Історія завжди зрозуміла
для людини — минуле,
сфера засвоєння цього минулого, усвідомлення
свого походження…
Кожне людське існування, кожна епоха, кожен народ
є ланкою ланцюга.
Карл Ясперс
На початку свого знаменитого дослідження «Сенс та призначення історії» Карл Ясперс розмістив схему «Спільний світ людства на земній кулі». Перші у світі цивілізації, позначені на цій схемі, — Єгипетська, Месопотамська, Індська та Хуанхе (Китай), — на думку автора, розпочинають світову історію, а все, що було до них, є доісторією, або непізнаним минулим. Далі Ясперс відзначає феномен паралельності і синхронності виникнення китайської цивілізації та цивілізацій Месопотамії і Єгипту. На думку сучасних вчених, китайська цивілізація виросла на власному підгрунті. Стверджувати те саме щодо цивілізацій Месопотамії і Єгипту аж ніяк не можна. На думку професора єгиптології Лондонського університету Уолтера Емері, «приблизно у 3400 році до н. е. в Єгипті відбувається велика зміна, і країна стрімко переходить від культури неоліту до добре організованої монархії». А ось що пише з приводу виникнення найпершої в історії людства шумерської цивілізації Самюел Крамер у своєму дослідженні «Шумеры. Первая цивилизация на Земле» (Москва, 2002 рік): «Як би там не було, цілком ймовірно, що самі шумери не з’являлися в Шумері приблизно до другої половини ІV тисячоліття до н. е. До цього часу невідомо, де їх батьківщина. Згідно з циклом епічних творів про Енмаркера і Лугальбанду, цілком імовірно, що ранні шумерські правителі мали надзвичайно тісні та дружні стосунки з містом-державою Араттою, розташованою десь у районі Каспійського моря. Шумерська мова — аглютинативна, певною мірою нагадує урало-алтайські мови, і цей факт також вказує в напрямку Аратти. Проте, незалежно від того, звідки прийшли шумери і який тип культури вони з собою принесли, зрозуміло одне: їхня поява призвела до неймовірно ефективного етнічного та культурного змішання з корінним населенням і стала творчим імпульсом, який зіграв важливу роль в історії цивілізації».
Такої ж думки дотримується і К.Керам — автор знаменитого роману археології «Боги, гробниці та вчені»: «Свого часу існування шумерів було відкрите на підставі непрямих даних. Ніхто зараз не має сумніву в реальному існуванні цього народу: згадати хоча б виставлені в наших музеях витвори шумерського мистецтва і ремесел. Проте про походження народу, який виготовив усі ці речі, нам, по суті, й зараз ще нічого не відомо. У цьому питанні ми вимушені, як і раніше, керуватися непрямими даними. Безперечним є лише одне: шумери, темноволосий, не семітського походження народ, «чорноголові», як їх іменують написи, прийшли в долину Євфрату і Тигру останніми. До них країна вже була населена представниками переважно двох семітських племен. Шумери принесли з собою більш високу, в основному цілком сформовану культуру, яку й нав’язали семітам. Але де сформувалася їхня культура? Це одна з найбільших і до кінця не з’ясованих проблем археології».
Питання про таємничий народ із власною писемністю і розвиненою культурою землеробства, який на зламі ІV тис. до н. е. невідомо звідки з’явився на півдні Месопотамії та заснував перші шумерські міста-держави, хвилювало і одного з найавторитетніших знавців культури Месопотамії Лео Опенгейма (цитується за монографією «Древняя Месопотамия», Москва, 1990 рік): «У попередні тисячоліття людина навчилася узгоджувати свої потреби і надії з екологічними і технологічними реаліями довкілля і створила той особливий образ життя, який досить невдало названо «культурою сіл». У зв’язку з величиною території, на якій були розташовані ці села, вони, найімовірніше, відрізнялися один від одного, але від так званих «річкових цивілізацій» їх відокремлювала справжня прірва. Поки її не вдається заповнити ні новою інформацією, ні теоріями вчених.
…З невідомих нам причин центр урбанізації розташований був у Південній Месопотамії. Можна, і навіть необхідно сказати (хоча підкріпити це жодними задовільними доказами неможливо), що лише в цьому районі Близького Сходу урбанізація розвивалася спонтанно.
…У клинописних джерелах неможливо відшукати найменшого антагонізму між мешканцями міст і сільської місцевості, який був характерною рисою багатьох міських цивілізацій».
Щодо початків шумерської писемності, то Лео Опенгейм, зокрема, відзначив: «Майже не викликає сумніву, що принцип логографічного письма було винайдено нешумерськими попередниками тих месопотамців, яким належать найбільш ранні з визнаних шумерськими написи на глині», або: «Клинописні тексти надають унікальну можливість побачити еволюцію системи письма. Зараз можна простежити майже всі стадії, крім найпершої».
Книги, на які я посилаюся, вперше вийшли друком у 50—60 роках минулого сторіччя, тобто ще до оприлюднення результатів розкопок трипільських протоміст. У той час ніхто й гадки не мав, що численні піктограми, знайдені в гротах і печерах пам’ятки археології «Кам’яна Могила» та на кераміці поселень культури Кукутені-Трипілля, є протошумерськими. Проте варто лише порівняти найбільш уживані піктограми з дослідження Анатолія Кифішина «Древнее святилище «Каменная Могила». Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ-ІІІ тысячелетий до н. э.» (Київ, 2001) з аналогічними ранньошумерськими піктограмами, які наведені у вищезгаданому дослідженні Самюела Крамера, і сумнівів щодо їхнього спільного походження не виникає. Аналогічна також і система рахунку за допомогою глиняних кульок різного діаметра і «дзвіночків»-одиничок, яка застосовувалася жерцями «Кам’яної Могили», трипільського протоміста Майданецьке» (дивись «ДТ» № 3, 25.01.2003 р.), та жерцями шумерських храмів для обліку господарських операцій.
Тепер час пильніше поглянути на трипільські протоміста і порівняти їх з описаними вище першими ранньошумерськими містами. Найповнішим дослідженням феномена культури «Кукутені-Трипілля» на сьогодні є монографія Михайла Відейка «Трипільська цивілізація» (вид-во «Академперіодика», Київ, 2002 р.). Трипільські протоміста, як гриби, почали виростати з кінця V тисячоліття до н. е. на території нинішніх Черкаської та, частково, Київської областей. Чисельність мешканців деяких з них сягала 15-20 тисяч чоловік. Схоже, протягом кінця V-IV тисячоліть до н. е. це були найбільші міста у світі. Взагалі, чисельність населення культури Кукутені-Трипілля тільки на території нинішньої України складала за різними даними від 400 тисяч до двох мільйонів осіб. Тому можна стверджувати, що це було одне з найбільш населених місць на планеті Земля. Як пише Михайло Відейко: «Палеодемографічне моделювання вказує на те, що природний приріст мав бути у межах 0,3 — 0,5 відсотка щорічно. Раз на 250—300 років могли виникати кризи перенаселення, єдиним регулятором яких могли бути міграції».
Проте, вказані міста існували лише 50—80 років, а потім спалювалися у зв’язку з виснаженістю грунтів та вирубкою навколишніх лісів. Фактично ці поселення правильніше було б назвати агромістами, адже їхні мешканці жили переважно із землеробства, скотарства та підсобних промислів. Наші далекі пращури вирощували пшеницю плівчасту — одно- і двозернянку; ячмінь, з якого варили пиво; віку та горох — в основному на корм для великої та дрібної рогатої худоби і свиней; льон та коноплю, з яких ткали тканини і виготовляли одяг; також рибалили та полювали. Цілину орали ралами, в які запрягали волів. За допомогою цих тварин також молотили та перевозили вантажі, використовуючи колесо. Про його широке застосування свідчать трипільські глиняні обереги у вигляді вола на колесах, які експонуються в Софії Київській та Вінницькому краєзнавчому музеї. Вітчизняні археологи довели наявність спеціалізації ремесел, що вважається однією з ознак цивілізації. Особливо славилася мальована трипільська кераміка, якою із задоволенням користувалися не тільки самі трипільці, а й усі сусідні племена. Орнаменти на цій кераміці, мандруючи через тисячоліття, у значній мірі збереглися й до сьогодні, і зараз вважаються традиційно українськими, хоча й були принесені далекими пращурами трипільців з Близького Сходу. Щоб переконатися у цьому, достатньо поглянути на розпис святилища з Чатал-Гуюку (сучасна Туреччина) кінця VІІ тис. до н. е.
Та повернімося до організаційної структури агроміст. На думку вітчизняних археологів, вони були не тільки центрами племінної округи, а й самостійними суспільно-економічними одиницями, які цілком забезпечували себе продуктами землеробства і скотарства. Такі ж поселення-гіганти, як Майданецьке (площею 140 кв. км.), Тальянки (площею 250 кв. км.), на думку Михайла Відейка, були адміністративними, військовими, ідеологічними осередками з певними ознаками міста. Про це, насамперед, свідчить наявність громадських споруд. Так, у Майданецькому розкопано двоповерхову будівлю розміром 24х7 м. На другому поверсі виділені два приміщення, які, найімовірніше, використовувалися для зборів чи молитов. Як зазначає автор, площа найбільших будівель Майданецького перевищує 1000 кв. м., тобто не поступається за розмірами громадським спорудам доби енеоліту у Месопотамії. Як пише далі Михайло Відейко: «Рівень мікрогрупи поселень, що включає великі поселення, середні та малі, знаходить відповідність у такій структурі, як «ном» (назва месопотамського міста-держави). Їх зближують наступні ознаки: наявність ієрархії поселень, розміри території, чисельність населення, його моноетнічність».
Отож, можна сказати, що в серійному варіанті таке важливе цивілізаційне досягнення людства, як місто-держава (ном, поліс і т. д.), вперше у світовій історії було випробуване на теренах сучасної України.
Розквіт трипільських протоміст був зумовлений настанням так званого великого кліматичного оптимуму, завдяки якому на території Європи і, зокрема, сучасної України вперше надовго запанував теплий і вологий клімат. Саме він поклав початок формуванню сучасного природного середовища нашої Батьківщини. Звичайно, товстий прошарок чорнозему ще не встиг утворитися, але загалом та давня природа вже нагадувала сучасну. Та немає нічого вічного. Коли подивитися на сучасну карту родючості грунтів України, впадає в око та обставина, що розташування трипільських протоміст на Черкащині має не темно-сірий чорноземний відтінок, а колір вохри. Вказані грунти носять назву реградованих, тобто чорноземів, що відновлюють свою родючість. Ця обставина підтверджує висновки Михайла Відейка про те, що мешканці трипільських протоміст періодично (раз на 50—80 років) практично повністю винищували довкілля на території 50—250 кв. км (залежно від чисельності населення протоміста). Протягом першої половини ІV тисячоліття населення трипільських протоміст практично повністю освоїло досить вузьку смугу лісостепу Правобережжя і почало колонізацію лісостепу нинішньої Лівобережної України. На думку Михайла Відейка, самостійні громади-об’єднання постійно конкурували між собою за ще неосвоєні ділянки лісостепу і перемагали в цих змаганнях, природно, численніші об’єднання. Менші за розмірами вимушені були шукати кращої долі деінде, що за їх постійної готовності до нового переселення було не такою вже важкою справою. В далеких переходах вони ризикували лише худобою, яку пускали під ніж, коли не могли добути інших харчів. Нечисленне, погано озброєне і розрізнене населення інших частин Євразії аж ніяк не могло чинити серйозний опір прибульцям.
Отже, доля цілком могла закинути кілька трипільських громад до межиріччя Тигру і Євфрату. Ці краї — болота й напівпустеля — лежали не так далеко від їхньої прабатьківщини — Чатал-Гуюку. Необхідно відзначити, що природні умови Південної Месопотамії незрівнянно менш сприятливі для іригаційного землеробства, ніж дельта Нілу — для басейнового. Справа в тому, що сніг в горах Вірменії та на півночі Туреччини тане лише у квітні-травні (Ніл розливається на місяць раніше), а намул, принесений цими двома ріками, далеко не такий родючий, як нільський і фактично лише замулює русла рік і зрошувальні канали. Таким чином, посіви зернових у березні та червні необхідно було штучно зрошувати, а у квітні-травні — оберігати від затоплення. Крім того, пізній розлив річок посилював засолення грунтів внаслідок швидкого випаровування. Засоленість полів зменшувала врожайність і через певний проміжок часу доводилося освоювати нові ділянки землі. Тому традиції іригаційного землеробства в Межиріччі проіснували лише до початку нашої ери. Очевидно, що в таких складних умовах освоїти територію (а це означало вирити тисячі каналів та збудувати десятки тисяч дамб) і суворо дотримуватися технології зрошувального землеробства могли лише високоорганізовані і численні людські організації, а такими на той час на території Західної Євразії були лише мешканці трипільських прото-, чи агроміст. Правда, опоненти можуть вказати на відсутність у трипільців досвіду ведення іригаційного землеробства. Але досвід у них таки був. Мешканці Чатал-Гуюку ще наприкінці VІІ тис. до н. е. зробили невдалу спробу почати іригацію в околицях свого міста. В результаті грунти вздовж зрошувальних каналів були засолені. Це доведено розкопками англійських археологів. Крім того, залишки зрошувальних каналів V—ІV тис. до н. е. знайдені і в Подунав’ї.
За датуваннями Михайла Відейка, час існування того ж Майданецького — 3500—3600 років до н. е. Традиційно вважається, що час заснування перших південношумерських міст-держав Ура, Урука та Джемдет-Насра — приблизно 3500 років до н. е.
А тепер згадаємо інші вислови Лео Опенгейма про ранню Месопотамію:
«…Новизна великих цивілізацій полягала у їхньому постійному динамізмі, а також у тому, що в них від початку був закладений стимул розвитку в певному напрямку.
…В соціальному плані єдність месопотамського міста знайшла відображення у відсутності будь-яких суспільних станів, а також етнічних та племінних об’єднань.
…Саме наявності «великих організацій» (мається на увазі міська громада. — Авт.) месопотамське місто найбільше завдячує тією рівновагою та спільною гармонією, які забезпечили йому довголіття, недосяжне для грецького полісу».
Михайло Відейко, відповідно до даних радіовуглецевих аналізів, датує перший етап трипільської цивілізації («А») — 5400—4600 роками до н. е., другий («ВІ-ВІІ») — 4600—3900 роками до н. е. і останній, третій («СІ-СІІ») — 3900—2750 роками до н. е.
Згідно з дослідженнями палеокліматологів, десь від початку ІІІ тис. до н. е. теплий і вологий до того клімат на значній території Європи, Близького Сходу та Північної Африки почав змінюватися на значно посушливіший, так званий суббореал. Продовжувати по-хижацьки експлуатувати залишки екосистеми лісостепу в тих самих масштабах стало неможливо. Перша велика протоцивілізація в історії людства припинила своє існування. Проте виникає закономірне запитання: а куди поділися численні і добре організовані трипільські громади-об’єднання? Навряд чи вони сиділи склавши руки і чекали, поки посушливий степ поглине рештки лісостепу. Вони, звісно, розійшлися білим світом. Різні джерела називають українське Полісся, Близький Схід, Єгипет, Грецію, Італію, Британські острови, Сахару і т. д. і т. п. Існує кілька сайтів, неукраїнських, звичайно, зі схемами їхнього розселення. Стрілочки розбігаються в усіх напрямках.
Необхідно зазначити, що закордонні історики, так само як і українська громадськість, дуже поверхнево обізнані з феноменом Трипільської культури, включно з таким її проявом, як існування велетенських протоміст. Вищезгадана монографія «Трипільська цивілізація» Михайла Відейка видана на благодійні кошти мізерним накладом у 400 примірників.
Звичайно, щоб остаточно довести гіпотезу про заснування Шумеру (а з часом і інших держав) трипільцями, потрібно ще багато зробити. Запросити провідних західних шумерознавців (Україна своїх не має взагалі), спробувати ідентифікувати як трипільські рештки керамічних виробів та знарядь із міді, знайдені у найбільш ранніх прошарках південношумерських міст (до цього, наскільки мені відомо, ніхто навіть і не пробував узятися), залучити до співпраці закордонних генетиків. Так, зокрема, професор Ріхард Віллемс — керівник знаної у світі групи генетиків з Тарту, — висловив попередню згоду на проведення порівняльних генетичних досліджень крові мешканців Прикарпаття (у цій гірській місцевості було найменше міграційних змін) та Південного Іраку. Група Ріхарда Віллемса фінансується ЄС і проводить свої дослідження у європейських країнах, в т.ч. у Росії та Молдові. Отже, аби відповідні органи ЄС розглянули це питання, необхідне офіційне звернення України.
Можливо, у когось виникне запитання: «А навіщо взагалі це потрібно?» Як на мене, то тут є кілька резонів. Якщо ми хочемо, врешті-решт, ідентифікуватися як народ (а без цього у нас просто немає майбутнього), то мусимо знати історію своєї землі, хоча й вітчизняні підручники вважають цей період доісторією. Виявляється, наші далекі пращури були цілком самодостатніми людьми, відчували себе в однаковій мірі повноцінними європейцями і цивілізованими громадянами Близького Сходу, становили ланку історії, без якої неможливо уявити становлення світової цивілізації у її сучасному вигляді. Отже, все це може повторитися, хоча і в іншій формі. Відомий вітчизняний вчений Микола Чмихов відзначив з цього приводу у своєму навчальному посібнику з історії давньої культури ще десять років тому: «Територія України завжди входила до найрозвинутіших територій Європи, становлячи, до того ж, своєрідну другу половинку близькосхідно-причорноморської області, об’єднаної спільним культурно-історичним процесом».
Є і суто прагматичний момент. Я вже неодноразово писав про необхідність спорудження діючого макета трипільського протоміста Майданецьке, поселення Дереївка культури Середній Стіг (представники цієї культури першими у світі одомашнили коня), одного чи кількох найвідоміших курганів, належного впорядкування пам’ятки світового значення — святилища «Кам’яна Могила». Ніде у світі немає схожих пам’яток, і тому світ прийде на них подивитися. До речі, група ентузіастів за участі того ж Михайла Відейка й Олексія Трачука розробляє проект кількох споруд трипільського поселення в м. Ржищів під Києвом. Отже, де ви, панове меценати? Про можновладців я вже й не згадую…