Дискримінація за віком так само аморальна, як дискримінація за здоров’ям, національними, расовими чи релігійними ознаками. В основі всього має лежати дієздатність людини. Обмеження можуть бути лише у випадку антигуманних чи антиконституційних дій, що підпадають під заборонені статті відповідних кодексів. Зрозуміло, що певні вимоги неминучі в зв’язку з функціональними обов’язками службовців, приміром, в армії та міліції, де необхідне, зокрема, виконання нормативів з фізичного навантаження тощо. Та ніхто й ніколи не зможе ввести такі нормативи на розумову працю, здатність до генерації ідей, наукову інтуїцію. Є чимало галузей знань, де процес первісного нагромадження знань та їхнє осмислення вимагає багатьох років праці. Це особливо важливо в тих галузях науки, де йдеться про інтеграційні дослідження, що охоплюють суміжні наукові галузі, приміром, біофізику, біохімію, біоматеріалознавство тощо. Тут формування фахівця високої кваліфікації припадає на людей у віці, близькому до сорока років.
У багатьох розвинених країнах віковий ценз для заняття науковою діяльністю встановлений на цифрі 65. Людей старшого віку переводять на пенсію, звільняючи місце молодим. Це допустимо тоді, коли є хороша зміна з боку молоді. А що ж у нас? Виїзд зрілої частини вчених у віці 30—40 років із хорошим науковим потенціалом за кордон призвів до того, що в країні утворився великий розрив між післяінститутською молоддю, докторами та кандидатами передпенсійного та пенсійного віку. Це призвело до втрати наступності поколінь у науці. От і виходить, що наша наука виявляється відкинутою назад на ціле покоління і для виправлення ситуації потрібні роки й роки. Це одна з причин, чому нам потрібно берегти вчених старшого покоління.
Друга причина полягає в тому, що креативні здібності є рідкісним талантом у науковців усіх вікових категорій. Висока мобільність у науковому пошуку, вміння поміняти точку дотику своїх потенційних можливостей не залежать від віку.