Характерною ознакою минулого століття було нестримне прагнення людства до забезпечення економічного і технологічного розвитку. Успіх вимірювався переважно зростанням валового внутрішнього продукту. Вважалося, що це автоматично приведе до добробуту і значного підвищення рівня життя людей.
Блискуча зовнішність прогресу майже завжди забезпечувалася за рахунок нещадної експлуатації та збіднення навколишнього середовища, експансією «закону джунглів» — хто сильніший, той і виживе. По суті, такі нероздільні сфери, як економіка, довкілля та суспільні інститути, функціонували ізольовано одна від одної. Почала руйнуватися сама природна основа існування та внутрішнього світу людини. Суспільство такого типу фактично жило за рахунок майбутніх поколінь. Як наслідок — на початку ХХI століття світ зіштовхнувся з глобальними екологічними проблемами, голодом та збідненням більшості населення земної кулі, деградацією моралі, наростанням регіональних та міжетнічних конфліктів, тероризмом.
Ці обставини примусили прогресивну міжнародну громадськість та відомі недержавні міжнародні організації, такі як Римський клуб (із його знаменитою працею «Межі зростання»), Міжнародний інститут прикладного системного аналізу (IIASA, Лаксембург, Австрія), Міжнародну федерацію інститутів перспективних досліджень та інші, започаткувати новий підхід до подолання зазначених глобальних проблем, який отримав назву — концепція сталого розвитку (sustainable development). Він значною мірою став продовженням концепції ноосфери, сформульованої академіком В.Вернадським ще в першій половині ХХ століття. Суть його полягає в обов’язковій узгодженості економічного, екологічного та людського розвитку таким чином, щоб від покоління до покоління не зменшувалися якість і безпека життя людей, не погіршувався стан довкілля й відбувався соціальний прогрес, який визнає потреби кожної людини.
Для України, яка перебуває в пошуку свого шляху, дуже важливо не припуститися принципових помилок. Ризик полягає в тому, що значно легше віддати перевагу успішному «шаблону», зокрема зовні привабливому економічному розвитку, без урахування в єдиній, цілісній моделі екологічної та соціальної сфер. Тим більше що втілення концепції сталого розвитку не гарантуватиме швидкого зростання добробуту людей, натомість вимагатиме напруженої роботи й консолідованих зусиль політиків, управлінців, учених та всього прогресивного населення України. Ще однією умовою сталого розвитку є політична воля з боку вищого керівництва держави на те, щоб пройти важким, але єдино правильним шляхом.
Концепція сталого розвитку
Теорія і практика засвідчили, що на межі століть вчення В.Вернадського про ноосферу виявилося необхідною платформою для напрацювання триєдиної концепції сталого еколого-соціально-економічного розвитку. Узагальнення цієї концепції були зроблені всесвітніми самітами ООН у 1992 та 2002 роках, за участі понад 180 країн світу, багатьох міжнародних організацій та провідних учених. Таким чином, нова концепція системно поєднала три головні компоненти сталого розвитку суспільства: економічну, природоохоронну і соціальну.
Економічний підхід полягає в оптимальному використанні обмежених ресурсів та застосуванні природо- , енерго- і матеріалозберігаючих технологій для створення потоку сукупного доходу, який би забезпечував принаймні збереження (не зменшення) сукупного капіталу (фізичного природного, або людського), з використанням якого цей сукупний дохід створюється. Водночас перехід до інформаційного суспільства приводить до зміни структури сукупного капіталу на користь людського, збільшуючи нематеріальні потоки фінансів, інформації та інтелектуальної власності. Уже тепер ці потоки перевищують обсяги переміщення матеріальних товарів усемеро [ru.wikipedia.org]. Розвиток нової, «невагомої» економіки стимулюється не лише дефіцитом природних ресурсів, а й наростанням обсягів інформації та знань, що набувають значення затребуваного товару.
З погляду екології, сталий розвиток має забезпечити цілісність біологічних і фізичних природних систем, їх життєздатність, від чого залежить глобальна стабільність усієї біосфери. Особливого значення набуває здатність таких систем самооновлюватися й адаптуватися до різноманітних змін, замість збереження в певному статичному стані або деградації та втрати біологічної різноманітності.
Соціальна складова орієнтована на людський розвиток, на збереження стабільності суспільних і культурних систем, на зменшення кількості конфліктів у суспільстві. Людина має стати не об’єктом, а суб’єктом розвитку. Вона повинна брати участь у процесах формування своєї життєдіяльності, прийнятті й реалізації рішень, контролі за їх виконанням. Важливе значення для забезпечення цих умов має справедливий розподіл благ між людьми (зменшення так званого GINI-індексу), плюралізм думок та толерантність у стосунках між ними, збереження культурного капіталу і його розмаїття, насамперед спадщини не домінуючих культур.
Системне узгодження та збалансування цих трьох складових – завдання величезної складності. Зокрема взаємний зв’язок соціальної та екологічної складових приводить до необхідності збереження однакових прав сьогоднішніх і майбутніх поколінь на використання природних ресурсів. Взаємодія соціальної та економічної складових вимагає досягнення справедливості при розподілі матеріальних благ між людьми й надання цілеспрямованої допомоги бідним прошаркам суспільства. І, нарешті, взаємозв’язок природоохоронної та економічної складових потребує вартісної оцінки техногенних впливів на довкілля. Вирішення цих завдань – найголовніший виклик сьогодення для національних урядів, авторитетних міжнародних організацій та всіх прогресивних людей світу.
Система глобальних вимірів сталого розвитку
Важливою проблемою на шляху втілення концепції сталого розвитку є формування системи вимірів (індексів та індикаторів) для кількісного і якісного оцінювання цього дуже складного процесу. Головні вимоги до зазначеної системи вимірів – її інформаційна повнота та адекватність представлення взаємопов’язаної тріади складових сталого розвитку. На цьому напрямі зараз працюють як відомі міжнародні організації, так і численні наукові колективи, але однозначного узгодження цієї системи вимірів поки що не досягнуто.
Наведемо систему вимірів сталого розвитку, запропоновану Інститутом прикладного системного аналізу НАН України та МОН України.
Рівень сталого розвитку будемо оцінювати з допомогою відповідного індексу Іср, що вираховується як сума індексів для трьох вимірів: економічного (Іекв), екологічного (Іев) та соціального (Ісв) з відповідними ваговими коефіцієнтами. У свою чергу, кожен з індексів Іекв, Іев та Ісв обчислюватимемо з використанням відомих у міжнародній практиці індексів та індикаторів.
Звичайно, всі індикатори, що впливають на складові наведених індексів, як і самі ці індекси, вимірюються в різних одиницях і мають різні інтерпретації. Тому вони приводяться до нормованої форми таким чином, щоб їх зміни, як і зміни самих індексів, перебували в діапазоні від 0 до 1. У такому разі найгірші значення названих індикаторів відповідатимуть числовим значенням, близьким до 0, а найкращі — наближатимуть ці значення до 1. Таке нормування дозволяє обчислювати кожен з індексів Іекв, Іев, Ісв та Іср у вигляді усередненої суми своїх складових з відповідними ваговими коефіцієнтами.
1. Індекс економічного виміру (Іекв) сформуємо з двох глобальних індексів:
індексу конкурентоспроможного розвитку (далі — індексу конкурентоспроможності — Ік), розробленого організаторами Світового економічного форуму (World Economic Forum). Цей індекс щорічно обчислюється для 117 економік світу і публікується у формі так званого «Глобального звіту про конкурентоспроможність». Скористаємося цим звітом за 2005 — 2006 роки [www.weforum.org]). Індекс конкурентоспроможності формується з таких трьох індикаторів: індикатора технологічного розвитку країни; індикатора громадянських інститутів та індикатора макроекономічного середовища. У свою чергу, ці три індикатори обчислюються на основі використання 47 наборів даних про стан трансферу технологій та інноваційного розвитку країни, рівень розвитку інформаційних та комунікаційних технологій, рівень видатків країни на дослідження і розвиток, рівень іноземних інвестицій, рівень незалежності бізнесу від уряду, рівень корупції в країні та інше;
індексу економічної свободи (Іес), який розроблений інтелектуальним центром фундації Heritage Foundation [www.heritage.org/research/features/index]. Він щорічно друкується у Wall Street Journal. Індекс економічної свободи формується з таких десяти індикаторів: торгової політики країни; фіскального навантаження з боку уряду; урядової інтервенції в економіку; монетарної політики; потоків капіталів та іноземних інвестицій; банківської та фінансової діяльності; політики формування цін та оплати праці; прав на приватну власність; політики регулювання; неформальної активності ринку. Ці десять індикаторів обчислюються на основі використання 50 наборів різноманітних даних економічного, фінансового, законодавчого та адміністративного характеру.
За результатами обробки даних за 2005 рік наведемо перелік десяти кращих країн світу, виходячи з індексу економічного виміру (табл. 1).
Досягнення цих країн пояснюється оптимальним поєднанням таких важливих факторів розвитку економіки, як рівень та якість інновацій, пріоритетна підтримка досліджень, значні іноземні інвестиції, з досконалим законодавством країн у сфері оподаткування бізнесу та високих технологій, ефективним захистом приватної власності, і особливо інтелектуальної, низьким рівнем корупції, орієнтацією політики країн на створення економік за моделлю «добробуту для всіх» замість моделі «байдужості до стихійного ринку». Найяскравіше цю стратегію розвитку демонструють Фінляндія, Данія, Ісландія, Швеція.
Країни «великої вісімки», за винятком США та Великобританії, поступаються групі лідерів за якісними характеристиками економічного розвитку. Зокрема вони істотно програють лідерам у якості й масштабах інновацій, рівні комерціалізації науки, майже вдвічі менше фінансують дослідження у сфері високих технологій, мають порівняно застаріле й менш гнучке законодавство у сфері оподаткування та розвитку високотехнологічного бізнесу. За ефективністю та прогресивністю своїх економік вони досить компактно розміщуються (за винятком Росії) у такій послідовності: США — 5-те місце (Іекв=0.537), Великобританія — 9-те місце (Іекв=0.542), Канада — 15-те місце (Іекв=0.525), Німеччина — 16-те місце (Іекв=0.510), Франція — 19-те місце (Іекв=0.438), Італія — 20-те місце (Іекв=0.410), Росія — 98-ме місце (Іекв=0.319).
Група постсоціалістичних країн, які на початку своєї незалежності мали приблизно рівні стартові умови, станом на 2005 рік виявилися досить «розкиданими» в рейтинговій таблиці за індексом економічного виміру. Так, Естонія посідає 12-те місце (Іекв=0.533), Чехія — 29-те місце (Іекв=0.459), Словаччина — 37-ме місце (Іекв=0.428), Угорщина — 40-ве місце (Іекв= 0.423), Латвія — 41-ше місце (Іекв=0.420), Польща — 46-те місце (Іекв=0.400), Болгарія — 61-ше місце (Іекв=0.366), Молдова — 87-ме місце (Іекв=0.325), Україна — 91-ше місце (Іекв=0.319). Природно, що ці країни перебувають у процесі перебудови всіх складових своїх економічних та соціальних систем. Ті з них, які швидше трансформували виробництво, науку, освіту, бізнес до ринкової, інноваційної моделі економіки, швидше демонструють позитивні зміни. Це насамперед Естонія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Латвія, Польща. Для Болгарії, Молдови й України цей процес проходить повільніше.
2. Індекс екологічного виміру (Іев) оцінюватимемо з допомогою відомого індексу ESI (Environmental Sustainability Index), вирахуваного Центром з екологічного законодавства та політики Єльського університету (США) для 146 країн світу станом на 2005 рік [www.yale.edu/esi]. Індекс ESI сформований з 21 екологічного індикатора, які, у свою чергу, розраховувалися на основі використання 76 наборів екологічних даних про стан природних ресурсів у країні, рівень забруднення навколишнього середовища в минулому і сьогодні, зусилля країни на ниві управління екологічним станом, здатність країни покращити екологічні характеристики та інше.
Індекс ESI кількісно визначає здатність тієї чи іншої країни захищати своє навколишнє середовище як у поточний період часу, так і в довготерміновій перспективі, виходячи з таких п’яти критеріїв: наявність національної екологічної системи; можливість протидії екологічним впливам; зниження залежності людей від екологічних впливів; соціальні та інституціональні можливості країни відповідати на екологічні виклики; можливість глобального контролю за екологічним станом країни. Окрім того, цей індекс може використовуватися як потужний інструмент для прийняття рішень на аналітичній основі з урахуванням соціального та економічного вимірів сталого розвитку країни.
Виходячи з наведених даних [www.yale.edu/esi], до десяти кращих країн світу за індексом ESI належать (табл. 2):
Країни-лідери (табл. 2) мають порівняно непогані природні ресурси, невисоку щільність населення, вони досягли хороших успіхів в організації комплексних природоохоронних заходів.
Країни «великої вісімки», за винятком Канади, не належать до світових лідерів за станом охорони навколишнього середовища і мають досить посередні значення ESI-індексу. Зокрема Канада посідає 6-те місце (ESI=0.644), Японія — 30-те (ESI=0.573), Німеччина — 31-ше (ESI=0.569), Росія — 33-тє (ESI=0.561), Франція — 36-те (ESI=0.552), CША — 45-те (ESI=0.529), Великобританія — 65-те (ESI=0.502), Італія — 69-те (ESI=0.501). Це пояснюється пріоритетним прагненням цих країн до нарощування ВВП, порівняно з природоохоронними заходами, та досить інтенсивним використанням природних ресурсів.
Цікавим є порівняння групи постсоціалістичних країн, які наприкінці 80-х років минулого століття були приблизно в однакових екологічних умовах. Тепер Латвія перебуває на 15-му місці (ESI=0.604), Естонія — на 27-му (ESI=0.582), Словаччина — на 48-му (ESI=0.528), Угорщина — на 54-му (ESI=0.520), Молдова — на 58-му (ESI=0.512), Болгарія — на 70-му (ESI=0.500), Чехія — на 92-му (ESI=0.466), Польща — на 102-му (ESI=0.450), Україна — на 108-му (ESI=0.447).
З наведених даних бачимо, що між країнами існують істотні відмінності як у стані навколишнього середовища, так і в довготермінових тенденціях щодо його змін. Рівень економічного розвитку країни, виражений в обсягах ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності, не обов’язково гарантує кращий стан її навколишнього середовища. У цьому плані істотнішими факторами виявилися невисока щільність населення, економічна спроможність долати екологічні виклики та якість управління природоохоронними заходами і розробкою природних родовищ.
3. Індекс соціального виміру (Ісв) сформуємо шляхом усереднення трьох глобальних індексів:
Індексу якості і безпеки життя (Ія), розробленого міжнародною організацією Economist Intelligence Unit [www.en.wikipedia.org]. Цей індекс формується з допомогою таких дев’яти індикаторів: ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності; середньої тривалості життя населення країни; рейтингу політичної стабільності і безпеки країни; кількості розлучених сімей на 1000 населення; рівня громадської активності (активність профспілок, громадських організацій та ін.); різниці за географічною широтою між кліматично теплішими і холоднішими регіонами країни; рівня безробіття в країні; рівня політичних і громадянських свобод в країні; співвідношення між середньою заробітною платою чоловіків і жінок.
Індексу людського розвитку (Ілр), що використовується програмою ООН United Nations Development Program [www.hdr.undp.org/reports/global/2005]. Він формується з допомогою таких трьох індикаторів: середньої тривалості життя населення країни; рівня освіченості та стандарту життя населення країни, що вимірюється ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності (ВВП за ПКС).
Індексу суспільства, заснованого на знаннях, або К-суспільства (Ікс), розробленого департаментом ООН з економічного і соціального розвитку — UNDESA [UN publication №Е.04.ІІ.С.1,2005]. Цей індекс визначається трьома основними індикаторами: інтелектуальними активами суспільства; перспективністю розвитку суспільства та якістю розвитку суспільства, які, у свою чергу, формуються з допомогою 15 наборів даних про рівень охоплення молоді освітою та інформацією, інвестиційний клімат у країні, рівень корупції, нерівність розподілу матеріальних і соціальних благ (GINI-індекс), рівень дитячої смертності тощо.
Перелік десяти кращих країн світу за індексом соціального виміру такий (табл. 3):
Успіх цієї групи країн у досягненні найкращих соціальних стандартів життя формується не лише за рахунок високого добробуту (вираженого в обсягах ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності). Важливіше, що названі країни здійснюють послідовну політику, спрямовану на гармонізацію основних факторів, які впливають на соціальний розвиток. Вони досягли в 1,2—1,5 разу нижчої, ніж у країнах «великої вісімки», нерівності суспільства (вираженої з допомогою GINI-індексу). В цих країнах дуже низькі видатки на оборону та одні з найвищих у світі витрати на охорону здоров’я, освіту, розвиток засобів масової інформації й комунікацій. Як наслідок — вони мають високий рейтинг політичної стабільності, значний рівень політичних і громадянських свобод, дуже низький рівень корупції, низьку дитячу смертність, порівняно високу середню тривалість життя населення.
Бачимо, що, за винятком Японії, країни «великої вісімки» не входять до десятки лідерів за індексом соціального розвитку. Вони розмістилися досить компактно у першому — третьому десятках рейтингової таблиці. Винятком стала лише Росія. Маємо таку послідовність країн: Японія — 8-ме місце (Ісв=0.792), США — 14-те місце (Ісв=0.779), Канада — 15-те місце (Ісв=0.777), Німеччина — 16-те місце (Ісв= 0.776), Великобританія — 17-те місце (Ісв=0.773), Італія — 21-ше місце (Ісв=0.759), Франція — 24-те місце (Ісв=0.754), Росія — 81-ше місце (Ісв=0.520). Концентрація великих багатств у цих країнах автоматично не забезпечує високих соціальних стандартів життя. Для них характерні більші витрати на оборону, значно вища, ніж у попередньої групи, нерівність суспільства, нижчий рейтинг політичної стабільності та нижчий середній рівень освіченості населення, за винятком Японії, в 1,3—1,5 разу вища дитяча смертність (у Росії вона вища вчетверо, порівняно з іншими представниками цієї групи).
Для групи постсоціалістичних країн за останніх 20 років характерним стало значне розшарування за рівнем соціального розвитку. Вони мають такі рейтинги: Чехія — 28-ме місце (Ісв=0.702), Угорщина — 32-ге місце (Ісв=0.686), Словаччина — 34-те місце (Ісв=0.673), Польща — 36-те місце (Ісв=0.664), Естонія — 44-те місце (Ісв=0.657), Латвія — 47-ме місце (Ісв= 0.649), Болгарія — 49-те місце (Ісв=0.627), Україна — 72-ге місце (Ісв= 0.554), Молдова — 78-ме місце (Ісв=0.553).
Принципово важливо, що країни цієї групи, які стали членами або кандидатами у члени ЄС, досягли значно вищих соціальних стандартів життя, порівняно з Україною і Молдовою, які відсунулися в рейтинговій таблиці, відповідно, на 72-ге і 78-ме місця. У зв’язку з низьким рейтингом політичної стабільності, невизначеною соціальною та економічною політикою останніх двох країн, вони істотно поступаються першим практично за всіма індикаторами соціального виміру, за винятком деяких освітянських індикаторів та індикаторів, пов’язаних із громадянськими свободами.
Порівняння країн за індексом сталого розвитку
Індекс сталого розвитку (Іср) вираховуватимемо за формулою:
Іср = 0.43*Іекв + 0.37*Іев + 0.33*Ісв, в якій використані масштабуючі коефіцієнти для забезпечення однакової ваги економічного, екологічного та соціального вимірів в індексі сталого розвитку. Десять країн-лідерів представлені в табл. 4.
Країни-лідери не належать до супердержав із домінуючими ідеологіями та економіками. Базові галузі промисловості цих країн не зорієнтовані на використання значних природних ресурсів і дешевої робочої сили. Характерна особливість цих країн – домінування у структурі доданої вартості їхніх економік значної частки інтелектуальної та високотехнологічної праці. Усі ці країни перебувають серед світових лідерів за індексами екологічного виміру, конкурентоспроможності та за індексом суспільства, заснованого на знаннях. Вони дуже активні в інноваційній діяльності, спрямовують близько 3% і більше ВВП на дослідження та розвиток.
Від початку 90-х років минулого століття ці країни активно розбудовували у себе модель «екологічної економіки» та «економіки знань». Вони почали масово виробляти нові знання, «екосистемні» товари і послуги, а через декілька років ввели до своєї стратегії ще один продуктивний фактор розвитку — соціальний капітал. Тому на сьогодні це країни з добре гармонізованими складовими сталого розвитку: економічною, екологічною і соціальною. Вони найбільшою мірою наблизилися до моделі розумного (Smart) суспільства, що є вищою формою розвитку суспільства, заснованого на знаннях.
Країни «великої вісімки», за винятком Канади, не входять до десятки кращих за індексом сталого розвитку. За цим показником вони розташовані у такій послідовності: Канада — 8-ме місце (Іср=0.719), США — 12-те місце (Іср=0.693), Німеччина — 18-те місце (Іср=0.685), Японія — 21-ше місце (Іср=0.679), Великобританія — 26-те місце (Іср=0.673), Франція — 30-те місце (Іср=0.640), Італія — 38-ме місце (Іср=0.611), Росія — 80-те місце (Іср=0.515). Хоча за абсолютними обсягами ВВП вони лідирують у світі, за якісними характеристиками розвитку економіки, поновлення ресурсів навколишнього середовища і розвитку соціального капіталу вони перебувають у другій-третій десятках країн світу.
Винятком у цій групі є Росія, яка, хоча формально й належить (за обсягами ВВП) до «великої вісімки», – за якісними характеристиками розвитку повністю випадає з неї. Залежність економіки Росії від енергетичного сектора надзвичайно велика. Він забезпечує країні близько 25% ВВП і 50% національного експорту, що робить її надзвичайно чутливою й залежною від кон’юнктури глобальних ринків. Це призводить до звуження диверсифікації економічних інтересів Росії, що, у свою чергу, породжує агресивну державно-монопольну зовнішню політику країни в енергетичній сфері.
Що стосується внутрішнього контексту, то Росія є яскравим прикладом негармонізованого суспільства. За рахунок торгівлі сировинними ресурсами вона нагромадила у своєму стабілізаційному фонді величезні капітали, які не спрямовуються на адекватний соціальний розвиток. Як наслідок — Росія перебуває на 136-му місці серед 191 країни — членів ООН за індексом нерівномірності розподілу соціальних і матеріальних благ (GINI Index 45.62). Такий високий індекс нерівності є показником високої внутрішньої напруженості між різними прошарками та соціальними групами суспільства. Для порівняння: Україна перебуває на 79-му місці у цьому списку (GINI Index 28.96), що також має бути тривожним сигналом для українського політикуму.
Постсоціалістичні країни виявилися «розкиданими» з 28-го по 88-ме місце в рейтинговій таблиці за індексом сталого розвитку. Естонія посідає 28-ме місце (Іср=0.660), Словаччина — 34-те (Іср=0.633), Латвія — 37-ме (Іср=0.612), Чехія — 42-ге (Іср=0.600), Угорщина — 44-те (Іср=0.599), Польща — 61-ше (Іср= 0.557), Болгарія — 70-те (Іср=0.548), Молдова — 84-те (Іср=0.510), Україна — 88-ме (Іср=0.508).
Для цих країн, і особливо для України, важливий не так їхній поточний стан за індексом сталого розвитку, як динаміка якісних змін і масштаби розшарування, що відбулися в цій групі протягом останніх 15 — 20 років. Виходячи приблизно з однакових стартових умов кінця 80-х років минулого століття (а в України вони були, мабуть, найкращі), країни цієї групи за історично короткий проміжок часу пройшли через дуже різні політичні, економічні, ментальні зміни. Найкращі приклади успішного сталого розвитку продемонстрували Естонія, Чехія, Словаччина, найгірший — Україна.
Турбує навіть не та обставина, що Україна практично за всіма визначальними індексами, індикаторами і показниками сталого розвитку істотно поступається не лише світовим лідерам і країнам «великої вісімки», а й усім постсоціалістичним країнам, які було взято для порівняння (табл. 4). Принципово важливим є те, що Україна досі перебуває у стані дискусії з приводу своєї національної ідентичності, вона ще не визначилася з політикою і стратегією власного розвитку. За таких умов найкращі реформи економіки, науки, освіти, інноваційної сфери не дадуть бажаних результатів, оскільки ці реформи є похідними від головного— політичного визначення шляхів розвитку держави.
Якщо ж припустити, що Україна нарешті визначиться зі своєю національною ідеєю та з ефективною системою влади і буде готовою до швидких суспільних перетворень, то постане запитання — яку модель розвитку їй обрати?
Напевно, російська модель і модель ЄЕП (як визначальна) буде мало перспективною для України. Насамперед тому, що ця модель переважно визначатиметься ресурсо-орієнтованим і ресурсо-енерговитратним характером економіки Росії і меншою мірою — інноваційним, європейським. Тому в ЄЕП успішними можуть бути економіки ряду країн СНД, багатих на ресурси і об’єктивно не зацікавлених у пріоритетному розвитку соціального (людського) капіталу. Україна ж у такому альянсі буде позбавлена можливості активно використовувати саме цей, найважливіший для неї капітал для власного розвитку. Їй доведеться розраховуватися з партнерами дешевою робочою силою, екологічними квотами та іншими складовими своєї національної безпеки. Україні було б доцільно, перебуваючи поза форматом ЄЕП, продовжувати співпрацю з цією групою країн на взаємовигідній основі.
Копіювання моделі ліберального капіталізму, що домінує у країнах «великої вісімки» і деяких країнах Південно-Східної Азії, також є неперспективним. Хоча ці країни й намагаються швидко адаптуватися до глобальних змін, але їм не під силу подолати головну ваду зазначеної моделі. Вона полягає в безумовній максимізації прибутків на користь обмеженої соціальної групи «господарів життя», а це, у свою чергу, призводить до виснаження природних та соціальних ресурсів, на яких ґрунтується добробут і гуманітарний розвиток людей, а також виживання біологічних видів.
Криза напрацювання національної ідеології та стратегії розвитку України, що затяглася, може відіграти і позитивну роль. Це роль «чистої сторінки», на яку Україна має шанс покласти напрацьований світом кращий досвід. А це досвід гармонізованого, сталого розвитку суспільства, у якому добробут людей, навколишнє середовище, природні ресурси та людський капітал, втілений у досягненнях науки, освіти, проривних технологіях, високих моральних цінностях, – категорії нероздільні, рівновеликі й такі, що взаємно доповнюють і збагачують одна одну.