| ||
Олексій Кучеренко |
Поява слова «наукоград» у другій половині 90-х рр. пов’язана з тим, що після тривалих пошуків шляхів порятунку науки і провідних наукових шкіл у Російській Федерації було знайдено нову організаційно-правову форму функціонування провідних наукових центрів і новий механізм фінансування науки за рахунок як державного бюджету, бюджетів органів місцевого самоврядування, так і комерційних джерел.
У ряді великих наукових центрів Російської Федерації, де зосередилися провідні наукові сили країни, почали створювати наукогради. Їхній правовий статус було оформлено федеральним законом Російської Федерації «Про статус наукограда в Російській Федерації», який набрав чинності навесні 1999 року.
Практика засвідчила, що така форма організації науки та наукових досліджень життєздатна. Тому, на наш погляд, доцільно вивчити російський досвід створення наукоградів і можливості його впровадження в Україні, де протягом останнього десятиліття держава, на жаль, не зробила жодних кардинальних кроків, щоб підтримати науку на непростому шляху її пристосування до ринку. В Україні зникають провідні наукові школи, ми втрачаємо унікальний кадровий потенціал. Наслідком цього може стати деіндустріалізація країни, перетворення її на сировинний придаток розвинених держав.
Що ж таке наукоград? Це муніципальне утворення, в якому основні містоутворюючі функції виконує науково-виробничий комплекс. Простіше кажучи, наукогради — це міста, окремі мікрорайони великих міст, інші поселення, жителі яких у радянські часи спеціалізувалися на наукових дослідженнях, де було створено відповідну експериментальну виробничу базу і налагоджено виробництво дослідних зразків продукції. У наукоградах здійснюється основна інноваційна діяльність, випробовуються зразки нової техніки, готуються кадри відповідно до державних пріоритетів розвитку науки й техніки.
У російському варіанті статус наукограда муніципальному утворенню присвоює президент Російської Федерації за поданням уряду країни на термін до 25 років. Цей статус надає ряд пільг і привілеїв, що дозволяють створити необхідні умови для адаптації діяльності провідних наукових центрів до умов ринку та жорсткої конкуренції з допомогою держави і відповідних органів місцевого самоврядування.
По суті, статус наукограда є для населеного пункту тією кисневою подушкою, яку дають умираючому, щоб врятувати йому життя.
Це слід підкреслити особливо, враховуючи стан безпомічності, в якому сьогодні перебуває наука в Україні, і марні словесні запевняння в тому, що вона тут потрібна. Але розмовами, як відомо, ситий не будеш.
За роки, що минули після прийняття відповідного закону, у Російській Федерації створено 65 наукоградів (у тому числі 47 міст). В основному вони зосереджені в Московській і Ленінградській областях, на Уралі та Поволжі.
Російський досвід створення наукоградів не є якимось особливим винаходом. Ідея їх створення в Росії зародилася на основі західного досвіду організації сучасної науки, зокрема створення технополісів, технопарків та інших поселенських утворень, що спеціалізуються на наукових дослідженнях і розробках, а також на підготовці кадрів. На наш погляд, Україні доцільніше було б піти шляхом створення саме таких наукоградів, давши тим самим вітчизняній науці можливість вдихнути кисню. Це виправдано також тим, що основні науково-виробничі центри України створювалися в рамках колишнього СРСР за єдиною схемою. Як засвідчила практика, більшість їх в умовах переходу до ринку і різкого обмеження бюджетного фінансування виявилися нежиттєздатними і почали розпадатися. Хоча заради справедливості треба зазначити, що в цих центрах зосереджено еліту нації, багато вітчизняних наукових шкіл своїм потенціалом перевершують наукові школи провідних розвинених держав. З’ясувалося, що річ не в самому інтелекті, а в тому, як організувати його використання і застосування в нових умовах.
Передусім вважаємо за доцільне прийняття Верховною Радою закону «Про наукогради в Україні». Національна академія наук, на наш погляд, має стати ініціатором і рушійною силою втілення цієї ідеї в життя. Доцільно було б провести широкомасштабну загальнодержавну нараду з участю керівників держави, провідних учених країни, на якій варто було б розглянути весь комплекс проблем організації науки в Україні та шляхів її інтеграції в ринкову систему. До створення наукоградів не можуть не підключитися органи місцевого самоврядування — як найбільш зацікавлені суб’єкти, зокрема це стосується і Київської мерії, і районних рад міста.
У яких галузях науки насамперед слід було б створювати наукогради, з урахуванням досвіду Росії та інших країн, і які схеми їх організації? Як відомо, Україна мала і поки що, певною мірою, не розгубила найбільшого у колишньому Радянському Союзі потенціалу в галузі технічних наук, хімії, біології, фізики, ядерної фізики, кібернетики, матеріалознавства, електрозварювання, медицини, авіабудування та космосу. Тому саме там, де зосереджено наукові центри, що спеціалізуються в цих галузях науки, варто було б наважитися на реалізацію пілотних проектів. Розпочати можна було б із Києва, де сконцентровано достатній науково-технічний потенціал країни. Статус наукограда доцільніше присвоїти не Києву в цілому, а лише окремим його мікрорайонам, у яких містяться провідні наукові центри. І першим із них могло б стати Академмістечко. Створення наукограда в Академмістечку має супроводжуватися утворенням комітету самоврядування як органу самоорганізації населення і управління, а також створенням бюджету Академмістечка як складової частини київського міського бюджету.
Тепер про принципи організації наукограда.
Створення наукоградів потребує розв’язання низки проблем. Це питання, пов’язані з адміністративно-територіальним устроєм країни, адже потрібно визначити межі цих утворень. Це питання організації функціонування соціальної сфери. Необхідно напрацювати і затвердити критерії, на основі яких в Україні присвоюється статус наукограда. Їх, на наш погляд, має затвердити уряд країни. Потрібно розробити також порядок подання і розгляду пропозицій відповідних органів місцевого самоврядування та президії НАН України про присвоєння тим чи іншим територіальним утворенням статусу наукограда. На наш погляд, можна запозичити російський досвід — коли статус наукограда присвоюватиметься указом Президента України. Слід також передбачити, що присвоєння певному територіальному утворенню статусу наукограда обов’язково супроводжується розробкою і прийняттям цільової державної програми його розвитку. Програма повинна бути розрахована на період дії статусу наукограда. Основними складовими такої програми могли б бути: її цілі та завдання, етапи реалізації, виконавці програми, заходи розвитку матеріально-технічної бази наукограда, завдання з розвитку його соціальної сфери, а також завдання з підготовки та перепідготовки кадрів, заходи державної підтримки і матеріального стимулювання науковців. До державної програми можна включити підпрограми, пов’язані з розвитком окремих наукових центрів і науково-виробничих комплексів, що входять до складу наукоградів. Така програма має передбачати і заходи податкового стимулювання розвитку наукоградів.
Необхідно також продумати порядок залучення ділових кіл країни й іноземних інвесторів до участі в розвитку наукоградів в Україні. Особливе місце належить заходам захисту прав інтелектуальної власності. Тому разом із законом України про наукогради слід приймати і закон «Про інтелектуальну власність в Україні та захист її прав».
Це лише окремі пропозиції з докорінної зміни ситуації в українській науці. Зволікання з вирішенням цих завдань, як казав один із класиків більшовизму, «смерті подібне», оскільки втрату наукового потенціалу України не вдасться компенсувати протягом багатьох десятиліть.