Відомо, що десь у середині 80-х років минулого століття в колишньому СРСР розпочалися перетворення, які отримали гучну назву — «науково-технічна революція». Стосувалися вони й управління промисловістю. Саме тоді на базі галузевих науково-дослідних інститутів почали створюватися всесоюзні промислові об’єднання з особливим статусом.
Об’єднання «Союзхіммашпроект» створили на базі київського проектного інституту «Діпрохіммаш», що на той час було безпрецедентним — московські організації підпорядковувалися проектантам київського інституту.
Той період у житті інституту характеризувався великою напругою у відносинах між владними, господарськими й науковими структурами високого рівня відповідальності, але зовсім різного рівня професійної компетентності. І все-таки здоровий глузд восторжествував. До складу київського проектного інституту «Союзхіммашпроект» ввійшли: московський, сумський, алма-атинський, бакинський, петрозаводський проектні інститути. Майже всі заводи хімічного машинобудування країни ввійшли у сферу проектування зазначеного об’єднання.
Якщо говорити в цілому — за кресленнями київських проектувальників були відновлені майже всі верстатобудівні заводи України, у тому числі Київський завод верстатів-автоматів ім. Горького, три одеських верстатобудівних заводи тощо.
Інститутом спроектовано заводи не лише в Україні, а й у всьому колишньому Союзі. В цьому легко переконатися, ознайомившись бодай поверхово з географією споруджених об’єктів — від Прибалтики до Далекого Сходу, у 85 містах майже в усіх колишніх республіках Союзу.
Згаданий період для київських проектантів, як і для суспільства в цілому, став надбанням історії.
Як же надалі склалася доля такої авторитетної організації? Чим живе і чим переймається нинішнє покоління розробників проектів хімічного машинобудування?
Про це «ДТ» попросило розповісти лауреата Державної премії Віктора Родака, голову правління відкритого акціонерного товариства «Хімнафтомашпроект», директора проектного інституту «Діпрохіммаш».
— Вікторе Андрійовичу, ми неодноразово говорили про ті далекі часи. А чим живе інститут нині, в незалежній Україні? Адже не секрет, що багато науково-дослідних установ десять останніх років відчувають скруту. Їхні господарські справи, так би мовити, дихають на ладан. Одні професіонали залишили наукові установи, інші — перекваліфікувалися або ж зовсім пішли з науки...
— На щастя, нас оминули такі випробування долі. Ми не втратили творчого запалу, зберегли свій основний науковий потенціал. Попри складнощі, інститут жодного дня не залишався без замовлень. На 2003 рік ми отримали замовлень на суму 1,5 млн. гривень. Усі проектні розробки «Діпрохіммашу» сьогодні в повному обсязі одержують путівку у практичне впровадження. Такого рівня використання розробок не було й при Союзі (50% їх завжди лягало на полицю до «кращих» часів).
У зв’язку з цим хотілося б зупинитися на особливо важливій державній проблемі, пов’язаній з виготовленням виробів підвищеної міцності, жаростійкості. Інститут спільно з фахівцями київської фірми «Антарис» розробив проект на виготовлення злитків титана та його сплавів на установках електронно-променевого переплавлення. Продуктивність дуже висока — 5 тисяч тонн на рік. Практично ми закриваємо потребу в цьому сплаві всього народно-господарського комплексу України. Вже введено в експлуатацію виробничу потужність на 2,5 тис. тонн, у перспективі — друга черга.
— Економічна криза, а з нею й загальне уповільнення темпів зростання промислового виробництва в Україні за останні кілька років посилили й відмінності в становищі окремих галузей. Це, очевидно, не могло не позначитися й на діяльності науково-дослідних центрів та організацій. Тим часом, на мій погляд, економічна політика в цей період певною мірою була спрямована на обмеження ділової активності. Чи не так?
— Машинобудування в усі часи відігравало найважливішу роль у розвитку кожної галузі, у тому числі й хімічної. Адже це основна база для всіх галузей народно-господарського комплексу.
На зниженні ділової активності більшості галузей вітчизняного машинобудування позначається вузьковідомчий підхід до вирішення найважливіших проблем, що поставило на коліна чимало підприємств важливих галузей.
На першому етапі становлення України як незалежної держави особливо постраждало машинобудування. Причин цього багато. Починаючи з 1991 року, змінилося сім чи вісім міністрів, багато керівників галузі в машинобудівному комплексі.
Приміром, «цікавими» були висловлювання деяких міністрів: мовляв, навіщо взагалі потрібні проектні інститути? Чимало шкоди завдали й часті призначення керівників міністерств на підставі вузьковідомчої кваліфікації, без урахування необхідного рівня професійної підготовки.
Свого часу (десь у 1994—1995 рр.) ми розробили цільові комплексні програми для розвитку машинобудівної галузі всієї України, затвердили їх на колегії, але далі справа не пішла. Комусь хотілося охопити все відразу, тоді як ми пропонували визначити пріоритетні галузі, якими необхідно зайнятися конкретно й у першу чергу, маючи на це відповідне фінансове забезпечення...
У результаті був згаяний момент стартового поштовху й початку перспективного розвитку машинобудівного комплексу, зокрема в сільськогосподарській, хімічній, нафтовидобувній та нафтопереробній галузях.
Посиленню негативних тенденцій у розвитку вітчизняного машинобудування сприяла політика верхоглядства деяких високопоставлених чиновників, які практикували модні на той час двохсот-, трьохсот- і п’ятисотденні рубежі досягнення бажаного рівня економічного процвітання.
Руйнівні тенденції легкопромисловців було перенесено й у машинобудування (поділ праці між вітчизняними і зарубіжними виконавцями для отримання швидкого ефекту). Закуповувалося устаткування лише імпортне, від власного просто відмовлялися. Усі вітчизняні машинобудівні заводи опинилися в глухому куті, оскільки їхньою продукцією ніхто не цікавився.
Недостатній рівень ділової активності в розвитку машинобудівного комплексу відчувається на багатьох напрямах і понині. Взяти хоча б проблеми з обмеженням паливних ресурсів. Розроблено, приміром, проект і технологію виготовлення балонів для скрапленого газу, що застосовується в автомобілях. Залишається лише організувати їх серійне виробництво. А споживачі на цю продукцію є: Запорізький, Луцький автомобільні заводи, Львівський автобусний завод... За бажання такі балони (тиск 200 атм), трохи переобладнавши, можна використовувати й на іномарках. Економія палива — колосальна.
Випуск балонів налагоджено на Бердичівському заводі. На жаль, це досягнення не забезпечене купівельним попитом: позначається наша інертність до нововведень, не спрацьовує належним чином реклама і т.п.
— Проблеми, проблеми... Їх безліч у всіх галузях промислово-економічного комплексу. Це, крім усього іншого, і надзвичайно тяжкий податковий прес, і недосконалість законодавчої бази... Розв’язання цих проблем, безумовно, потребуватиме часу та великих державних зусиль. А що вже сьогодні робиться для підтримки досягнутого рівня впровадження ваших проектних розробок, які істотно впливають на той або інший напрям у розвитку хімічної галузі?
— Як проектний інститут ми налаштовані насамперед на збільшення обсягу проектних розробок (до 4 млн. грн. на рік), на розширення зв’язків із нашими перспективними замовниками. Скажімо, ми вже отримали замовлення на розробку технічного проекту Полтавського заводу хімічного машинобудування на виробництво цистерн ємністю 25 куб. м для залізничного транспорту. Це дуже перспективне замовлення. Оживе вся галузь хімічного машинобудування, пов’язаного з виробництвом цистерн, оскільки цей завод спеціалізується на виробництві емальованих ємностей.
Цікава проектна розробка виконана «Діпрохіммашем» для російського підприємства в м.Альметьєвську, в програмі якого випуск електродвигунів для видобутку нафти (електрозаглиблення). Адже сьогодні навіть у Тюмені нафти на поверхні вже немає, і, щоб утримувати необхідний рівень видобутку, необхідно істотно заглиблюватися. Це поєднане з великими труднощами й витратами. А з допомогою згаданих насосних установок нафта видушується на поверхню, що значно спрощує і здешевлює її видобуток.
До речі, ці електронасоси закуповують англійці та інші західні країни.
А ось питання, що стосується технічного переоснащення ливарного цеху згаданого заводу: виникла потреба організувати виробництво з випуску спеціальних автомобільних дисків. На тендерній основі до вирішення проблеми було залучено ряд проектних інститутів — кілька російських і наш. Тендер виграв «Діпрохіммаш». Спільно з датською фірмою розроблено проект з виготовлення автомобільних дисків методом лиття. Виробничу лінію з виготовлення 19,3 тис. тонн лиття на рік уже введено в експлуатацію. На цю продукцію ми отримали дуже велике замовлення.
— В нинішніх умовах різко посилилася конкурентна боротьба між основними промислово розвиненими країнами на істотне збільшення свого експорту. У США, приміром, свого часу було створено спеціальний комітет із розширення експорту, введено систему державного гарантування експортних кредитів. Яку ж державну підтримку має «Діпрохіммаш»?
— Аніякої! Траплялись просто безпрецедентні випадки, коли ми мусили звертатися в арбітражний суд, який силою юридичного закону присуджував виплату нам грошей за програму нарощування експортної продукції...
— У нас справді є великі наукові досягнення та їх практичне впровадження, хоч і не завжди в себе вдома, в Україні. Чи належним чином користуємося результатами своїх досягнень? Чи вірите ви в перспективні зміни на краще?
— З усією впевненістю стверджую: вірю! Підприємства оживають, і рано чи пізно вони міцно стануть на ноги.
Ми вже нині підтримуємо контакти з різнопрофільними заводами України, і не лише з машинобудівними.
Дуже цікава й перспективна програма виробництва керамічних виробів на базі українських покладів піску-циркону шляхом переробки порошку-циркону й діоксиду цирконію.
Україна має самодостатні, унікальні в Європі та одні з найбільших у світі поклади піску цирконію плюс істотний науковий потенціал, що володіє виробництвом цирконієвої кераміки.
Оскільки цирконієва кераміка за своїми характеристиками є, по суті, «керамічною сталлю», попит на такі вироби постійно зростає (приблизно на 10—15% щорічно). Створення в Україні прибуткової продукції — технічної кераміки — питання не тільки економічної вигоди, а й державного престижу. Попередні розрахунки, проведені Державним комітетом з енергозбереження, свідчать, що вже перша черга пуску виробництва на третій рік могла б поставити на світовий ринок продукції не менше ніж на 100 млн. дол. США як для виробництва виробів (для опрацювання різанням і штампуванням; виготовлення теплозахисних і абразивностійких покриттів підшипників та вкладишів), так і для побутових потреб (бритв, скальпелів, штучних суглобів, кухонного начиння...).
Особливої уваги заслуговує виробництво цирконієво-керамічних енергогенеруючих елементів, що застосовуються на стаціонарних електростанціях. Енергетика на основі цирконію відкриває епоху високоефективних двигунів на твердих електролітах із ККД у межах 80%, екологічно чистих і безшумних. Розрахунки свідчать, що на один МРП- модуль необхідно виготовити керамічних виробів вартістю близько 10 млн. доларів США. Лише за програмою США планується виготовити до 2010 року понад 130 тисяч штук. Саме виробництво цирконієво-керамічних елементів може стати основою для організації торгівлі українських виробників зі світовими споживачами, насамперед зі США, Німеччиною, Великобританією... Для практичної реалізації такого виробництва потрібно приблизно 2,5 млн. грн., що окупляться менше ніж за 5,5 року.
Слід зазначити, що ще 2000 року Кабінет міністрів України встановив терміни створення Державної програми розвитку енергетики на основі цирконію. Проте й досі через відсутність фінансування роботи не ведуться, від чого зазнає істотних збитків енергетика України.
«Діпрохіммаш» спільно з інститутом НАН розробив техніко-економічні обгрунтування створення державної програми. Їх було затверджено й прийнято для розробки наступної стадії — підготовки робочих документів дослідних установок. Але…
Ми створили проектні потужності в обсязі 3—4 млн. грн. на рік, оснащені сучасною комп’ютерною технікою та програмами. В основному виконання всіх замовлень на проектні розробки здійснюється через Інтернет.
І ще. У перспективі — реконструкція та реорганізація виробництва фастівського (Київська область) заводу «Червоний Жовтень». Це унікальне підприємство, на якому вироблялася чавунна й сталева емальована апаратура, якої так гостро потребують харчова і переробна промисловості, хімічна галузь...
Ще один стратегічно важливий напрям — розвиток видобутку і нафтопереробки в Україні. Ось куди ми повинні вкласти всі сили, знання та досвід з реконструкції машинобудівних заводів, облаштування свердловин, засобів транспортування тощо, аби у нашій державі реалізувалися великі запаси нафти.