжу ідею на ура сприйняв тоді молодий президент Борис Патон. І тоді, як не без смутку згадують нині посивілі вчені, члени ради могли потрапити до президента мало не в будь-який момент — щойно виникала проблема. Усе вирішувалося швидко й без тяганини. «А тепер, — сказав мені один із колишніх членів тієї ради, — до Бориса Євгеновича не кожен директор інституту може потрапити бодай раз на рік. Про молодих годі й казати!»
Тоді члени ради молодих учених швидко заявили про себе й потіснили своїх шановних колег. Незабаром вони посіли місця завідувачів відділів, лабораторій і навіть стали директорами інститутів. До речі, одному з директорів узагалі було... лише 26 років! Час засвідчив: то було корисне й дуже своєчасне омолодження — багато інститутів буквально рвонули вперед...
Цікаво, але чому ці яскраві й колись перспективні люди ніяк не поступляться своїми насидженими місцями новому поколінню вчених? Бодай тим, хто набув дуже цінного досвіду роботи за кордоном і набагато краще уявляє собі, чого нині бракує українській науці? Легко уявити, як ухопилася б за ідею Фестивалю науки рада молодих учених зразка 1962 року, скільки б вогню й фантазії внесли б в його організацію молоді дослідники й скільки конче потрібних питань попутно вирішили б вони з керівними аксакалами, щоб зрушити розвиток академії з мертвої точки...
Але хто їх нині пустить на поріг президії? Кому потрібні нові ідеї й тим більше честолюбна молодь з амбіціями?.. Певне, молодим у сучасній українській науці вже чітко відведено роль — одягти жовтенькі «розпашонки» й роздавати перед входом до солідних установ запрошення на фестивалі. Мовляв, наймудріші самі вирішать, куди їм рухати науку й хто гідний керувати академічною махиною.
Широко обговорюване питання про те, як далі розвиватися українській науці — зміцнювати НАНУ як своєрідне міністерство науки чи поступово передавати її функції університетам, залишається відкритим. І хоча, як і раніше, вважається, що левова частка науки здійснюється в академії, проте найпотужніші українські університети роблять чимало для підтримки й розвитку науки в себе і налагодження співпраці в галузі високих технологій із найбільшими науковими центрами світу. Потужним кроком у цьому напрямі були й відвідання в рамках Дня науки наукового парку «Київська політехніка» делегацією з США на чолі зі спеціальним представником держдепартаменту США паном Дж. Франком Мермоудом, і ділова зустріч із ректором Михайлом Згуровським та його колегами. Показово, що інтерес до технопарку в КПІ в іноземців останнім часом різко зріс, вони його стали вважати серйозним партнером.
Михайло Захарович провів американську делегацію музеєм КПІ, де американці могли (певне, не без здивування) дізнатися про те, що Ігор Сікорський, виявляється, — киянин і свої перші видатні проекти реалізував саме тут. Американці змогли також познайомитися з розробками багатьох не менш геніальних конструкторів, інженерів, учених: Тимошенка, Корольова, Челомея, Лебедєва й інших. Вони з інтересом оглянули зали, де було представлено зразки техніки останніх десятиліть і стенди з нинішніми розробками наукового технопарку «Київська політехніка». Після такої вражаючої преамбули дві сторони обговорили питання про те, як сприяти залученню до співпраці американських компаній, бізнесменів і різноманітних фондів для створення високоінтелектуальної й високотехнологічної продукції.
Нещодавно вчені КПІ дуже потужно заявили про себе в США («ДТ», №47, 2006 р., «Сезон інноваційних конкурсів»). Ми вже писали про інноваційний конкурс у Силіконовій долині в Каліфорнії, у якому брали участь і українські вчені. До речі, проект потужного джерела електроенергії, який розробили в КПІ, посів там перше місце, потіснивши численні проекти амбіційної команди російських учених і інженерів. Це дуже важлива подія, якою вправі пишатися наші вчені. На жаль, вона майже не мала відгуку в українському суспільстві. Чому?
Відповідь на це запитання слід було б пошукати окремо — адже канали телебачення багатьох країн уже котрий день бурхливо обговорюють виступ на Євробаченні Вєрки Сердючки. Нітрохи не применшуючи ваги її феноменального успіху, хочеться спитати: а чому ми такі байдужі до успіху наших дослідників? Адже американці в цій розробці побачили реальний шлях до створення досить дешевого електромобіля з чудовими характеристиками — він швидко розганятиметься, не задихатиметься на підйомах... Накопичувачі електроенергії, над якими працюють у КПІ, можна буде використовувати як резервні або імпульсні джерела живлення для захисту живлення комп’ютерів, як комбіновані джерела живлення в комплекті з сонячними батареями у цифрових камерах, стільникових телефонах тощо. Тобто мало не кожен житель планети зможе особисто відчути переваги цієї розробки...
Але про це жодна газета нічого не надрукувала. Інформацію про перемогу українських учених спеціально принесли до редакції щотижневика, оскільки знали, що тут завжди готові підтримати реальні наукові досягнення. Проте чому ж про це не повідомили українські прес-агентства у розділі останніх новин?
Щоб про це повідомити, треба одержати інформацію зі спеціального інформагентства, сфера діяльності якого — професіональне збирання наукових і технічних новин. На жаль, НАНУ котрий рік уже обіцяє створити агентство, яке своєчасно постачало б наукові установи, ЗМІ, телебачення інформацією про останні досягнення українських учених. Проте віз і нині там: схоже, що це елементарне медійне завдання не під силу наймогутнішій науковій організації України...
Список заходів, присвячених Дню науки в Україні, буде неповним, якщо не згадати ще й «кришталевий» ювілей Державного фонду фундаментальних досліджень (ДФФД), який відзначали в ті ж дні. Ця багатостраждальна структура пережила за останні роки чимало пертурбацій. Як зазначив професор Б.Кияк, у її житті були темні смуги, коли невиплачені борги переможцям конкурсів фонду геть підривали віру в його перспективність. Проте віра у важливість роботи цього закладу для української науки не давала йому померти (між тим, часом не вистачало коштів навіть на жалюгідну зарплату для його працівників), проте приходили світлі дні, коли фонд повертав усі борги й навіть розширював поле своєї діяльності. Приміром, був навіть такий період, коли він не тільки оплачував нові розробки, але й підтримав створення літератури й відеофільмів про видатних українських учених.
Правда, виступаючи на ювілеї, професор Сергій Рябченко зазначив, що, на жаль, створені фільми демонструють по ТБ тільки вночі. Чому це так? Річ у тім, що спорадичні спроби вчених створити своїми силами, як кажуть тепер, «продукт» для телебачення, видавництв і преси, приречені на невдачу. Самодіяльність тут недоречна. Щоб створювати якісну продукцію, орієнтовану на масового глядача і читача, потрібні професіонали високого рівня, які добре знають і відчувають не тільки мейнстрим науки, але й особливості сприйняття складного матеріалу глядачем. Тільки тоді з’являються такі популярні засоби інформації, яким була студія «Київнаукфільм» в епоху її розквіту або науково-популярна редакція видавництва «Веселка». Для досягнення такого рівня потрібні професіонали, зібрані в одну команду: менеджери, редактори, автори, художники, режисери, оператори... А для демонстрації їхнього продукту, як це відбувається в усіх цивілізованих країнах, потрібен ще й суспільний канал «Культура», на якому сусідили б передачі про науку і мистецтво. Тоді таку продукцію не будуть для галочки відтісняти на нічний час.
Сумно, що всього цього не хочуть зрозуміти керівники української науки. А без такого розуміння за нинішнього стану розподілу коштів на всі наукові й довколанаукові проекти прогресу не досягти.
Утім, певну надію вселяє прекрасна доповідь Мирослава Поповича про взаємодію мистецтва й науки в сучасному суспільстві, яку філософ прочитав на урочистих зборах у рамках згаданого вище фестивалю. Значить, усе-таки є в НАНУ люди, котрі замислюються над цим питанням! На жаль, звичайно такі концепції важко сприймають люди, які займаються прикладною наукою. Проте сама поява такої доповіді, щира усмішка й оплески академіка Б.Патона після закінчення доповіді, можливо, свідчать про те, що в науки й культури в Україні намітилися точки дотику?..