Шляхи подолання хронічної мієлоїдної лейкемії - різновиду раку крові - саме над цим зараз працює молодий науковець зі Львова Орест Кузик у Швейцарському інституті експериментальних ракових досліджень (Лозанна). Серед іншого, разом із групою колег, займається розробленням нового методу блокування сигналів, які й призводять до неконтрольованого поділу ракових клітин. Після навчання у Відні й Мадриді поєднує дослідницьку практику з академічною кар'єрою.
- Оресте, коли вирішили пов'язати своє життя з наукою? Як сталося, що зайнялися саме прикладними дослідженнями, а не теоретичною складовою?
- У старших класах. Я навчався в міжнародній школі в Любліні, і в нас була чудово зорганізована програма вивчення природничих наук. Учителі заохочували до лабораторних експериментів, учні самі могли визначати цілі й перебіг робіт. Саме тоді мене зацікавила молекулярна біологія.
- Чи важко було знайти себе в Європі?
- Думаю, інтегруватися допомогла освіта - спочатку в Польщі, потім -в Австрії та Іспанії. Звісно, були труднощі, я навіть втратив цілий рік через те, що посольство відмовило у візі. Однак бюрократія долається, мовні бар'єри також, практичні навички здобуваються, конфлікти переростають у повагу й дружбу. Пошук місця в докторантурі тривав в останні місяці навчання у Відні. Шукав як через Інтернет, так і через персональні контакти з професурою. На кожні 10 заявок отримуєш одну-дві позитивні відповіді.
- У чому відмінність наукового середовища в Україні і Європі?
- Науковці повинні відчувати пульс розвитку науки і технологій. Вони багато працюють, часто міняють місце роботи. Порівняно з ненауковцями в них дуже неспокійне життя. Інша річ в Україні - там стабільний застій… Жартую.
- Як мовиться, в кожному жарті - лише крихта жарту, надто ж коли він від науковця…
- В Україні легше розвивати науку, яка не вимагає значної фінансової підтримки, приміром біоінформатику. Однак українській науковій сфері притаманні консерватизм і навіть певний формалізм, що стримує розвиток не менше, ніж брак коштів. Не розробляються грантові інструменти… В сучасних умовах науковці повинні бути гнучкими, підприємливими. Просто сидіти в лабораторії і чекати на підтримку ззовні - шлях у нікуди.
- Чи спадало на думку повернутися в Україну?
- Саме тепер я хочу продовжувати дослідження у сфері клітинної біології і, на жаль, не бачу перспективи для проведення якісних комплексних дослідів в Україні. Академічне середовище й організаційно-матеріальне підґрунтя в розвинених країнах Америки, Європи та країнах Далекого Сходу, що розвиваються, дають шанс розкрити свої можливості, внести й свою лепту у світову науку, адже останнє і є основною мотивуючою силою для науковця.
Я готовий допомагати розвитку науки в Україні. Наразі з радістю редагую і перекладаю наукові тексти з української мови для публікацій або запитів на фінансування. Маю надію в майбутньому давати можливість виходити в широкий світ українським студентам, допомагати в пошуку фінансування проектів і налагодженні продуктивної співпраці з лабораторіями в усьому світі, бо зараз українська наука досить автаркічна.
- Ситуацію в Україні можна виправити?
- Так, але починати треба негайно - з кожним роком наздогнати світ буде важче й важче.
- Що слід зробити, щоб "наздогнати й перегнати"?
- Не треба винаходити ровер. У наукових інституціях Швейцарії, як і всієї Європи, існує зовнішній нагляд або зовнішнє консультування. На практиці це виглядає так: раз на кілька років до інституту приїжджає група експертів - п'ять- шість наукових світочів. Вони аналізують роботу, вносять пропозиції. І це справді допомагає! Це не так, як в Україні, - львів'яни поїхали похвалити харків'ян, бо знають, що через рік ті приїдуть і похвалять їх. Цю кругову поруку треба розривати, експерт повинен бути незалежним, так само як і грантодавець. Слід розробляти систему національних грантів, гроші мають давати за реальні результати, а не за купи макулатури (так звані наукові звіти). Також треба позбутися стереотипу "лектор-науковець", викладацька і наукова робота - різні речі.
- Оресте, в Україні багато хто говорить, що поза межами колишнього СРСР фундаментальну науку держава не фінансує. Це справді так?
- Це не відповідає дійсності. Фінансування йде переважно з державних інституцій. Сьогодні в ЄС розроблено чимало пан'європейських інструментів підтримки. Звісно, обсяги дотацій важко порівняти з комерційними інвестиційними проектами. Причина - від наукового розвитку держава заробляє опосередковано. Якщо науковець працює на корпорацію, його винахід вважатиметься робочою розробкою, якщо ж фінансується державою, то дослідник залишить усі (чи практично всі) майнові права при собі. Звісно, слід мати хорошого патентного повіреного. Сьогодні гроші "не шукають" науковця - все навпаки. Однак існує чимало фундацій - як спеціалізованих, так і загальних. Скажімо, Фонд науки і технологій Відня береться за все - від квантової фізики до соціології.
- Кому саме надходять гроші з фундацій - інституту, лабораторії, науковій групі?
- Буває по-різному. Загалом кількість грантів обернено пропорційна їхній величині. Переважна більшість їх - невеликі й орієнтовані на наукові групи, основну базову одиницю сучасної науки (3–20 осіб). Інститут забезпечує навчальний процес, утримання будівлі, секретаріату. Експерименти - справа наукової групи. Її шеф займається адмініструванням, пошуком дотацій. На це він витрачає майже половину робочого часу, через що страждає його наукова продуктивність. Тому іноді інститути створюють окремі грантові відділи. Їхнє завдання - оформляти заявки й вибивати гроші. Однак така практика не дуже поширена. Звісно, найбільше грошей дають на "гарячі" теми. Вибір далеко не завжди слушний, багатьом грантодавцям, можна сказати, бракує стратегічного підходу.
- Фундатор контролює результат?
- Поточного контролю практично немає. Є внутрішній, з боку інституту. Крім того, результати знадобляться при наступному зверненні до донора.
І все ж науковець постійно перебуває у стані стресу. По-перше, через нестабільність фінансування - грантового пресингу. По-друге, через пресинг публікацій. Немає публікацій - не матимеш кар'єрного просування, навіть якщо ти чудовий викладач і першокласний дослідник.
- Редактори наукових журналів командують парадом?
- Віднедавна їхній вплив справді дуже сильний. Причина проста - кількість науковців зростає значно швидше, ніж наукових видань. Посилюються конкуренція, зловживання. Проблемою є й те, що падає роль публікацій у спеціалізованих журналах, натомість в універсальних, "топових" - зростає. Сьогодні журнали не платять гонорарів ані за рецензії, ані за наукові статті. Деколи сам автор має заплатити - скажімо, за друк кольорових малюнків або ж за безплатний доступ до своїх матеріалів у Мережі, щоб ними могли скористатися інші науковці.
- Навіщо спонсорувати вільний доступ до своїх статей в Інтернеті?
- Щоб інші легше знаходили твої праці й цитували їх. Індекс цитування прораховується для кожного наукового співробітника і є дуже важливим для його кар'єри.
- Тож це своєрідна "наукова панщина". Хочеш не хочеш - публікуйся, інакше залишишся за бортом кар'єрного зростання. А як воно відбувається, який шлях треба пройти?
- О-о-о… Він довгий і непростий. Спершу докторантура, потім два-три постдоки, лише тоді можеш претендувати на роль лідера групи. Далі стаєш професором - спочатку асистент-професором, потім асоційованим і аж потім повним. Раніше ніж у 50 до вершини не піднятися. Стабільність починається зі здобуття тенури - посади асоційованого професора. Цього досягаєш у 45–50 років - потрапляєш нарешті в систему, і з неї тебе вже важко вичавити.
- А як із тими, хто не дійде, - залишаться за бортом?
- Елементарна математика говорить, що докторант має лише 10–30% шансів стати керівником групи. Відбувається жорсткий відбір. Сьогодні держава втратила контроль над кількістю докторантів - ВНЗ випускають занадто багато молодих науковців. Учені керуються принципом: кооперація ліпше, ніж конкуренція. Однак є і конкуренція, і підступ, і підлість. Аби не відставати від інших, доводиться жертвувати сім'єю, друзями, а то й здоров'ям. Успішні науковці працюють до 80 годин на тиждень. Це нормально, аврал - 120 годин! Звісно, завжди можна піти працювати на підприємство - там заплатять на 20–30% більше, ніж в академічній сфері.
- А які взагалі заробітки в науковців?
- Не дуже високі. Такої "лафи", якою тішилися в СРСР (400 крб проти 250 крб у хорошого інженера), нема і не передбачається. Я спостерігаю певну зрівнялівку. Молодий науковець заробляє практично так само, як і продавець у магазині. Заробітки торгового агента або програміста в півтора-два рази вищі, а професор заробляє втричі більше. Але ж який шлях до тенури треба подолати! Основна мотивація науковців - слава й визнання, рідше - альтруїзм. Звісно, є й додаткові "бонуси" - можна багато їздити по світу, спілкуватися з різними людьми, прожити життя більш творчо.
- Відомо, що фінансова "непривабливість" і колосальна працеємність наукової роботи відвертає від неї американців і канадців. Там науковці - переважно індійці й китайці. В Європі спостерігаються подібні тенденції?
- Не настільки масово, але так. Скажімо, в моїй лабораторії працює лише один швейцарець (!). У Європі все залежить від регіону. Так, в Австрії дуже багато "югів" - вихідців з колишньої Югославії. У Німеччині чимало поляків. Індійців, японців, корейців можна зустріти практично в кожній науковій групі.
- Яким є стиль вашого життя в Лозанні поза роботою?
- Свіже повітря, гори, озеро, в якому можна купатися. Рано встаю, пізно лягаю, на роботу і в інших справах їжджу на ровері. Винаймаю невелику кавалерку, в якій усе на купу: скажімо, вмивалка маскується під шухляду в шафі...
P.S. Уже після нашої розмови пан Орест ознайомився з інтерв'ю і попросив внести таке доповнення:
- Як на мене, вийшло несподівано песимістично, і якби прочитав це інтерв'ю студентом, подумав би: "І пощо в ту науку лізти?". Певно, справа в покликанні. Науковці люблять свою роботу, насправді бути науковцем - класно, а наука - це неймовірно цікаво.