UA / RU
Підтримати ZN.ua

Українська наука перед новим викликом

Наукова співпраця українських і російських учених має продовжуватися - але в рамках міжособистісних контактів і тих міжнародних наукових організацій, куди входять обидві наші країни.

Автор: Максим Стріха

Події останнього часу поставили масову свідомість українців перед неминучістю змін, які ще тільки належить сприйняти й осмислити: країна, яку ми вважали стратегічним партнером, виявилася стратегічним противником, серйозною і тривалою загрозою самому існуванню нашої держави. А народ цієї країни, який офіційна пропаганда (царська, комуністична й пострадянська) кількасот років змушувала нас вважати "братнім", насправді виявився гранично ворожим, охопленим масовою антиукраїнською істерією і готовим беззастережно підтримати будь-які агресивні дії свого уряду щодо України.

Поза тим Росія лишиться сусідом України, територією, з якою українців пов'язують і пов'язуватимуть тисячі економічних, культурних, наукових і просто міжособистісних зв'язків. Як бути з ними? Далі "дружити", удаючи, ніби нічого не сталося, - аморально. Аморально як щодо мільйонів українських громадян, чиї долі зламала російська агресія (кажу зараз не лише про рідних і близьких тих, хто загинув, кажу й про людей в окупованому Криму й на кинутому в морок кривавого протистояння Донбасі), так і щодо демократичного світу, який сьогодні жертвує власними економічними інтересами, запроваджуючи санкції проти путінської "імперії зла" і рятуючи тим Україну.

Водночас розірвати всі ці зв'язки раз і назавжди - нереально. В усьому має бути знайдено розумну міру.

Якою виявиться ця міра - залежить від кожної конкретної сфери. Для мене, наприклад, цілком зрозуміло, що з погляду здорового глузду й простої людської порядності сьогодні абсолютно неприпустимі гастролі в Україні тих російських артистів, які підтримали агресію. Як і показ на українських каналах російських серіалів, що прославляють тамтешніх силовиків (на практику "Інтера" та іже з ним реакція суспільства має бути значно жорсткішою). Водночас велика російська література (і в перекладі, і в оригіналі) має і надалі залишатися однією з основ гуманістичного світогляду кожної інтелігентної української людини.

Очевидно, українське суспільство й експертні середовища муситимуть визначити нову модель гуманітарної співпраці з Росією - історичним сусідом і водночас агресором, окупантом частини нашої території. Тому я спробую поміркувати про рівень припустимої співпраці в одній-єдиній, але близькій мені сфері - науково-технічній.

Досі ця співпраця для багатьох в Україні - насамперед для тих, хто встиг сформуватися в СРСР у рамках єдиного науково-технічного комплексу радянської супердержави, - мала сакральний статус. Росію і Україну об'єднувало виконання численних спільних програм. Часом вони були для нас дуже важливі. Скажімо, масштабне (за скромними українськими мірками) фінансування досліджень у галузі нанотехнологій в нашій державі у 2000-ні почалося саме в рамках виконання міждержавної програми, співкерівниками якої на першому етапі були академіки Жорес Алфьоров з Петербурга і Микола Находкін з Києва.

Інша річ, що в Україні ці дослідження наша держава фінансувала з власного бюджету. Нічим схожим на благодійництво щодо українців Росія ніколи не займалася. Більше того, вона завжди вирізнялася жорстким прагматизмом. Як колишній заступник міністра освіти і науки України, можу засвідчити: лише величезними зусиллями й після складних і напружених переговорів вдалося переконати росіян залишити в спільній програмі бодай частину тих напрямів, до яких Росія великого інтересу не мала, але які були перспективними з погляду українських науковців. Натомість керівники російської науки вперто намагалися накинути нам насамперед ті напрями, де українці в кращому разі могли виступати лише в ролі молодших партнерів…

Блискучою ілюстрацією цього ж "прагматизму" на початку 1990-х стала категорична відмова Росії передати нам бодай одну з понад десятка колишніх радянських антарктичних станцій (хоч усі вони створювалися й експлуатувалися з великою пайовою участю УРСР, а частину з них було пізніше просто законсервовано). До елітного клубу антарктичних держав Україна сьогодні входить виключно завдяки тому, що Велика Британія безоплатно (!!!) передала нам свою станцію "Фарадей", що вже понад 15 років працює як українська станція "Академік Вернадський".

Ще відчутніше російський прагматизм і жорсткість давалися взнаки щодо проектів, які могли потенційно привести до стратегічних проривних результатів у технологіях і виробництві: згадаймо бодай показову, відому всім сумну історію літака АН-70.

…І сьогодні серед спільних програм міжнародного наукового співробітництва і НАН, і Державного фонду фундаментальних досліджень значне місце посідають програми співпраці саме з РФ. Сторони оголошують спільні конкурси, визначають їхніх переможців і потім фінансують кожна свою частину, сприяючи, зокрема, й поїздкам науковців до їхніх партнерів. Щоправда, фінансування українських команд у рамках таких програм завжди виявлялося біднішим, оскільки в цілому науковий бюджет України був останніми роками разів у 30 меншим від російського.

Так само й далі відбуваються спільні українсько-російські (варіант: українсько-російсько-білоруські) наукові конференції і школи. Щоправда, на традиційну - 14-ту - школу з гідромеханіки в Євпаторії цього року українці вже не приїдуть - зі зрозумілих причин. А ось тристороння конференція з нанотехнологій у Мінську восени начебто відбудеться…

Я не намагаюся ставити під сумнів корисність такої співпраці для української сторони - вона зумовлена не лише наявністю історичних зв'язків, які сформувалися ще за часів СРСР, а й згаданою вище диспропорцією російського та українського наукових бюджетів. Зрозуміло, що лабораторії російських колег устатковані значно краще, і попрацювати на їхньому обладнанні, бодай у рамках виконання спільного проекту, для багатьох в Україні дуже заманливо. (Хоча, з іншого боку, якщо порівнювати з Європою, Америкою або Японією, то тут уже й росіяни можуть позаздрити.)

Про відмову від згаданого співробітництва в жодному разі не йшлося б, якби Росія своєю агресією фактично не позбавила нас вибору.

Наведу прозору історичну аналогію до сьогоднішньої ситуації. За всієї багатої фантазії важко уявити собі співпрацю АН СРСР і Наукового товариства імені Кайзера Вільгельма в роки Другої світової. Дарма що багато радянських фізиків встигли пройти в 1920-ті німецьку виучку, а Товариство Кайзера Вільгельма очолював Макс фон Планк - людина бездоганної моральної репутації, що до кінця намагалася захищати фізиків-євреїв (за що й зазнала жорсткої нагінки особисто від біснуватого фюрера).

На жаль, мусимо визнати ще одну дуже прикру для нас обставину. Російські науковці у своїй більшості підтримують політику Путіна (точнісінько так, як більшість німецьких науковців підтримувала політику Гітлера, - принаймні до часу, поки неминучість поразки рейху зробилася для всіх очевидною). Зізнаюся: для мене особисто було шоком те, що інтелігентні й начитані російські колеги, серед яких автор зростав як науковець (кандидатську з теорії напівпровідників мені в часи СРСР пощастило написати й захистити в легендарному ленінградському "фізтеху"), сьогодні готові беззастережно вірити путінській пропаганді, аплодувати захопленню Криму й щиро співчувати "беззбройним добровольцям, які вмирають, захищаючи мирних російських братів на Донбасі". Винятки, звісно, є - і перед цими сміливцями, готовими кинути виклик засліпленій шовінізмом більшості, слід із вдячністю схилити голови. Але, на жаль, у нинішній Росії їх дуже мало.

Майже всі російські наукові інституції на чолі з "реформованою" РАН (кілька дисидентських недержавних структур гуманітарного напряму погоди тут не роблять) є слухняними "коліщатками й гвинтиками" у путінській імперській машині. Показово, що і РАН, і провідні російські університети на чолі з московським фактично ніяк не відреагували на заклики НАНУ і українських університетів якось вплинути на російське керівництво, змусивши його зупинити агресію. Ніяк не засудила РАН і захоплення агресором численних об'єктів НАН у Криму - інститутів, заповідника, обсерваторії, дослідних суден тощо. Як не відреагувала й на те, що заслані Росією терористи фактично паралізували життя вишів і наукових установ на Донбасі, позбавивши їх будь-якої перспективи на майбутнє.

І змінити настрої російської наукової спільноти (здатної все ж аналізувати краще, ніж засліплений антиукраїнською істерією загал, і більш чутливої до міжнародної громадської думки) зможе, боюся, тільки реальне, на власному досвіді, усвідомлення того, що Росія стає ізгоєм у порядному світовому співтоваристві, а шанси кожного з росіян на роботу в західних університетах і лабораторіях істотно зменшуються.

Можу лише солідаризуватися з позицією президента АН вищої школи України кібернетика Олександра Наконечного, який у зверненні до керівництва МОН і НАН наголосив: наукова співпраця українських і російських учених має продовжуватися - але в рамках міжособистісних контактів і тих міжнародних наукових організацій, куди входять обидві наші країни. І абсолютно не можу погодитися з позицією президії НАН, яка, схоже, збирається продовжувати контакти з РАН так, наче нічого не сталося.

…Як фізик, який працює у графеновій тематиці, я чітко знаю, що не поїду на чергову російсько-білорусько-українську конференцію з нанотехнологій до Мінська. Адже сам формат конференції містить не лише наукову, а й виразну політичну складову. На минулій конференції у Петербурзі нобелівський лауреат, а за сумісництвом - політик від КПРФ Жорес Алфьоров майже не говорив про нанофізику, натомість палко наголошував на необхідності якнайшвидше відтворити "єдину велику державу". Позиція Жореса Івановича всім відома, але, на жаль, ніхто з шанованих членів української делегації тоді не підвівся й не сказав, що наукова конференція - не місце для політичних спічів. Боюся, що в Мінську історія повториться, тому й закликаю колег-науковців не створювати масовки для російського політичного шоу. Адже сьогодні є багато інших, із безсумнівною репутацією, міжнародних наукових форумів, де можна поспілкуватися з колегами, зокрема й росіянами.

Тому ще раз солідарний із професором Олександром Наконечним: інституційна співпраця наукових установ і організацій двох держав має торкатися сьогодні виключно робочих моментів (є український науковий об'єкт на Терсколі - зрозуміло, що з росіянами потрібно контактувати по офіційних каналах, щоб забезпечити його подальшу життєдіяльність).

Вся інша інституційна співпраця (двосторонні конкурси, конференції тощо) має бути згорнута. Так, при цьому постраждають багато українських науковців. Постраждає і автор цієї статті, який є українським співкерівником одного з проектів, що виконуються за спільним конкурсом російського й українського Фондів фундаментальних досліджень. Але думка про наших хлопців, які гинуть нині від російської зброї в руках чеченських бойовиків на Сході, аби я міг чутися в безпеці в київському кабінеті за комп'ютером, не лишає мені вибору.

Та й міжособистісним контактам і поїздкам українських учених до Росії я теж сьогодні не надто радів би. Адже хтозна, кого наступного з українських громадян ФСБ заманеться зробити "диверсантом" чи "шпигуном". А можливості для захисту співвітчизників на російській території у нас сьогодні - визнаймо! - мінімальні…

Звичайно, згортаючи співпрацю на Сході, Україна повинна намагатися компенсувати ці втрати на Заході. Попри те, що демократичний світ як ніколи готовий нам допомагати, не все тут складається райдужно. Злиденна, розграбована попередніми керівниками Україна просто не здатна сплачувати внески до солідних міжнародних наукових організацій і програм. Так, повноправне членство у амбітній програмі ЄС "Горизонт-2020" відкриває перед нашими науковцями величезні перспективи, але за нього потрібно сплатити Брюсселю внесок, сумірний із нинішнім річним бюджетом НАН…

Та й замало було зроблено в нас за минулі роки для того, щоб українські вчені могли ефективно боротися за міжнародні гранти. Очолюючи два роки журі міжнародного інноваційного конкурсу Sikorsky Challenge у Київському політехнічному, міг неодноразово спостерігати, як наші дослідники, маючи першорядні, потенційно дуже цікаві з погляду комерціалізації результати, були просто неспроможні їх як слід представити західним експертам. Деколи з елементарної причини - недостатнього знання англійської…

Отже, перед українською наукою сьогодні стоїть черговий виклик: визначити найменш руйнівні шляхи згортання традиційних контактів на Сході (повторюся: цей крок вимушений, але неминучий) і одночасно різко інтенсифікувати пошуки компенсації на Заході та в інших стратегічно перспективних для нас куточках планети. А для цього за участі фахівців НАН та університетів потрібно терміново виробити нову концепцію пріоритетів міжнародного науково-технічного співробітництва України. Бо інакше ми ризикуємо зазнати неминучих через російську агресію втрат і не отримати вкрай необхідної нам у нинішніх умовах компенсації.