У Чернівцях є дві точки, широковідомі за межами Буковини. Перша — один із найбільших в Україні Калинівский ринок оптової та роздрібної торгівлі, що розкинувся вздовж річки Прут. Сюди з’їжджаються покупці з усієї країни і навіть із зарубіжжя, щоб купити різне дешеве барахло, привезене заповзятливими чернівчанами з усього світу.
Друга — Інститут термоелектрики Національної академії наук та Міністерства освіти і науки України. Сюди приїжджають солідні замовники з кращих науково-технічних центрів світу за хай-теківськими виробами, яких не може виготовити більше ніхто у світі. Визнано — ніде на планеті не вміють розробляти й виготовляти термоелектричні пристрої для космосу, побуту, медицини, найтонших вимірів, енергетики краще, ніж у цьому інституті...
І тут би запитати себе: чому ж заробляємо на життя дикуватим Калинівським ринком, а унікальні досягнення місцевих учених ніхто в Україні фактично не помічає?..
Ще більш дивно те, що відкриття й численні винаходи працівників Інституту термоелектрики приносять бариші китайським, японським, американським фірмам, представники яких приїжджають до Чернівців, щоб розмістити замовлення на розробку потрібної їм продукції, а українські бізнесмени віддають перевагу копійчаним (за світовими масштабами) угодам на місцевій барахолці...
Очевидно, що це не суто чернівецька проблема. Хіба в Києві, Харкові, Дніпропетровську чи у Львові роблять по-іншому? Розуміючи, що чесна відповідь на ці запитання допоможе побачити більш загальні причини зневажливого ставлення в нашій країні до можливостей української науки, оглядач «ДТ» вирушив у Чернівці.
Ніколи нічого
не проси...
Академік Лук’ян Анатичук («ДТ», № 36, 2005 р.), директор Інституту термоелектрики, — людина горда. Він, як і відомий класик, дотримується думки, що нічого ні в кого не треба просити — самі прийдуть і все принесуть. А рецепт того, як примусити недовірливу Європу чи амбіційну Америку самим прийти на уклін, у нього простий: потрібно робити те, над чим працюєш, так, щоб інші у світі змогли це повторити років так через 10—12. Тоді справді самі прийдуть і попросять, тому що без вас вони не зможуть обійтися...
Кілька років тому відомій французькій науково-технічній команді, яка створила новітній супутник із небаченими раніше характеристиками, знадобився термоелектричний холодильник. Та не простий, а такий, що витримував би восьмисоткратне g — так фізики позначають прискорення сили тяжіння. Згадаємо, що тільки семикратне перевищення g, якого досягають гонщики й космонавти, вдавлює їх у крісла, перетворює обличчя на желе. Кров при цьому відпливає й очі на певний час повністю сліпнуть. Гонщики під час таких прискорень їдуть буквально на автопілоті...
А тут французам знадобився прилад, який міг би витримати восьмисоткратне g!
У Західній Європі виготовити таке замовлення було нікому. Тому французи звернулися до відомих майстрів вирішувати складні космічні завдання — американців. Ті ознайомилися з умовами замовлення і заломили позахмарну ціну. А коли французи вже були готові підписати угоду, відповіли, що можуть виготовити прилад, який витримає удар удвічі слабший, ніж потрібно замовникам...
Вибір місць, куди можна звернутися з таким проханням, у світі невеликий. Довелося французам зв’язатися з Інститутом термоелектрики в Чернівцях. Там не стали вимагати передоплату, навіть не запропонували підписати договір із гарантіями, а надіслали стислу відповідь: «Приїжджайте через місяць на випробування».
У призначений термін приїхали французькі фахівці. Судячи з їхнього настрою, спокійна впевненість чернівчан належного враження не справила, — вони явно не могли повірити, що в якихось Чернівцях виконають таке надскладне завдання. Проте Лук’ян Іванович показав їм прилад і повідомив, що той може витримати навантаження, які удвічі перевищують замовлені...
Не варто описувати емоції французів. Мабуть, їм довелося зробити велике зусилля над собою, щоб не поїхати не попрощавшись. Серйозні люди не переносять хвастощів. Проте, ознайомившись із результатами випробування, вони, дуже здивовані, змушені були повірити, що їхнє замовлення тут справді можуть виконати. Відразу уклали договір, а згодом змогли встановити на супутнику холодильник, виготовлений у Чернівцях.
Не дивно, що фахівці з Франції виявили бажання купити цю технологію. Проте доброзичливий і начебто м’який Л.Анатичук відповів відмовою: мовляв, знадобиться що-небудь ще, будь ласка, приїжджайте. Будемо раді, але технологію не продамо. Вона нам і самим потрібна.
Очевидно, чутка про можливості чернівецьких учених поширилася серед представників французького хай-тека. Недавно інженери, які займаються атомною енергетикою, замовили в Чернівцях новий унікальний прилад для своєї галузі. Схоже, стосунки з європейським хай-теківським бізнесом, які спочатку складалися дуже непросто (до речі, не тільки в цієї української наукової команди), починають налагоджуватися.
Не чорноземом єдиним
У Лук’яні Анатичуку відчувається здорове селянське начало: грунтовність, своєрідна іронічність, недовірливість до швидких рішень. Вочевидь, дається взнаки те, що його діди були хліборобами. Тим більше вражає почута від нього думка, що нерозумно сьогодні носитися з нашими шикарними чорноземами та пов’язувати з ними майбутнє України. На них далеко не поїдеш! Сучасні сільгосптехнології дозволяють ефективно вирощувати все, що завгодно, на будь-якому піску.
«Тому наш шлях у забезпечене майбутнє, — стверджує академік, — не через сільське господарство, не через вугілля та елементарний переділ металу. У нас єдиний шлях — це новітні технології, яких у ще збережених інститутах нашої країни предосить — по золотих розсипах ходимо».
Не менш несподівано звучить із вуст Лук’яна Івановича — корінного жителя Буковини, яка тривалий час перебувала у складі порівняно благополучної Австро-Угорської імперії, — така думка: «Нам навіть не варто особливо рватися в ЄС. І взагалі, розраховувати на те, що нас врятує хтось, — помилково. Врятувати себе можемо тільки ми самі». Лук’ян Іванович переконаний, що єдині надзусилля, яких слід докласти нині нашому народові, і єдині жертви, які себе в майбутньому виправдають, — це добре продумана робота з розгортання хай-теківських напрямів на основі результатів, досягнутих у попередні десятиліття.
У кожному разі, його особистий приклад стосунків із Європою, Японією, США свідчить, що навіть в українській провінції в нинішніх дуже некомфортних умовах можна почуватися цілком упевнено й успішно конкурувати з найкращими науково-технічними центрами планети. Так, генератори, виготовлені в Інституті термоелектрики, використовувалися під час запусків космічних апаратів на Марс ще за радянських часів.
А власне, нічого дивного, — у цьому інституті регулярно виготовляли термоелектричні прилади для польотів у космос. Навіть установку для очищення води космонавтам розробили в цьому інституті. До речі, її застосування дозволяє істотно зменшити енерговитрати на борту космічної станції. Звичайно, в недалекому минулому левову частку замовлень група Л.Анатичука виконувала для військових. Причому для найрізноманітніших оборонних відомств. Так, до нього завжди зверталися, коли потрібно було створити надійний прилад для виявлення якогось рухомого предмета чи затаєного об’єкта під водою, на воді, у повітрі або на землі...
Ось іде в океані підводний човен. У воєнний час він існує доти, доки його не виявив противник. Власне, тут завдання ставиться дуже просто: хто першим виявить свого ворога, той і залишиться жити. Та як, перебуваючи під водою, побачити інший човен, який переміщається десь у просторах океану?..
Човна може видати шум гвинтів і багато інших ознак. Один із ефективних способів виявити його під товщею океану — зафіксувати тепло, що йде від нього. Будь-який підводний човен гріє океанську воду. Хай усього тільки на тисячні частки градуса. Це мало, але обсяг теплового шлейфа за ним тягнеться дуже великий. І фізики виготовили датчики, здатні намалювати на екранах дисплеїв теплові шлейфи. Субмарину чудово «бачить» і торпеда з датчиком, що дозволяє їй, як шукачу, шукати слід і переслідувати ціль.
Втім, хіба такі датчики встановлено тільки на потужних підводних крейсерах! Полювання за літаками побудоване на такому самому принципі. Всі сучасні інфрачервоні системи оснащені термоелектричним охолодженням. Для «стингерів», що стріляють із плеча, розроблені міні-холодильники, які посилюють пильність ока ракети в кілька разів.
Про те, наскільки успішною була робота чернівецьких фізиків, свідчить динаміка розвитку лабораторії, створеної при місцевому університеті на початку сімдесятих. Уже 1980 року на її базі було створене конструкторське бюро «Фонон». Ця організація відокремилася від університету, побудувала поруч чотири корпуси — близько 20 тисяч метрів — і стала провідним підприємством у колишньому Радянському Союзі.
Самовбивчо жити минулими досягненнями
— Я, — пояснює Лук’ян Іванович, — дотримуюся такої філософії розвитку науки: не можна руйнувати зв’язок часів, вікові традиції тісної взаємодії майстра й підмайстра, не можна роз’єднувати наукову діяльність і навчання. Вчений і студент мають діяти спільно, і чим раніше починається їхня співпраця, тим краще. Ми з першого курсу беремо студентів на роботу в інститут. Університет — поруч, студент може піти послухати лекції із загальної фізики, а потім прибігти в інститут, як до себе додому, щоб присвятити кілька годин науці. Після закінчення університету в нас залишаються працювати близько половини випускників кафедри термоелектрики. Це цілеспрямована, тямуща молодь.
До речі, зі студентами вже на першому курсі ми укладаємо контракт. Інститут бере на себе зобов’язання дати студентові чудову професію — фахівець із термоелектрики. Також гарантуємо їм працевлаштування в інституті по закінченні вузу. Звичайно, за умови, що студент добре навчатиметься і до кінця навчання опублікує одну, а краще — дві наукові праці. Це дає старт для вступу в аспірантуру і взагалі відкриває шлях у науку. Нерідко аспіранти достроково захищають дисертації. Так ми намагаємося подолати проблему старіння наукових кадрів, із яким зіштовхнулися нині більшість наукових установ України.
У Національній академії наук ми входимо до складу відділення матеріалознавства. Для термоелектрика матеріалознавство — центральна складова успіху. І не лише під час вирішення практичних завдань поліпшення якості термоелектричних матеріалів. Тут ми збагачуємося фундаментальними підходами, які відкривають принципово нові шляхи розвитку термоелектрики. А це дуже важливо для збереження пріоритету і в цілому інтересу до нашого інституту.
Незалежність
із тривогою пополам
Легкими роки роботи в радянські часи не назвеш. Колективу чернівецьких термоелектриків і його директорові довелося спізнати, почім ківш лиха. Наприклад, Лук’ян Іванович весь рік просидів у Москві, добиваючись можливості організувати свій інститут. Рішення про його створення з величезними труднощами (в останні роки радянської влади превалювала тенденція взагалі не організовувати нових інститутів) було прийняте буквально напередодні розпаду СРСР.
Україна здобула незалежність. У перші ж тижні був підписаний указ про створення нового Інституту термоелектрики. Проте разом із радістю прийшло й розуміння гіркої істини — із того, що вміли робити в цьому унікальному інституті, нічого нікому в новій країні не було потрібне. Багато висококласних організацій, які працювали на оборонку в Чернівцях, та й в інших містах України, прямо на очах стали розпадатися, занепадати, гинути.
Мабуть, така доля очікувала й Інститут термоелектрики. Врятувало його те, що Лук’ян Іванович був із тієї породи людей, котрі, як то кажуть, добре тримають удар. Якщо термоелектрика нікому не потрібна в рідній Україні, — вирішив Л.Анатичук, — треба пошукати тих, хто може гідно оцінити унікальні досягнення і можливості чернівецьких фізиків. Розпочалася одіссея українського вченого закордонням.
Раніше надзвичайно засекречений фізик, який не міг і подумати про закордонне відрядження, несподівано виявив, що його чудово знають колеги на всіх континентах і навіть виявляють до нього значне зацікавлення. Так, коли відвідав лабораторії США, йому відразу ж запропонували зарплату, яка, мабуть, перевищувала бюджет на той час усього його інституту. Був початок 90-х. Найпохмуріший час в історії пострадянської науки, коли українські учені, як і переважна більшість їхніх колег на просторах СНД, вирішували одне тяжке запитання: як вижити? Тоді багато хороших фахівців не витримали. Доктор фізико-математичних наук Ернст Пашицький розповів мені, що коли він у ті часи приїхав у Бостон на конференцію американських фізиків, то не встигав вітатися з колишніми радянськими докторами, академіками, аспірантами, які на той час уже встигли стати американцями...
Лук’ян Іванович неодноразово отримував запрошення працювати у США і Японії, на що завжди давав чемну відмову. Така нетипова поведінка вихідця з Союзу викликала подив. Проте ні американці, ні японці не знали, що незадовго до їхньої пропозиції йому були запропоновані чудові умови для роботи і в Росії. Та абориген Чернівців усе грунтовно зважив, оцінив, скільки часу йому знадобиться на те, щоб виростити нову наукову школу, і відмовився. Адже в Чернівцях уже були організовані чудові лабораторії, працювали улюблені учні. «Але побут, умови життя?» — дивувалися його колеги, які переїхали за кордон. — «А що побут? — відповідав їм Лук’ян Іванович. — На життя, на медобслуговування я і мої співробітники завжди заробимо і вдома. А що нам ще треба?..»
Академія з центром
у Чернівцях
Тільки за перші роки незалежної України Л.Анатичук побував у провідних учених, які займаються питаннями термоелектрики у Штатах, Франції, Великобританії, Японії, Китаї, Кореї, у колишніх республіках Союзу, і знайшов рятівне рішення. Він запросив із усього світу в Чернівці близько сотні провідних фахівців із термоелектрики. Гості тиждень вивчали інститут і дійшли висновку, що це найбільший і найпередовіший у світі науковий центр із цієї науково-технічної проблеми. Причому відзначили, що такого інституту, в якому займалися б одночасно фундаментальними дослідженнями і їх використанням на практиці — генераторами, холодильниками, вимірювальною технікою, — більше ніде у світі не було.
Загалом, враження справив. Скориставшись слушним моментом, Л.Анатичук запропонував створити Міжнародну термоелектричну академію, до якої ввійшли б найкращі вчені світу з цього напряму знань. Для академіків поставили високу планку: кандидат повинен бути доктором наук, мати монографію, свою наукову школу з учнями, аспірантами й бути провідним фахівцем на одному з напрямів термоелектрики. Таких набралася чоловік 60 із усього світу. Був створений елітний клуб учених — громадська організація, яку зареєстрували в Україні. Можна було б це зробити і в іншій країні — йому пропонували розмістити штаб-квартиру організації у США, та, як пояснив Лук’ян Іванович, українська прописка академії для нього була принциповим питанням, і він на поступки не пішов.
Хай під нас прогнеться мінливий світ
Був у цього, здавалося б, романтичного заходу з організацією академії (скільки їх організовували в ті роки — сотні!) і суто прагматичний сенс. Колеги з багатьох країн переконалися, що в Чернівцях — серйозна, шановна наукова організація, і сюди пішли замовлення звідусіль.
Академію було створено 1994 року, і відтоді в Інституті термоелектрики почалося порівняно безбідне життя. Якщо в радянські часи вони мали безліч військових замовлень, то тепер із ними захотіли співпрацювати найпередовіші виробники техніки у світі. Це було дуже своєчасно, тому що саме тепер термоелектричні технології з космосу і військових застосувань почали дедалі впевненіше використовуватись у народному господарстві. Впродовж року у світі вже випускається 20 мільйонів термоелектричних виробів на загальну суму близько п’яти мільярдів доларів! Темпи зростання напряму становлять близько 40 відсотків на рік...
Нові обрії відкриває одна з останніх розробок чернівецьких вчених та інженерів. Вони створили екологічно чистий пристрій, який працює на газі й виконує відразу два важливі завдання в будинку: обігріває його і виробляє електрику. Кожна теплова батарея, що обігріває кімнату, дає ще й... 100 — 150 ватів електроенергії. При цьому економиться до 40 відсотків газу, порівняно зі звичним центральним опаленням. Погодьтеся, для України з її дефіцитом газу це важливе рішення.
Нині дедалі інтенсивніше розробляються так звані сонячні будинки. Вони мають і фотобатареї, і звичайне опалення, і термоелектричну систему, яка дозволяє жити в такому будинку фактично в автономному режимі. Влітку, коли яскраво світить сонце, у ньому використовується фотоелектрика. Коли настає пікова ситуація, скажімо, йдуть нескінченні дощі, включається термоелектрика.
Великі перспективи в побуті відкриває використання мініатюрних мікрогенераторів. Давно відомий автоматичний електронний водогін — руку простягнув під кран, і вода вже тече. Але існуючі системи мають недолік — там, де є електрична мережа плюс вода, завжди виникають неприємні проблеми. Того, хто миється, може несподівано вдарити струмом. У Чернівцях, на німецьке замовлення, для електронного водогону розробили цілком безпечну термоелектричну систему, яка з допомогою мікромоторчика вмикає—вимикає кран.
Дрібниця? Не скажіть! Саме такі «дрібниці для побуту, для сім’ї» найшвидше завойовують ринок, доводять, що наукова праця справді стала корисною людям. Це свідчення того, що називається комерціалізацією науки і, на жаль, нерідко без особливого ентузіазму сприймається поколінням учених, які сьогодні визначають долю української науки.
«Серед покупців нашої продукції особливо вирізнив би японців, — зазначає Лук’ян Іванович. — На диво приємний народ, я б навіть сказав — споріднений з нами у розумінні багатьох речей. Може, саме тому в нас із ними склалися чудові стосунки. Правда, не відразу. Вони довго придивлялися до нас, перевіряючи, чого ми варті, наскільки надійні й порядні у співпраці. Та коли сумніви щезли, ми навіть створили спільне підприємство і вирішили разом безліч надзвичайно цікавих завдань».
Ми звикли, що коли вчені й конструктори розповідають про свої зоряні досягнення, то передусім ідеться про Космос або якісь супертехнології. Лук’ян Іванович, ознайомлюючи гостей із досягненнями інституту, показує їм серед іншого безліч варіантів застосування термоелектрики: ось його генератори працюють у японському проекті, ось — в американському чи європейському космічному. Ось цей проект дозволяє використовувати атомну енергію, а той — теплову енергію океану... Та з особливою теплотою розповідає Лук’ян Іванович про розробки, які ще недавно в будь-якому нашому потужному оборонному міністерстві викликали б тільки зневагу...
Пригадую, в 70-х роках чудовий український академік Борис Веркін розповів мені про найперспективніші досягнення Інституту кріогеники НАНУ, створеного й очолюваного ним протягом тривалого часу. Серед іншого Борис Єремійович розповів про нові технології заморожування фруктів та риби. Через це деякі колеги по Академії наук називали його тоді «торгашем».
Внутрішньо захоплюючись позицією вченого, але при цьому провокуючи його на відвертість, я запитав у Б.Веркіна: як він ставиться до такої характеристики й чому не розповідає про найбільші досягнення свого інституту в галузі космічної чи військової кріогеніки? Досі пам’ятаю інтонацію, з якою він відповів: «Знаєш, набридло, смертельно набридло робити все тільки для війни! Дуже хочеться створити щось корисне і для людей»...
Не випадково згадався Борис Веркін, коли Лук’ян Іванович із очевидним захопленням розповідав про те, які проблеми йому вдалося вирішити в Японії в рамках спільного підприємства. Серед безлічі замовлень він виділив історію, як ліквідував із допомогою дотепної розробки свого інституту давнє слабке місце японських ресторанів — проблему з доставкою свіжих продуктів. У будь-якому японському ресторані неодмінно подають крабів. І найбільше цінується, коли можна побачити живого краба перед його приготуванням. Та як доставити їх у такому вигляді до столу, якщо розводять і ловлять крабів за сотні кілометрів?
Завдання чернівецькому фізику вдалося вирішити з допомогою опису поведінки краба, зробленого зоологами. Ті встановили, що краби при температурі два градуси Цельсія засинають і не завдають клопотів перевізникам. У такому стані їх можна спокійно доставити до місця призначення. Але в тому то й річ, що це має бути температура саме два градуси Цельсія, а не якась інша, тому що вже при одному градусі в цих істотах починаються якісь незворотні зміни — затяжний анабіоз призводить до загибелі. Але недопустима під час перевезення і трохи вища температура — чотири градуси. У таких умовах краб прокидається й настирливо вимагає корму. Досі наявні конструкції холодильників точної температури — два градуси — по всьому обсягу рефрижератора створити не могли, і, відповідно, проблему перевезення свіжого продукту нікому не вдавалося вирішити.
Однак у Чернівцях узялися за вирішення складного завдання й розробили, знову-таки, термоелектричні модулі, які, якщо їх розставити у різних місцях рефрижератора, гарантовано створюють потрібний режим. Зрештою інститут відіслав японським колегам десятки тисяч необхідних модулів. Інженери Країни вранішнього сонця зробили все інше — вмонтували їх у спеціальні контейнери, оснастили ними машини й організували доставку примхливих крабів. Відтоді з доставкою живих крабів у будь-який, навіть найвіддаленіший, японський ресторан проблем не було.
Можна припустити, що деякі наші фахівці зразу ж обвинуватять Л.Анатичука в тому, що він не використав усіх можливостей своєї розробки й не організував виготовлення необхідної апаратури на наших підприємствах. Адже на Донбасі налагоджено випуск досить непоганих холодильників. Тоді Україна змогла б поставляти унікальні рефрижератори на японський ринок...
Проте Лук’ян Іванович, як і багато інших успішних топ-менеджерів, вважає, що такі маніловські плани нищать багато хороших починань. А спільне підприємство з японцями відіграє велику роль саме тому, що чернівецькі (як і київські, і донецькі) інженери, конструктори, дизайнери не змогли б виконати весь комплекс робіт самі, без чого прорватися на західний ринок неможливо.
Очевидно, нерозуміння саме цього не дає змоги багатьом нашим власникам чудових технологій налагодити контакти з підприємствами інших країн. У Чернівцях, об’єднавши зусилля з японськими колегами, вдалося швидко й без особливих труднощів проникнути на їхній дуже непростий ринок і впровадити свої термоелектричні установки. Наприклад, у Японії чернівецькі термоустановки виконують навіть такі специфічні ресторанні послуги, як підігрів до чітко заданої температури мокрих серветок. Що, до речі, є неодмінним атрибутом японського ритуалу споживання їжі.
А недавно чернівецькі фахівці консультували японських конструкторів, які створили компактні кондиціонери для... японських кішок. Виявляється, у цій країні любителі домашніх тварин готові заплатити 200 доларів за установку, яка забезпечить їхнім улюбленцям комфорт у кошачому будиночку під час літньої спеки. Розумію, комусь це видасться недоречним розмінюванням таланту на дрібниці: ну хіба може справжній учений, який бере участь у розробці надзвичайно складних сучасних виробів, так заземлювати свої високі досягнення?…
До речі, відповідь на це запитання допоможе розібратися в принциповому питанні, яке стоїть сьогодні перед українськими вченими: що таке справжні інновації? І чи готові ми до широкомасштабної комерціалізації науки, чи, як і раніше, достойною наукою вважатимемо лише створення якогось вузла для апарата, що летить на Юпітер, або для прицілу до чергової ракети?..
Лікування холодом
Останніми роками каскад революційних досягнень оновлює найдавнішу науку (або, може, мистецтво) — медицину. Недавно сенсацією стало електрозварювання живих тканин. Схоже, не менший ажіотаж можуть викликати найближчим часом хірургічні операції, проведені з допомогою термоелектричного охолодження. Фахівці Інституту термоелектрики спільно з чернівецькими медиками впритул наблизилися до вирішення цього завдання. Тут розроблено апарат, який може прохолодити до точно заданої температури будь-яку ділянку тіла. Особливі перспективи таке термоелектричне охолодження відкриває під час операцій ракових пухлин. Тепер хірург, який рятує хворий організм від злоякісної пухлини, може не тривожитися, що якісь ракові клітини під час операції потраплять у кров і будуть рознесені по організму. Під час такої операції необхідна зона заморожена. Всі непотрібні тканини попросту видаляються. Поле операції безкровне. Коли операцію завершено, апарат відключають і рану зашивають.
Холод, яким можна керувати з допомогою електричної кнопки, обіцяє великі перспективи, починаючи від рефлексотерапії й закінчуючи такою річчю, як спеціально обладнане сидіння для водіїв. Термоелектричні сидіння дозволять врятувати далекобійників від професійної хвороби — геморою. Уже встановлено, що чітко контрольовані порції холоду допоможуть при радикуліті, спортивних травмах, які сьогодні лікують кустарними приладами. Нарешті, маленькі термоелектричні холодильники дозволять зробити зручним лікарняне ліжко.
Для тих, хто живе у Середньовіччі
Наукова преса багата на повідомлення про новітні ядерні, термоядерні та інші найсучасніші технології, які ослаблять залежність людства від нафти й газу. І якось забувається при цьому, що половина людства, яка живе у XXI столітті, взагалі не користується електрикою. Ці люди не можуть дозволити собі зателефонувати, подивитися телевізор, нарешті — послухати радіо. І навіть якщо, наприклад, їхні діти, які працюють в інших країнах, надішлють африканському, тибетському чи південноамериканському аборигенові мобільний телефон або малопотужний приймач, ощасливленим батькам нікуди буде ввімкнути це чудо техніки для перезарядження. Батарейки в такому разі ситуацію не порятують — ними не запасешся на все життя, та й засмічують природу вони безбожно...
Коли я розмовляв із Лук’яном Івановичем, до кабінету принесли звичайну гасову лампу. На ній був своєрідний абажур. Від нього тягнулися дроти до приймача. «Багато з нового — це добре забуте старе, — пояснив Лук’ян Іванович. — Це ідея лампи Іоффе, яку ми відтворили до 125-річчя від дня його народження. Звичайно, із застосуванням останніх досягнень термоелектрики, які поліпшили ефективність лампи більш ніж удесятеро». Коли в лампі загорівся ґнотик, приймач почав працювати.
Цій своїй роботі чернівчани прогнозують велике майбутнє. Адже кожен із трьох мільярдів людей, відірваних від світу, зможе поставити таку лампу в себе у юрті, на пасовищі, в горах і бачити й чути світ. Цікаво, чи зможе українська промисловість налагодити випуск якісного і, що дуже важливо, дуже дешевого виробу, щоб викинути його на ринок і успішно конкурувати, наприклад, із надзвичайно оперативними китайцями?
З дешевими термоелектричними холодильниками у нашій промисловості не склалося. Доки обговорювали, примірювали тощо, китайці налагодили випуск маленьких термоелектричних холодильників, які незабаром буквально заполонять ринок. У цій країні створено значно сприятливіші умови для виробництва. У Китаї взагалі невисокі податки, а у вільних економічних зонах — ще нижчі. Українським підприємствам у таких умовах конкурувати з ними дуже складно.
Поки що в Чернівцях працюють за такою схемою: для японців розробляється прототип, потім у Країні вранішнього сонця створюють промисловий прототип, для чого залучають передову японську технологію. Далі, якщо невеличка партія, за виготовлення беруться японці, якщо ж тираж може бути великим — виготовлення передається в Китай, де собівартість гарантовано буде дуже низькою. Таким чином, виробництво в Україну вже не повертається. Втім, тут ми можемо звинувачувати тільки самих себе — високі податки, що їх встановлюють наші законодавці, може, й допомагають якось наповнити бюджет, але вже точно на корені знищують будь-які спроби прорости хай-теку в нашу примітивну економіку.
Тому не виключено, що така лампа — вона ж електричний генератор — стане ще одним товаром, який незабаром привезуть із Китаю чи Туреччини наші «човники»....
І все-таки інститут живе сподіванням, що будуть зміни на краще. Тому він ретельно оберігає свої інтелектуальні досягнення, зокрема й розроблені на закордонні замовлення. Десять міжнародних патентів і близько 40 українських отримав інститут упродовж останніх трьох років. Чи будуть ці нові ідеї й технології затребувані українською промисловістю?
P. S. Недавно історики виявили в архівах Відня патент, виданий львівським винахідникам на одержання гасу для освітлювального приладу. Патент датований 1853 роком. Пізніше гасовий світильник став відомий у світі як американська лампа. Не виключено, що історія повториться — термоелектричний генератор на гасовій лампі стане символом китайського промислового відродження на всіх континентах...
Безумовно, українці навчилися робити велику науку за маленькі гроші. Жаль, що досягнення наших бізнесменів не такі великі. Мабуть, торгівля дешевими товарами з усього світу наразі не дозволяє їм побачити величезні перспективи бізнесу, побудованого на досягненнях науки. Невже в нашої науки один вихід — почекати, доки підросте наступне покоління українців, яке навчиться отримувати прибуток, торгуючи «золотими ідеями»?
Лук’ян Анатичук вважає, що все не так безнадійно. У нас є більш виграшний і короткий шлях до процвітання — використовувати досвід успішних країн. А він свідчить, що первинний поштовх технологічним досягненням повинна дати держава. До речі, це невеликі гроші, які дозволяють узяти на себе перший ризик. Потім, коли прорив на новому напрямі намітиться, у справу включається бізнес цієї країни і ставить усе на промислову основу. Ви можете запитати: а який же інтерес держави в первинних витратах? Відповідь проста: щойно розгортається виробництво, суспільство повертає у багато разів більше, ніж витратило.
