«Економічний розвиток і стратегічне планування в Східній Європі в контексті глобалізації: можливості і проблеми» — так називався I Міжнародний симпозіум, що відбувся в Харківському національному університеті ім. Каразіна і залучив понад 120 фахівців з України, Росії, Болгарії, США, Канади, Німеччини, Естонії, Великобританії, Румунії та інших країн Європи й Америки.
Глобалізація охоплює всю земну кулю, перетворюючи світову цивілізацію, що складається з розрізнених частин, на цілісну спільність на основі єдиної системи відносин. Але, як показала гостра дискусія, що розгорнулася на симпозіумі, «диявол», як зазвичай, «гніздиться в деталях». Науковці аналізували конкретну конструкцію цього Великого Проекту, що зміняє, на думку харківського філософа Володимира Шкоди, попередні європоцентричні моделі глобалізації свідомості — комунізм і лібералізм. І задавалися питаннями. Як саме та в чиїх інтересах реалізується її сценарій у кожній окремій країні й у світі загалом? Як вона позначиться на житті кожної окремої людини і кожної нації? Як співвідносяться перебіг глобалізації і роль національних еліт? Якою має бути стратегія регіонів у нових умовах? Що буде з культурною самобутністю нечисленних народів?
Загострення протиріч
— Давайте уточнимо матерію, з якої створюється новий «монолітний» глобалізований світ, — закликає доктор економічних наук Григор Григорян (Україна). — Матерія — це понад 210 країн із населенням більш як шість мільярдів чоловік. Відмінності в рівнях розвитку держав нерідко становлять цілі історичні епохи.
Існує три групи країн. Перша — розвинені країни з постіндустріальною економікою, що виступає в ролі «центру» світової економіки і представляє так званий «золотий мільярд». Друга група з населенням чотири мільярди чоловік формує «периферію» глобалізованої економіки. Тут сусідять країни з індустріальною економікою і ті, які щойно стали на шлях індустріального розвитку. Нарешті, третя група держав із населенням майже один мільярд чоловік через украй низький рівень розвитку економіки ще не вписалася в міжнародний поділ праці.
Сам факт різноякісності рівнів розвитку країн є постійним джерелом загострення протиріччя між ними. Так було упродовж століть. На жаль, нині вони не лише залишаються, а й сильно загострюються. І причина лежить у самій основі сучасної моделі глобалізації. За її сценарієм, країни, що становлять «периферію», і країни третьої групи, які незабаром посядуть місце в ній, повинні забезпечити процвітання «золотого мільярда». Стати ринками збуту, постачальниками сировини, енергоносіїв, а також «мізків» і дешевої робочої сили. Територія цих держав стає місцем зосередження насамперед «брудних» виробництв.
Зважаючи на те, що дві третини населення земної кулі живе в країнах із слабко розвиненою або зовсім не розвиненою ринковою системою господарювання, яка заважає розвитку глобалізації, широке застосування одержала так звана шокова терапія — метод форсованого розвитку капіталістичних відносин. За два-три десятиріччя ці народи повинні пройти такий самий шлях, який свого часу пройшли розвинені країни за два-три сторіччя.
Величезні суспільні зміни не поліпшують умов життя цих народів, а лише погіршують. Приміром, країни, які розвиваються, давно порушили питання про списання з них зовнішнього боргу, що допомогло б їм вирішити деякі проблеми свого розвитку. Проте борг не лише не списаний, а й значно зріс — до 1999 року він становив два трильйони доларів. При цьому сума обслуговування боргу зросла до 200 мільярдів доларів на рік, тоді як обсяг усіх видів допомоги цим країнам становить близько 45 мільярдів доларів.
Панування у світовій економіці транснаціональних корпорацій і банків набуло величезних масштабів. Ядро глобальної системи транснаціонального капіталу становлять нині 500 найбільших із 40 тисяч ТНК, що укорінилися в економіці 150 держав світу і мають понад 200 тисяч своїх філій. Вони контролюють більш як половину світового промислового виробництва, 63% зовнішньої торгівлі, до 80% патентів і ліцензій на нову техніку, технології ноу-хау. П’ять найбільших ТНК ревізують понад половину світового виробництва товарів тривалого користування, а також літаків, електронного обладнання, автомобілів. Дві-три компанії контролюють усю міжнародну мережу телекомунікацій.
У таких умовах національна держава не може зберігати свої функції і суверенітет у колишньому обсязі, хоча нині воно потрібно більше, ніж будь-коли в історії людства для регулювання економіки, подолання соціально-економічних проблем суспільства, екологічної та інших криз. Тоді в чому ж справа? Національна держава стала перешкодою на шляху ТНК і самої глобалізації. Феномен сучасної глобалізації, здається, полягає в тому, що вона науково не обгрунтована, а точніше, вона антинаукова. Як програма розвитку суспільства вона не будується на аналізі умов, що склалися, і не є результатом прогнозних наукових досліджень.
Людська цивілізація зіштовхнулася з цілим сузір’ям фундаментальних проблем і протиріч — економічних, соціальних та екологічних. Цей стан є кризовим і потребує розробки цілісної програми виходу з нього. Замість цього увагу людей, народів, держав прикуто до проблем однобокої глобалізації, що не лише не сприяє виходу цивілізації з кризового стану, а й загострює цю кризу.
Україна навряд чи готова протистояти...
— Україна нині навряд чи готова протистояти силам глобалізації, — стверджують Баррі Лессер (Канада) й Іван Розпутенко (Україна). — Економіка країни, хоча і зростає останні три роки, все ще далека від рівня національного доходу, з якого вона починала процес реформ 10—12 років тому.
Як позначиться на Україні глобалізація?
Немає сумнівів, що транснаціональні корпорації справді можуть нести країнам розміщення негативні наслідки і дестабілізувати їхні фінансові і валютні ринки. Вони можуть, приміром, залучати своїх менеджерів і тим самим стримувати розвиток місцевого управлінського класу. Імпортувати технології і пригнічувати в такий спосіб вітчизняні ініціативи в області НДДКР. Вони можуть використовувати трансфертне ціноутворення, розподіляючи доходи між філіями, і мінімізувати податкову базу, скорочуючи в такий спосіб податкові надходження держави. Вони є екстериторіальною силою, перед обличчям якої багато національних урядів виявляться неспроможними вигнати їх або не пускати від самого початку.
Але давайте подивимося на зворотний бік цієї проблеми. Ставка на традиційний промисловий підхід до розвитку малоперспективна для України, особливо без уливання іноземного капіталу в промисловість. З низькою продуктивністю, застарілими технологіями, старомодним менеджментом і погано оснащеними фабриками наша промисловість просто неконкурентоспроможна.
Тим часом прямі іноземні інвестиції є інвестиціями у фізичний капітал — нові фабрики, машини, устаткування тощо. Менеджери з-за кордону можуть бути для вітчизняних джерелом здобуття знань і набуття досвіду, стимулюючи в такий спосіб розвиток місцевого класу. Доступ до сучасніших іноземних технологій може бути неабияким благом для підвищення конкурентоспроможності і продуктивності місцевих фірм. Транснаціональні корпорації можуть також відіграти важливу роль у реалізації високорозвиненого, хоча й ослабленого нині наукового і технологічного потенціалу, що залишився від СРСР, додаючи в рівняння такі змінні, як свій діловий досвід, знання ринків і канали реалізації.
Стратегія розвитку потребує партнерства між національним урядом, регіональною та місцевою владою, співтовариствами і людьми, які працюють на спільну мету економічного розвитку. Уряд, як і раніше, має відігравати важливу роль у тому, що можна назвати створенням «підхожого середовища», але чекати від нього відповідей на всі питання більше неможливо і не слід — люди повинні брати на себе більше відповідальності за свій добробут, одержуючи водночас і необхідну для цього свободу і підтримку. Люди — найголовніший ресурс будь-якого співтовариства.
Спроба усунутися від глобалізації — це найгірше, що може зробити та або інша країна, оскільки доглобальна ситуація вже не є доступною альтернативою.
Глобалізації — людське обличчя!
— Світ зштовхнувся не просто з глобалізацією, але з глобальною гегемонією корпоративного капіталу як єдиної економічної, соціальної, політичної і духовної сили, що персоніфікований вузьким колом глобальних гравців «великої сімки», — вважає доктор економічних наук, головний редактор журналу «Социальная экономика» Григорій Задорожний (Україна). — Її нинішній сценарій грунтується на тотальному пануванні купівле-продажних відносин і має яскраво виражений антигуманний характер.
Розквіт особистості — єдине, що забуте в нинішній лихоманці глобалізації. Її неоліберальний сценарій, що поглиблює світову нерівність і нерівномірність, не може сприйматися як досить сучасний і придатний для подальшого розгортання подій. Глобалізація повинна мати людське обличчя, перешкоджати духовній та екологічній кризам, створити новий гуманний соціальний порядок.
Осмислювальне випередження можливостей негативних подій та їхнє регулювання сьогодні стають основним завданням національних урядів. Тим часом нинішня стратегія України — «від виборів до чергових виборів» — явно прирікає країну на неучасть у форматуванні майбутнього. Уряд, який не бажає або не здатний цього визнати, стає маріонеткою світового тіньового фінансово-інтелектуального владного центру, що обрав головною мішенню своїх дій національні еліти, а також великі міста, які в умовах глобалізації стають адекватним простором комунікації і самоідентифікації еліт. Як відомо, управляти країною можна, змінивши свідомість від 5 до 20% її жителів, що вважаються елітою суспільства.
Аграрно-письменна еліта?
— Хоча світова наука показала, яку велику роль відіграють еліти, особливо в демократичному суспільстві, в Україні цій проблемі приділяється вкрай мало уваги, а фундаментальні дослідження в цій сфері просто відсутні, — вважає Сергій Удовик (Україна). — Чи готова еліта України сприяти досягненню максимально великих доходів від глобалізації, мінімізації її витрат і рівномірнішому розподілу їх між індивідами і країнами?
Для аналізу владної еліти були використані біографічні дані керівників міністерств і комітетів Кабінету міністрів попереднього прем’єр-міністра А.Кінаха, тому що відповідно до економічних законів результати діяльності починають виявлятися через рік-півтора, а також депутатського корпусу. Два критерії — вік і місце народження значно впливають на формування когнітивної картини світу. Для першого критерію був обраний рубіжний 1956 рік — початок «відлиги». Другий критерій характеризує середовище проживання, в якому минуло дитинство людини, ті перші шість років, що істотно впливають на її поведінку, образ думок і структуру поведінки.
Як виявилося, половина депутатського корпусу за своїм походженням відображає аграрну Україну, і лише одна третина є уродженцями великих міст. Аналогічне співвідношення спостерігається і серед керівників виконавчої влади — відповідно 52 і 27%. Причому 55% депутатів і 82% керівників Кабінету міністрів А.Кінаха народилися в період домінування культу особистості Сталіна. З погляду соціології ця еліта репрезентує аграрно-писемне суспільство, що передує індустріальному, а тим більше — нинішньому постіндустріальному.
У такому суспільстві економічне зростання вкрай повільне, а інновації мають випадковий характер і не є частиною дослідницької і винахідницької діяльності. Для його членів найважливішим стає володіння статусом і відповідними правами і привілеями, а людина тут — це її становище, ранг. Еліта формується на принципах кревності, земляцтва і дружніх стосунків.
Нашу аграрну культуру характеризують також властивості, пов’язані з існуванням колгоспів. У ній відсутнє сприйняття землі як товару, менталітет сформований на існуванні «нічийної» власності, що можна привласнити.
Політична система України зберегла більшість характерних ознак і структурних зв’язків колгоспної форми управління й агро-писемного суспільства. Тим часом глобалізація — це новий етап розвитку західної цивілізації, за природою своєю урбаністичної, а за тенденціями розвитку — постіндустріальної. У розвинених західних країнах частка населення, яке проживає в містах, становить 75—90%. Хоча в Україні нині рівень урбанізації досяг 67%, через її вибуховий характер великі міста не встигли асимілювати потоки мігрантів із села. Західні держави формувалися академічно освіченою національною буржуазією — юристами, дипломатами і військовими, — які входили до штабу правителів і створили раціональні державні інститути.
В Україні ж фахівцями держбудівництва в 1991 році виступили інші прошарки суспільства. З одного боку, це представники національно-демократичної течії, очолювані письменниками і дисидентами, а з іншого боку — функціонери компартії середнього рангу, озброєні аграрно-колгоспним патерналізмом світоустрою.
Не дивно, що жодна з еліт не була готова до побудови держави, яка відповідає сучасним вимогам західної цивілізації і постіндустріального суспільства. В Україні, що була в складі СРСР республікою з розвинутою індустріальною економікою з елементами постіндустріальних напрямів (валовий внутрішній продукт у 1990 році у розрахунку на душу населення становив одну третину від європейського, лише трохи поступався Росії і значно перевищував польський), уже на початку 1999 року ВВП становив тільки 33% від рівня Росії і 19% — Польщі. За 12 років Україна в мирних умовах прискорено регресувала від розвинутого індустріального суспільства до суспільства агро-писемного.
Дві найбільші фракції у Верховній Раді — КПУ і «Наша Україна» — також відображають світогляд аграрного суспільства, з тією лише відмінністю, що КПУ орієнтована на аграрно-колгоспну форму організації життя села, а «Наша Україна» — на індивідуально-аграрну з переходом на фермерську. Це цілком можна пояснити з огляду на те, що до 1956 року народилося 42% депутатів «Нашої України» і 87,5% — КПУ. Фракція, що представляє постіндустріальне суспільство, у парламенті просто відсутня! І тільки 18,6% депутатів за зазначеними критеріями — часом і місцем народження — потенційно відповідають вимогам, що висуває глобальна економіка.
У чому праві антиглобалісти?
— У глобалізації вбачають загрозу культурній самобутності нечисленних народів, і така небезпека справді існує, розмови про культурний «імперіалізм» не безпідставні, — вважає доктор філософських наук Володимир Шкода (Україна). — І тут хотілося б звернути увагу на загальний закон функціонування систем, який можна назвати законом забезпечення стійкості. Найпростіший спосіб забезпечення стійкості — розмноження. Складніший спосіб — нарощування різноманіття, наприклад, існування життя у формі різноманіття видів. Можна подати справу так, що всю масу живої матерії розділено перегородками. Ці перегородки не фізичні, а репродуктивні — заборона на схрещування осіб різних видів.
Культуру загалом можна подати як систему з високим рівнем різноманіття. (Його генезис чудово описаний у біблійній розповіді про вавилонське стовпотворіння.) Потенційно розмаїтість була закладена в навколишньому середовищі, створеному до людини, Адама, і процес адаптації до різноманітних умов згодом привів би до появи різноманітних людських співтовариств. Так природним чином мала відбутися антропологічна дивергенція, так повинні були відбутися народи і мови. Проте люди не погодилися з Божественним планом і сказали: «Побудуємо собі місто і вежу, заввишки до небес; і зробимо собі ім’я (або пам’ятник), щоб нам не розсіятися по обличчю всієї землі» (Бут. 11,4). Ключове місце розповіді таке: «І сказав Господь: ось один народ, і одна в усіх мова; і ось що почали вони робити, і не відійдуть вони від того, що задумали робити» (Бут. 11,6). Бог припинив будівництво вежі.
Вавилонська вежа — це символ політичного, економічного і взагалі культурного монізму. Після змішання мови люди розсіялися по обличчю землі, що сучасною мовою означає децентрацію, дерегулювання, перехід до локальних форм управління і життя взагалі. Таким шляхом з’являються багато народів, мов, держав, культур.
У метафізичному сенсі глобалізм — це прагнення запобігти поверненню людства у стан до вавилонського стовпотворіння, тобто культурної одноманітності, монізму. Тим часом різноманіття цінне, це — запорука розвитку. Лібералізм же не схильний до врахування культурних особливостей. Це єдина ознака, що ріднить його із соціалізмом. Можливо, і той, і той породжені християнством з його місіонерськими намірами. Звідси ворожість неолібералів до культурного релятивізму. Їм до вподоби просвітницька модель прогресу, в якій істина сильно корелює із владою і силою.
Можна говорити про культургени, властиві різним культурам, і про аналоги репродуктивних бар’єрів, що перешкоджають утворенню гомогенного стану людської культури. Мова, кухня, одяг, тип сім’ї, моральні регулятиви, в основі яких лежать цінності, стиль і темп життя — все це задає специфіку конкретної культури, відрізняє її від іншої культури. Можна казати тут про культурні перегородки. І взагалі, визнання перегородок — фізичних, у вигляді кордонів, що охороняються, або культурних, у вигляді, приміром, мовних бар’єрів, не є запереченням світу без кордонів. На підводному човні до перегородок удаються у разі небезпеки, у нормальному ж стані про них забувають. І у світі без кордонів також. У ньому кордони невидимі, але в будь-який момент вони можуть виявитися.