Наші відкривають Америку. За океан рвуться, як раніше за передовим досвідом куди- небудь у Житомир чи Пітер. Удома потім розповідають про побачене, і майже завжди лунає знайоме: «За Державу кривдно!» А без емоцій усі подальші міркування ведуть до вічного класичного запитання. Якось донецькі освітяни відкривали Америку університетську. І теж «образилися». «Стоїмо перед скромних розмірів будинком Сан-Франциського університету, — згадував учасник поїздки, — порівнюємо масштаби, в американського колеги цікавимося кількістю студентів. Той назвав цифру 100 тисяч і пояснив: університетські коледжі розкидано по всій території штату».
Факт справив враження. А згодом підрахували і перестали дивуватися американському феномену. Коли порівняти кількість жителів Сан-Франциско з південним сходом України, то за кількістю студентів на душу населення Донецька область зможе конкурувати... Очевидна тенденція зростання. Плюс, і вагомий, додали нові академії та комерційні вузи, які буйно проростають на карті Донецького регіону. Якщо намалювати графік, вийде спрямована вгору лінія — злам. У нас що не рік, то новий освітній «пік».
У 1997—1998 рр. вищі навчальні заклади Донеччини закінчили 33 878 чоловік, 1998—1999 рр. додали 3550 вузівських дипломів, цього року очікується близько 40 тисяч випускників. На тисячу донеччан припадає семеро дипломованих. Навіть знаменитий Гарвард на тлі такої статистики не здається таким уже недосяжним... Отже...
На жаль, нічого це не означає. Не враховано, по суті, визначального чинника. У великих американських університетах іноді понад третину студентів з-за кордону і сусідніх штатів. Дипломи вищої освітньої проби приваблюють увесь світ. Їхні власники навряд чи зіткнуться з серйозною проблемою на ринку праці, оскільки роботодавцю гарантовано бездоганний професіоналізм. Логіка закономірна. Престиж і якість навчання формують кількісний попит. Чи можливий зворотний процес? Питання філософське. Досвід підказує, що з множини потрібно сформувати одне ціле. Як у них. Провідні університети збирають під своїм дахом науково-освітній синтез. Школи різні, університет один. Донеччанин побачив статистичну «верхівку» університетського айсберга.
А як у нас? Отут оптимізм спадає, а уявна діаграма зростання розпадається на багато частин. Якусь тенденцію вловити важко. Різні навчальні програми, вимоги, навчальна база й різні розставляються акценти. Переглядав програмні методички, розмовляв з викладачами, і, здається, старі постулати уніфікованості знань відходять на другий план.
У студентів-дипломників однакового профілю, але різних вузів, державного й комерційного, різне уявлення про майбутній фах. Кому поталанило більше, «державнику» чи студенту комер-ційного закладу, з’ясувати складно. Бо розмиті академічні критерії, без яких вища освіта нагадує трамплін, позбавлений точки опори. У них якість навчальних програм, як і відповідність дипломованих фахівців вимогам ринку, визначають і контролюють професійні асоціації. У нас в Україні — це функції міністерств і ректоратів самих вузів. Наші «нові» вузівці аргументують це ринковими інтересами. Аргументи нібито резонні... За формою, а за змістом?
Шевченко Володимир Павлович, доктор фізико-математичних наук, професор, академік Національної академії наук України, голова Донецького наукового центру НАН України. Голова Ради ректорів вузів Донецької області. Автор понад 150 наукових праць, трьох монографій.
Народився 1941 р. у с. Підгороднє Дніпропетровського району Дніпропетровської області. Після закінчення 1962 року Дніпропетровського державного університету й аспірантури викладав у цьому ж університеті. 1966 р. захистив кандидатську, 1981-го докторську дисертацію. У 1971—1975 рр. працював деканом математичного факультету, з 1975-го проректор з навчальної роботи, з 1986 р. ректор Донецького державного університету. 1995-го обраний академіком НАН України.
Цього року Донецькому науковому центру виповнилося 35 років. Подія всеукраїнського масштабу. І привід озирнутися.
Спочатку була концепція. Йшлося про створення триєдиної спілки-синтезу інноваційних устремлінь, освіти й науки. За словом пішло діло, і навесні 1989 року Донецький навчально-науково- виробничий комплекс одержав путівку в життя. Ідея Володимира Шевченка сьогодні органічно поєднує зусилля університетських учених і шести науково-дослідних інститутів НАН України. Про подію як про знаменну віху еволюційного розвитку вітчизняної вузівської науки говорили у зв’язку з 35-річчям Донецького наукового центру. Заснований за ініціативою групи вчених на чолі з академіками Б.Патоном і А.Галкіним, Центр утілив фундаментальну основу наукової та культурної гуманітарної концепції.
— У середині 60-х відкрито нову сторінку історії всього Донбаського регіону, — розповідає Володимир Павлович. — Зі зміною наукової інфраструктури в Донбасу з’явилася інтелектуальна перспектива. До того часу прискорено розвивалися вугледобувна, металургійна, машинобудівна галузі і... зовсім не було шкіл-напрямів соціально-економічної та гуманітарної академічної науки. На момент створення наукового центру позначився явний дисбаланс.
— Ставилися якісь першочергові завдання?
— Авжеж. По-перше, забезпечити якісний розвиток фундаментальних і гуманітарних досліджень. По-друге, зміцнити зв’язок науки з виробництвом. По-третє, сконцентрувати зусилля наукових і вищих навчальних закладів на розв’язанні економічних і науково-технічних проблем Донецької та Луганської областей.
— Нині, щоб подолати адмі-ністративні губернські поділи, пишуться постанови й укази...
— І тоді писалися, але спе-ціальна радмінівська постанова давала центру «зелену вулицю».
— Отже створювався прецедент науково-освітньої практики?
— Так, Донбасу випало першим торувати шлях. А скажіть заради об’єктивності, який український регіон має право претендувати на таку пильну увагу, до того ж, цілком виправдану з економічних позицій?1965-го зуміли правильно оцінити місцеву специфіку. Згодом значення техногенного чинника в поєднанні з гуманітарним стало вирішальним за визначенням. А тоді закладалися основи. Становленню та розвитку центру сприяли відомі наукові школи всього колишнього Союзу. Базу наукового центру сформували головні інститути АН України.
— Це історія, а сьогодні?
— Система наукового центру об’єднує зусилля 10 закладів НАН України, 74 галузевих науково- дослідних інститутів, 94 проектно-конструкторських організацій, 34 вищих навчальних закладів. У нас працює близько 14 тис. наукових співробітників, серед яких 615 докторів і майже 3,5 тис. кандидатів наук. Очолюють нашу діяльність у Донецькій і Луганській областях 5 дійсних членів і 12 членів- кореспондентів НАН України, 8 академіків і членів-кореспондентів галузевих державних академій. Серед вагомих досягнень центру — розробка технології добування газу з вугільних пластів, авторів якої удостоєно званнями лауреатів Державної премії України за 1999 рік.
— Новина для багатьох. «Пласт» позитивних знань про Донбас мало досліджений у нинішньому інформаційному просторі. Частіше, віддаючи данину моді, ЗМІ публікують негатив. Про борги шахтарям, про страйки.
— Одностороннє судження. Коли говорити про внесок донецької науки у створення сучасних технологій, то не можна забувати про дев’ятизначні цифри економічного ефекту. І потім, давайте не забувати, що наш регіон збирає цілий спектр наукомістких галузей: металургійна, машинобудівна, хімічна... Не вугіллям єдиним багатий Донбас.
— З вашим ім’ям пов’язують вагомі досягнення в дос-лідженнях механіки твердого тіла, що деформується, а також інші успіхи останніх років і теж у царині механіки.
— Цими дослідженнями я займаюся разом з академіком НАНУ А.Космодаміанським. Чимало з них виконуємо у співдружності з Інститутом механіки НАН України, частина зосереджена в Інституті прикладної математики й механіки, у нашому університеті й Донецькому технічному університеті. Доречно назвати членів-кореспондентів П.Харламова, О.Савченка, докторів наук А.Ковальова, Г.Горра, В.Сторожева, А.Ступіна, С.Калоєрова. Дедалі відомішими стають дослідження в області аналітичної механіки члена-кореспондента П.Харламова, успішно розробляються технології будівельних конструкцій і машинобудування. В усьому світі використовують результати спільних досліджень Інституту прикладної математики й механіки і нашого університету. Заслужили авторитет наукові школи академіків Я.Лопатинського, І.Данилюка, членів-кореспондентів І.Гіхмана, Г.Суворова, академіка І.Скрипника — з загальної теорії нелінійних граничних задач, під керівництвом професорів В.Гутлянського, Б.Базилія, Ю.Линькова, Р.Тригуба, Б.Бондарєва розробляються нові наукові напрями теорії випадкових процесів, математичної фізики. У сфері фізики високого тиску й фізики низьких температур помітні дослідження учених фізико-технічного інституту й фізичного факультету нашого університету, зокрема розробки членів-кореспондентів Е.Завадського, Л.Цимбал, докторів наук В.Варюхіна, В.Каменєва, В.Білішенка, В.Свистунова, С.Даньшина, Ю.Буравльова, Ю.Горобця, А.Бажина.
— Було б логічно припустити, що в індустріальному регіоні такі науки, як математика, механіка й фізика, визначають розвиток пріоритетних напрямків.
— В основі діяльності наукового центру — принцип універсальності, коли різні науки «перші серед рівних». Приміром, соціально-гуманітарну проблематику зосереджено на кафедрах нашого університету і вузів під егідою центру. Філологічні дослідження присвячені ономастиці й топоніміці сходу й півдня України, цілісності художніх творів, граматиці української та російської мов, германістиці. Керують школами доктори наук Е.Отін, М.Гіршман, А.Загнітко, С.Мишанич, В.Каліущенко. Їхні колеги Г.Пономаренко, З.Лихолобова, Р.Лях, П.Добров вивчають історію Другої світової війни, Донбасу. Тут основна складність. Річ у тому, що місцевими та краєзнавчими дослідженнями Донбасу керують учені... Києва та Львова, і тільки тому, що в цих містах розташовано академічні заклади. Логічно? Ні, ми не пропонуємо організовувати нові академічні НДІ, досить створити на університетській базі науково-дослідні лабораторії з питань історії Донбасу, україністики, фольклору. Такий крок прискорить розв’язання гуманітарних і культурологічних проблем регіону. Тим паче, що наші кафедри давно співробітничають з інститутами НАНУ — історії України, літератури й мовознавства.
— Відколи науки «другого сорту» в табелі академічних рангів?
— У нас справи інакші. А Донецький ботанічний сад? З усього світу тут зібрано унікальну рослинність. Хто не знає парки й заповідники «Святі Гори», «Донецький Кряж», «Привальський Степ»... Тут і на біологічних факультетах університету, інститутів екологічного напряму, на кафедрах біологічного профілю Донецького державного медичного університету ведуться успішні розробки в царині промислової ботаніки, створюється багатющий гербарний фонд.
— Сад, парки і регіон — центр промислових галузей. Контрастне поєднання наводить на думки про екологічний баланс.
— Завдання для вчених. У цьому плані помітні дослідження вчених Інституту фізико-органічної хімії та вуглехімії, хімічного факультету університету за участю членів-кореспондентів НАН України А.Попова, С.Баранова, Е.Рудакова, докторів наук І.Шевчука, Й.Опейди, Є.Гетьмана.
— У чому суть цих досліджень?
— Наші хіміки розробили високоефективний метод одержання спученого графіту, який згодом використовують для очищення забруднених нафтою водних поверхонь. На основі бурого вугілля виділено нові види палива,що при спалюванні є екологічно безпечними, синтезовано ряд органічних сполук. У вуглехімії рекомендовано ряд хіміко-технологічних методик. До речі, тему екології могли б продовжити співробітники санітарно-гігієнічного факультету медичного університету.
— Медичний напрям також є пріоритетним?
— Ясна річ. Разом із представниками наукових медичних шкіл Бельгії, Німеччини, Канади, Болгарії та Росії донецькі вчені-медики виконують комплексні програмні дослідження. З ініціативи донеччан у кооперації з ученими Берлінського університету ім.Гумбольдта, Макс-Планків-ського інституту почалися дослідження «стану динамічного поверхневого натягу біологічних речовин». У тому ж напрямі розвиваються наукові розвідки під керівництвом члена-кореспондента АМН України, ректора Донецького державного медичного університету В.Казакова. За спеціальною термінологією перспективна методика й нові можливості, що дозволяють диференційовано оцінювати показники людського організму. Часто європейські вчені посилаються на авторитетну думку донецьких професорів Г.Бондаря, В.Гусака, В.Чайки, О.Синиченка, Н.Семикоз, В.Гриня, В.Шлопова, Е.Фісталя, О.Мі-міношвілі. В Україні й за кордоном знаний наш онкологічний центр. Керує ним доктор Бондар. Григорія Васильовича визнано ЮНЕСКО найкращим хірургом-онкологом Європи. Методи лікування онкохворих, розроблені Донецьким онкологічним центром, мають первинно-відновний характер.
Рік тому відкрився академічний Інститут невідкладної й відновної хірургії, очолений зав. кафедрою медичного університету професором В.Гусаком. У донеччан його ім’я асоціюється з порятунком життя десятків і сотень шахтарів. І тепер, з наданням академічного статусу, донецька «медицина катастроф» почала розвиватися за новою фундаментальною ознакою.
— У цьому випадку критерії оцінки наукових досліджень втрачають свій початковий практичний зміст?
— Навпаки, лікування базується на сучасних методиках, а поглиблене вивчення вузькоспеціальних медичних проблем збільшує шанси на видужання. У медичній практиці, будь то хірургія чи терапія, готові дослідницькі розробки приживаються швидше. Принаймні, цей висновок підказує досвід інституту Гусака. Тут розгортають лабораторію штучного вирощування культури клітин живої шкіри для лікування опікових хворих, сюди надходить дорога апаратура, без якої не піде жодна дослідницька розробка.
— Рахувати й заощаджувати видатки на вітчизняну науку сьогодні справа звична, адже створювати власні технології значно вигідніше, ніж імпортувати з-за кордону...
— Хто заперечує? Навіть створені в умовах жалюгідного фінансування чимало наших розробок спроможні гідно конкурувати з іноземними аналогами. Взяти хоча б технологію виготовлення виробів із твердих сплавів, алмазних плівок, керамічних виробів інструментального призначення, полімерних виробів із термоусадкою. Список довгий. У складі Донецького наукового центру 188 (із 212) галузевих НДІ, проектно-конструкторських організацій, технічних вузів. Флагманські позиції на цьому «техногенному» напрямі втримують технічні університети Донецька й Маріуполя, Донбаська машинобудівна академія й Академія будівництва й архітектури, НДІ «Донгіпровуглемаш», «ДонНДІчормет», «Донвугілля». Співпрацюють інститути НАН України. Дуже багато зроблено, проте занадто довгим виявляється шлях технологічних розробок до виробничників. Частина колись перспективних нововведень втрачає актуальність і виходить, що вчені працюють «у шухляду». Причини? Ось характерні приклади. НДІ «Дондіпровуглемаш» запропонував низку проектів вугледобувних, очисних і зміцнювальних шахтних комплексів. Ті підприємства, де проекти втілено (шахти ім. Засядька, Краснолиманська, Південно-Донбаська), забезпечують постійну добову норму вуглевидобутку. «ДонНДІчормету» вдалося розмістити свої розробки на металургійних підприємствах, і це підвищує якість їхньої продукції.
Проте заводи не в змозі оплатити новаторство. Тож учені й конструктори змушені торгувати бартерним металом, отриманим замість грошової винагороди. Добре, коли керівники розуміють, що ефективне управління залежить від успіхів інноваційної політики. Так є на Новокраматорському машинобудівному заводі, Маріупольському меткомбінаті ім. Ілліча, Донецькій шахті ім. Засядька. На жаль, найчастіше це винятки з загального правила.
Інститут фізико-органічної хімії розробив методику виготовлення гідроізоляційних матеріалів для підземних споруд і теплоізоляційних — для металургійних підприємств. А замовити наукову інтелектуальну продукцію, яка дає значний економічний ефект, нікому: у потенційних споживачів немає грошей. Така ж сумна доля й у багатьох розробок фізико-технічного інституту. Здавалося б, одна тільки технологія виготовлення твердосплавних інструментів може принести мільйонні прибутки. Шкода, що говорити про це доводиться як про теоретично можливе. Сьогоднішній промисловості не потрібні досконалі технології? Хтось визнає питання риторичним. Потрібні, ще й як потрібні, попри безліч прикладів відмови від очевидної вигоди.
— Що тоді заважає впровадженню?
— Основних причин дві. Кризовий стан економіки й відсутність скількись ефективної координації між ученими, промисловцями й місцевою адміністрацією.
— Коло замикається на макроекономічному рівні?..
— Ні, на регіональному. Ми в Донбасі спробували здійснити «інноваційний» прорив. Вже підписано договір про співробітництво вчених центру з обласною держадміністрацією та підприємствами різних галузей промисловості. Угода перспективна, і, головне, наші проблеми зустріли розуміння сторін. Документ дозволяє сподіватися, що технологічні розробки буде затребувано в ци-вілізований спосіб і вони послужать економічному розвитку регіону.
— Мало, мабуть, закріпити основні принципи на папері, щоб інноваційна діяльність стала важливою усвідомленою складовою економічного механізму.
— Уже діє робоча група з метою реалізації дослідницької розробки в металургії, вугледобувній галузі й хімії. Є перші результати. Так, вимальовується довгострокове співробітництво з горлівським об’єднанням «Стірол».
— Відразу пригадується концепція триєдності науки, освіти й виробництва. Ті, хто сьогодні залишає вузи з дипломом економіста, завтра приймуть або відкинуть пропозиції вчених.
— В університетських програмах теорія поєднується з практичними навичками. Проблема в іншому. Сьогодні безліч нових навчальних закладів і що не вуз, то факультет економічного профілю. Часом якість підготовки в них залишає бажати кращого, але щороку численні вузи «вихлюпують» новоспечених економістів. При цьому ніхто досі не береться визначити, скільки таких фахівців потрібно державі.
Необхідно створити єдину стратегію і тактику, а великі й малі «кузні економічних кадрів» об’єднати під одним академічним дахом. У наукового центру солідний дослідницький потенціал. У цьому напрямі працюють два НДІ НАН України, а також університет, вузи й НДІ з факультетами чи відділеннями економічного профілю. Як правило, дослідження пов’язані з розробкою ефективних принципів управління економікою та господарсько-правових основ орга-нізації підприємств і промислових регіонів. На чолі академіки В.Мамутов, Н.Чумаченко, члени-кореспонденти НАН України А.Амоша, Н.Іванов, доктори наук Г.Знаменський, М.Прокопенко, Ф.Поклонський, З.Коровіна, Ю.Лисенко, Ю.Макогон.
Йде системне вивчення питань комплексного реформування роботи галузей, регіональних проблем, удосконалення фінансової та податкової діяльності. Уміння розпізнавати «больові» точки явища і, прогнозуючи, вибудовувати перспективу відрізняє грамотного економіста-аналітика. Не святі горщики ліплять, проте, освоїти науку допоможе лише поглиблений системний підхід. Як математик можу стверджувати, що кількісні показники рідко характеризують якість.
— Вам пропонували посаду міністра освіти в уряді Масола і згодом аналогічна пропозиція надійшла від Пустовойтенка. Ви відмовилися. Чому?
— Освітня галузь за своєю природою консервативна. А реформи, які часом бездумно переносять на вітчизняний грунт, копіюючи закордонні моделі, на ділі нівелюють і думку, і слово, і почуття національної гідності. Справа делікатна. Будь-яка реформаторська помилка має «радіоактивну» властивість: відгукнеться в наступному поколінні. На жаль, забуваємо стару істину, що не всі найкращі квіти, зібрані в букет, можуть скластись у гармонійну композицію. Щось на кшталт цього відбувається й у нашій освіті. Словообіг ілюструє тенденцію запозичення. Бакалавр, магістр, маркетинг, менеджмент, аудит... Магія строкатих термінів породжує ілюзію причетності до європейської цивілізації. А власні традиції? Коли говоримо про менталітет, то неодмінно з відтінком упослідженості.
— Класик радив «чужого навчатися»...
— Але й «свого не цуратися»! Створюємо унікальні технології, чудове мистецтво, а з яким багажем стоїмо на порозі європейського дому? Знов-таки гнітить зворотний бік горезвісної ментальності. Герцен якось зауважив: «Ми досі дивимося на європейців і Європу так, як провінціали дивляться на столичних жителів, — із улесливістю й почуттям власної провини, приймаючи кожну відмінність за гандж, червоніючи від своїх особливостей, приховуючи їх, підкоряючись і мавпуючи...»
— Що ж робити?
— Навчатися вміння бути, а не здаватися віддзеркаленням чиїхось досягнень. Розумієте? Аби розкрити власний потенціал і, зрештою, посісти гідне місце у співтоваристві європейських культур, необхідно створювати умови. Поки існує хаотична безліч вузів, освітня галузь приречена виконувати «наздоганяльні» функції. Коли орієнтуємося на ринок, то формуймо його! Крок за кроком. Я за алгоритм творіння. Десятиліттями створюються наукові школи й роками вирощується молоде покоління вчених. Основу традиціям поклав Донецький науковий центр. У складі бюро ДНЦ — ректори головних вузів Донбасу. Діє програма інтеграційних зв’язків вищих навчальних закладів і науково-дослідних інститутів, і в цю концепцію ідеально вписується навчально-науково-промисловий комплекс. Настав час піднятися на наступний щабель. Я про створення Донецького національного академічного університету (ДНАУ). За задумом проект є практичною реалізацією ре-гіонального навчально-наукового центру, де навчальний процес поєднувався б із науковими дослідженнями, використовуючи інтелектуальний потенціал і матеріально-технічну базу академічних інститутів.
— Проект повторює варіант американського університету?
— У тім-то й річ, що натхненником проекту інтеграції фундаментальної науки й вищої освіти був... Петро Великий. 276 років тому цар-реформатор затвердив єдність «університет — академія наук — гімназія». Тріада стала прообразом проекту центру безперервної освіти, який охоплює підшефні школи, Малу академію наук, університет, інститути. Викладання вестимуть учені академічних інститутів і університету. Уже сьогодні в структурі Донецького держуніверситету працюють ліцей, який успадкував традиції «петрівської» гімназії, Інститут внутрішніх справ, Донецький і Маріупольський гуманітарні інститути, галузеве відділення Малої академії наук.
— А тепер прийде поповнення. А загалом, чи прийде? І чи захочуть комерційні інститути розлучитися з незалежним статусом?
— Ніхто не примушує залишити статус юридичної особи за порогом ДНАУ. Взаємодія будується на принципах простого товариства в злагоді зі статутом. А стратегічні питання науки й освіти, розподіл фінансових коштів, перспективи розвитку вирішуються на головній ученій раді ДНАУ, де передбачено рівну участь представників усіх суб’єктів асоціації.
— Чим не влаштовує заморський сценарій?
— Якщо гіпотетично спроектувати їхню університетську структуру на українські навчально- наукові реалії, відразу помітимо невідповідності. Копіювання небезпечне руйнацією усталених зв’язків. Якими критеріями керуватися? Якщо ми хочемо впорядкувати ситуацію та підвищити якість підготовки фахівців, то порівнюватимемо за кінцевим результатом. І крім цього, слід враховувати живу динаміку. Вони інакше розвивали університетську освіту. Нині склалися всі передумови становлення оригінальної моделі ДНАУ. До речі, аналогічну академічну структуру організовано в Санкт-Петербурзі. У росіян документально підтверджений Федеральний дослідний університет. З ними в нас також є певні відмінності. У нашого університетського проекту свої характерні особливості. Навіть назви факультетів ідентичні академічним інститутам. Фізфак і фізико-технічний, біофак і Донецький ботанічний сад НАН України, хімфак — Інститут фізико-органічної хімії та вуглехімії, економіко-правовий факультет й Інститут економіко-правових досліджень... Усю організаційну схему побудовано за цим принципом подібності.
— Приміром, суб’єкти асоціації охоче ввійдуть в обойму ДНАУ. Яке місце в цій схемі матиме міністерство?
— Відомча вертикаль збері-гається, але, думаю, клопоту в міністерських працівників поменшає.
— З переміщенням адміністративного центру ваги в регіон постає небезпека «замкнутого простору»?
— Цитую програмне положення. «ДНАУ як регіональний центр міжнародного наукового співробітництва здійснює контакти з університетами, науковими закладами й фондами інших країн, органі-зує наукові стажування викладачів, учених, студентів, аспірантів». У нашому університеті вже діє Центр міжнародної освіти й наукових досліджень. Крім того, ДНАУ як регіональний інформаційний центр видає навчальну, навчально-методичну й наукову літературу, розвиваючи сучасні засоби обміну інформацією.
— В одному ряду з розвитком фундаментальних наукових досліджень у природних, гуманітарних і економічних науках, програма академічного університету планує «створення спільних спеціалізованих рад для захисту дисертацій». Що тоді дістанеться ваківцям?
— Координуючі, аналітичні функції. Хтось же має відстежувати просування наукових пріоритетів. Як відбувається зараз? Особа, що прагне здобути учену ступінь, змушена багато разів їздити по «благословення» ВАКу. До столиці шлях не близький, та й накладно.
— А якщо місцева, регіональна спецрада з якихось причин, далеких від наукових міркувань, провалить претендента?
— Залишаються Київ, Харків. Вибір за дисертантом.
— Академуніверситет у Донецьку. Звучить заманливо, а прагматик усе-таки запитає про вартість проекту.
— Так, нам доведеться мо-білізувати додаткові кошти. Можна залучити значні інвестиції. Приміром, ділових людей зацікавить Міжнародний центр підготовки кадрів і організації середнього й малого бізнесу. Створити таку структуру можна на базі Донецького технічного університету, галузевих науково-дослідних інститутів. Змикаються сфери академічної науки й виробництва, і це перспектива в продовження вже відомої концепції. Резерви, і чималі, є в оподатковуванні. Студент-контрактник вносить в університетську касу плату за навчання і, вдумайтеся, з цих грошей податок стягується... двічі.
— Ви хочете сказати, що досить прибуткового податку?
— Як би не було, гроші контрактника раз уже оподатковано. Не гріх би поглянути на заокеанську науково-освітню систему. Розквітом американські університети завдячують пільговому оподаткуванню, що створює сприятливий інвестиційний клімат. Коли вже освіту й науку проголошують пріоритетами на урядовому рівні, чом би не підійти по-державному й не звільнити університети від сплати такого виду податків?
— Інвестиції в освіту в усьому світі вважаються мінімально ризикованими, через п’ять-десять років повернуться сторицею. Якщо, звісно, рахувати й опікуватися довгостроковою перспективою в масштабі країни.
— Університетському ліцею виповнюється 10 років. Тут серйозно готують до науково-дослідної діяльності. Ціла плеяда наших вихованців — призери міжнародних олімпіад. Майже половина наших аспірантів — колишні ліцеїсти. 19 випускників стали соросівськими лауреатами ще на студентській лаві, 15 — переможцями та призерами студентських олімпіад, 15 перемогли на Всеукраїнських конкурсах наукових праць. Між іншим, плату за навчання в ліцеї університет не бере. Але, як бачите, залишаємось у виграші.
Сказав про це співрозмовник зі зрозумілою гордістю. Далі спрацьовує вже відома константа безперервної освіти. Вік учись!.. У новому ХХI столітті під крилом Національного академічного університету.
P.S. Для скептиків.
Реформа науково-освітньої галузі найбільшого українського регіону тільки починається. І хоча серйозної контраргументації не передбачається, але поінформовані люди, котрі знаються на різного роду реформаторських «ноу-хау», утримались би від надміру оптимістичних прогнозів. Адже цілком можливо, що в когось із представників консервативно мислячої частини наукової спільноти (котрих у НАН і в Міннауки й освіти не бракує) дуже скоро з’явиться пекуче бажання перешкодити логіці донецького переділу. І тоді ревнителі десятиліттями усталених писаних і неписаних правил, з порогу відкидаючи динаміку еволюційного розвитку науки й освіти в єдиному академічному цілому (фізики пригадають закон Ньютона, який пояснює природу тяжіння, і до речі, ця природна аналогія теж ілюструє аргументи про користь змін), звинуватять донеччан у зазіханні на святая святих сформованих традицій. Приміром, у розтяганні великих і малих академічних структур по регіональних «квартирах». Чи ще крутіше, у розколі самої Національної академії. Навряд чи без протидії обійдеться створення місцевих спеціалізованих рад із захисту дисертацій. Цей прецедент позбавить столицю звичного адміністративного пріоритету. Та й не вельми мудруючи, можна вгадати лейтмотив усієї майбутньої риторики таких опонентів про новий, національний академічний статус Донецького держуніверситету.
Тут кожен замислиться. Зокрема про «лакмусову» функцію такого органічного проекту змін. Схвалять столичні відомства починання донеччан і — хай живе здоровий глузд — децентралізація підсилить інтелектуальні позиції регіону. «Чорна мітка», навпаки, ослабить ініціативні зусилля, знизить перспективне значення донецької провінції. Не виключене половинчасте рішення, що вже краще, але ще не зовсім здорово... Усе-таки хочеться бути оптимістом!