Традиційно і суто утилітарно технократизм сприймається як сліпе, бездумне підкорення природи технікою, що поставлена на службу людині для задоволення її потреб. Але задоволення потреб однієї людини чи навіть багатьох ще не означає задоволення потреб усіх інших, особливо тих поколінь землян, які ще не народилися.
Людина у своєму підкоренні природи з допомогою техніки та інших об’єктивованих знань так захопилася, що навіть незчулася, як сама стала жертвою власного технократизму, що в умовах ноосфери діє як самодостатній і самовідтворюваний механізм. Це дає підстави інтерпретувати зазначене явище в загальному вигляді як підпорядкування людини об’єктивованим у реальності знанням, котрі виступають щодо неї знеособленим засобом пригнічення та експлуатації.
Парадокс і трагедія сучасної цивілізації, яка створила ноосферу і змушена тепер довіку в ній перебувати, полягають у тому, що технократизм надто вигідний для задоволення приватних інтересів, оскільки завдяки йому як засобу знеособлення знань, що ставляться на службу власній вигоді, можна уникнути відповідальності за заподіяне зло. У цьому, власне, й полягає механізм ескалації технократизму, а відтак і впливу його на буття, в якому людина стає дедалі більш безпомічною, попри розуміння нею того, від чого їй доводиться страждати.
Аби переконатися, яким нездоланним для людства є технократизм, достатньо поглянути на гірку долю українського села на рубежі третього тисячоліття. Без перебільшення — вона є трагічною. Незаперечним підтвердженням того, що наше село стало жертвою технократизму як засобу задоволення приватних інтересів, є відсутність персональної відповідальності за це зло. І справді, кого можна сьогодні притягти до неї за тотальну руйнацію українського села, якої воно зазнало в мирний час, — без артобстрілів чи бомбардувань.
Минуло 70 років після голодомору, штучно влаштованого в українських селах. Проте, попри значну віддаленість у часі, ще й сьогодні можемо відшукати в архівах документи і знайти тих, кого можна персонально звинуватити у скоєному. Зрозуміло, що фізичне знищення ні в чому не винних людей є злочином, який не можна виправдати будь-якими мотивами й цілями.
Сьогодні мільйони українських селян, викинутих на узбіччя суспільного розвитку, набули статусу маргіналів і доживають у селах майже як у резерваціях. Але на відміну від жертв, заморених голодом, вони ще цілком можуть власноруч показати на тих, хто занапастив їх та їхнє село. Вони ще за життя спроможні на згадку про рідне село висадити калиновий гай і встановити знак, де будуть викарбувані прізвища тих руйнівників, які позбавили їх праці. На більше у відновленні історичної справедливості нашим селянам в умовах держави, яку вони створили власним волевиявленням у 1991 році, розраховувати не доводиться.
Адже кожен, хто сьогодні збагатився за рахунок українського села, якщо йому висунути звинувачення в руйнації цього ж села, розведе руками: мовляв, усе робилося в межах чинного законодавства, моя хата скраю, я нікого персонально не грабував. Правда, дехто при цьому може знітитися чи потупити очі. Але ж знайдуться й такі, що розводитимуться про верховенство права, а не моралі у світі, котрий сповідує індивідуалізм, свободу і захищає приватну власність безвідносно до того, в який спосіб її набуто. Це і є конкретний образ сучасного цивілізаційного технократизму з нашим національним обличчям, яке здатне ще й цинічно-нахабно посміхатися.
Технократизм захищає того, хто коїть зло, оскільки опосередковує дії його адептів, не дозволяє схопити їх за руку, притягти до відповідальності. Але, хай там як, він все одно залишає по собі незаперечні докази скоєного — свої жахливі наслідки. А цих сторінок в історії народу не приховаєш і не викреслиш. Трагічна доля українського села, що спіткала його за часів державної незалежності, народу, який зберіг у ньому своє єство і вийшов з його лона, унаочнює шлях, котрий приведе людство до самознищення, якщо воно таки не спроможеться подолати технократизм як один із найлегших і найнесправедливіших засобів досягнення власної вигоди в умовах ноосфери.