Володимир Рижов |
Характерна особливість XXI століття — збільшення розриву між країнами, які нагромадили науково-виробничий потенціал для глобальної конкуренції, й тими, хто його ще не має. У провідних країнах світу до 60% підприємств щорічно впроваджують продукцію, що несе в собі нові знання та технологічні рішення, а витрати на науку і проектні роботи в цивільній сфері перевищують 3% ВВП.
Що вирізняє країн-лідерів з-поміж інших? Головне — нова підприємницька свідомість, яка виникла у багатьох громадян за три останні десятиріччя. Інноваційна психологія гармонійно поєднує діяльність урядових структур, підприємців, науковців та фінансистів.
Держави-лідери прийшли до інноваційної моделі економіки еволюційним шляхом, лідируючи ще на індустріальному етапі розвитку. Україні ж необхідно здійснити своєрідний стрибок, як це зробили свого часу Японія та Південна Корея. Вони вже вийшли на передові світові позиції і багато в чому обігнали США та Європу. Стрімко виходить у лідери Китай.
Слід відзначити: такі країни, як Таїланд, Малайзія, Індонезія, Туреччина, що створили за останні роки індустрію масового виробництва сучасної продукції, великою мірою технологічно залежні від держав-лідерів через недостатність власного науково-технічного потенціалу. В цих умовах Україна, яка має значні здобутки у цій сфері, не може собі дозволити, щоб стан економіки і недостатня або неякісна нормативна база зупинили її подальший розвиток.
Інтелектуальний бар’єр
Найбільшим інтелектуальним потенціалом володіє академічний науковий комплекс нашої держави. В силу притаманного таким структурам традиціоналізму і навіть консерватизму, в них збереглися не тільки перспективні розробки, а й наукові школи. І хоча триває відплив працівників з наукової сфери в Україні і «згортання» досліджень через їх хронічне недофінансування, ми ще маємо досить пристойний науковий потенціал.
Галузевий науково-технічний і проектний комплекс України виявився незатребуваним — промисловість майже не реалізує вітчизняних розробок. Сьогодні підприємства вважають за краще закуповувати діючі, випробувані технології й обладнання, ніж з ризиком фінансувати розробку нових технологій та виготовлення необхідного устаткування.
Радянський науковий комплекс будувався за принципом використання вчених як мислячих верстатів. Для цього створювалися своєрідні цехи — науково-дослідні і проектні інститути. Вчений-особистість — таке було винятком, а не правилом. Вчений обслуговувався (якщо обслуговувався взагалі) конвеєрно, а не персонально. Дивно, адже за кожним більш-менш популярним співаком, танцюристом, моделлю стоїть антрепренер, який вміє продати здібності і талант патрона. А ось груп підприємців-менеджерів за такими яскравими особистостями, як вчені, дослідники, конструктори, технологи, в Україні досі немає.
Чимало проблем має вітчизняний виробничий комплекс. Він створений у радянські часи за індустріальним типом і тому не дуже сприйнятливий для інновацій. Відбувається зменшення виробництва наукомістких видів продукції і заміна її на більш просту і дешеву. Тоді як на ринку наукомісткої продукції частка країн «великої сімки» становить 80%, частка України в сотні, якщо не в тисячі разів менша.
Для виходу на інноваційний шлях розвитку економіки нашій країні бракує кредитно-фінансового капіталу. Умови ж використання навіть наявного потенціалу банків блокують фінансування більш-менш тривалого інноваційного проекту, тому у нас підтримуються лише короткострокові надприбуткові програми. Приватне фінансування наукових робіт не ведеться. Правові умови розробки та використання новацій примітивні і недосконалі.
Немає прогнозно-маркетингової структури, а необізнаність щодо поточних і перспективних потреб та вимог світового ринку не дає можливості розробникам та виробникам інновацій оперативно на них реагувати. В результаті пропонується не те, що потрібно, а те, що є.
В Україні немає галузевих інноваційних компаній. Тоді як США і країни ЄС виділяють значні суми на створення малих спеціалізованих інноваційних компаній (4—5 вчених і 8—12 менеджерів), як найбільш продуктивних і оперативних, у нас їх необхідність ще належним чином не усвідомлюється.
Уряди наших сусідів — Польщі й Росії — проголосили рівноправне партнерство держави, приватних інвесторів, груп учених і провідних менеджерів з метою швидкої «перекваліфікації» економік своїх країн на інноваційний шлях розвитку. У нас же держава намагається домінувати і контролювати весь інноваційний процес через виконавчі структури та створювані ними кредитно-фінансові установи. Більше того — таку політику передбачено навіть законом.
Заходи конверсії так і не перетворили високотехнологічний ВПК у такі ж високотехнологічні підприємства з виготовлення цивільної продукції. Отже, говорити сьогодні про можливість створення сучасного якісного устаткування під нові технології можна лише умовно. Міжгалузевого обміну технологіями і конструкціями у нас немає, хоча в світі до 60% новацій породжує саме він.
Кваліфікованих управлінських кадрів нам теж бракує, особливо обізнаних в інноваційній справі. Інформаційне забезпечення з науково-технічних пропозицій не налагоджене. Маємо справу з загальною упередженістю, застарілим мисленням і неусвідомленням логіки подій — так званим «інтелектуальним бар’єром». Водночас критична маса очікування руху вперед у суспільстві настільки велика, що вже сама собою є відчутним рушієм прогресу.
Стратегія лідерства
Зрозуміло, кредитно-фінансового потенціалу банків України вмить не підвищити. Єдине можливе рішення — посилення припливу капіталу ззовні. Розраховувати на іноземні інвестиції під вітчизняні науково-виробничі проекти важко. Ми повинні мати стратегію «запозичення» на певні види продукції — тобто маємо започаткувати виготовлення в Україні тих товарів провідних іноземних фірм, на які є попит у населення. Уряд має визначитися з видами продукції іноземних моделей, які бажано виробляти в Україні. Стратегія «запозичення» може здійснюватися за іноземними інвестиціями.
На жаль, у нас панує зневажливе ставлення до вищезгаданої стратегії, хоча країни «великої сімки» абсолютно прагматично ставляться до запозичення іноземних досягнень. Така наша нічим не обґрунтована зверхність серйозно обмежує приплив іноземних інвестицій у розвиток економіки України.
«Лідерська» стратегія, тобто забезпечення передових позицій на світових ринках продуктів і технологій, може підтримуватись переважно вітчизняними фінансовими ресурсами. Однак Україна має обмежену кількість по-справжньому провідних товарів та технологій. Тож для здійснення першої чи другої стратегії маємо створити сприятливі кредитно-фінансові механізми.
Правові умови є також суто внутрішньою справою. Наскільки прагматично і перспективно мислитимуть працівники уряду і народні депутати, настільки якісно і швидко будемо забезпечені нормативними документами щодо інноваційної справи в Україні. Поки що Закон «Про інноваційну діяльність» відповідає лише на запитання, яким чином і через які структури «здійснювати фінансову підтримку» підприємств, котрі прагнуть впровадити новацію, і жодним пунктом не роз’яснює, як заробити кошти на «фінансову підтримку» і хто ці гроші зароблятиме. Пільги ж, відповідно до закону, надаються тим, хто споживає інтелектуальну власність у вигляді інноваційного проекту, тобто промисловим підприємствам, а не тим, хто цю власність створив, — ученим, конструкторам, менеджерам. Таку штучну «пріоритетизацію» промислових підприємств України можна вважати своєрідним осучасненим втіленням у життя горезвісного постулату гегемонії пролетаріату і другосортності інтелігенції.
Хоча інноваційної інфраструктури в Україні майже немає, її можна швидко розгорнути, використовуючи чисельні приватні структури — маркетингові компанії, науково-дослідні організації, консалтингові й експертні, технічні й економічні структури, банки та небанківські кредитно-фінансові установи, страхові компанії, монтажні та пусконалагоджувальні підприємства, регіональні і галузеві інжинірингові компанії тощо. Особливого значення набуває створення нових виробництв науковими установами — виступати бізнес-інкубаторами для них цілком природно.
Починаючи з наступного навчального року, необхідно започаткувати у вищих навчальних закладах економічного та технічного профілю курс інноваційної справи для підготовки відповідних фахівців. В Україні є багато кмітливих і досвідчених фахівців, здатних започаткувати вітчизняну інноваційну справу.
Ніхто, крім нас самих, не зробить з України ще один центр науково-технічного, економічного та інтелектуального лідерства. Якщо почнемо з дошкільного виховання, через освіту, культуру, зможемо утвердити в свідомості кожного громадянина природне прагнення до прогресу заради добробуту. Інноваційний попит у країні має стати не лише економічною ринковою категорією, а й властивістю характеру людини.
Прагнення України до європейської інтеграції зобов’язує нас напрацювати відповідний економічний потенціал. Оскільки провідні держави вийшли на рівень постіндустріальної економіки, а ми боремося з кризою економіки індустріального типу, іншого шляху наблизитись до рівня європейських країн, окрім інноваційного шляху розвитку, для нас не існує.
Спроби уникнути широкої модернізації вітчизняної економіки лише призведуть до знищення нашого індустріального потенціалу, зростання соціальної напруги в суспільстві при необов’язково позитивному кінцевому результаті. А ось почати осучаснення української економіки на інноваційних засадах ми просто зобов’язані. Тим більше що в світі такий досвід є — Німеччина (при возз’єднанні), Іспанія, Чехія, Угорщина, Китай.
Від запозичення до конкурентності
Одне з першочергових завдань — економічно доцільне заміщення ввезення продукції, що користується попитом на внутрішньому ринку, з-за кордону організацією її виробництва на основі вітчизняних науково-технічних розробок на території України. В основному йдеться про товари повсякденного попиту, побутову техніку, оргтехніку і сучасні засоби виробництва. Зрозуміло, це потребуватиме значних коштів із внутрішніх фінансових ресурсів без гарантії надійного збуту на внутрішньому, а тим більше на зовнішньому ринках. Значно вигідніше скористатися «стратегією запозичення» і сконцентрувати зусилля на залученні провідних іноземних фірм до організації виробництва їхньої продукції на території України.
При здійсненні «стратегії запозичення» абсолютно не виключений приплив іноземних інвестицій для організації виробництва продукції іноземних же фірм на території України.
«Стратегія запозичення» на першому етапі дозволить істотно зменшити відплив коштів громадян і підприємств за кордон і закладе передумови використання вітчизняного інтелектуального потенціалу задля подальшої модернізації зазначеної продукції. Не є таємницею, що деякі науково-технічні вітчизняні розробки не можуть «перерости» в сучасну продукцію через відсутність сучасної технології і відповідного устаткування в Україні. Тому поєднання, яке станеться згодом, вітчизняного інтелектуального потенціалу з сучасними іноземними технологіями — це перехід до більш високого рівня інноваційної стратегії — «стратегії конкурентності».
«Стратегія конкурентності» — перманентна поява всього асортименту нової й удосконаленої продукції на світових ринках. Україна завдяки власному інтелектуальному потенціалу може збагатити новими споживчими властивостями продукцію, що вироблятиметься у нас за «стратегією запозичення», і таким чином вийти на світові ринки з конкурентоспроможними товарами. Забезпечення позитивних результатів «стратегії конкурентності» — головне завдання для всіх інноваційних структур.
Не виключено, що якась продукція, виготовлена в Україні, може стати пріоритетною на світових ринках. Як правило, забезпеченням і підтримкою передових позицій опікуються органи державної влади.
Насамперед слід створити інтегрований інноваційний простір із забезпеченням локального залучення інтелектуальних і фінансових ресурсів для оптимізації розвитку регіонів України. Для цього передбачається створення галузевих та регіональних структур із підтримки інноваційної діяльності у всіх її аспектах — цілісної інноваційної інфраструктури.
Для оперативної концентрації інтелектуальних, виробничих, фінансових і трудових ресурсів на оптимальному напрямі архітектуру елементів інноваційної інфраструктури слід будувати з багатьох вузлів, що пов’язуватимуть у єдиний інноваційний простір більшість пропозицій. Такими вузлами виступатимуть інноваційні або венчурні фонди, галузеві і регіональні інноваційні компанії, бізнес-інкубатори, технопарки, банк реконструкції та розвитку, виробничі підприємства.
Основу інноваційної діяльності становитимуть інформаційні елементи інфраструктури — інформаційно-інноваційний центр і маркетингові компанії. В комплексі вони забезпечуватимуть інформацію ринкового попиту і науково-технічних пропозицій. Вся діяльність має бути забезпечена сучасними видами миттєвого інформаційного зв’язку між усіма елементами інфраструктури інноваційного простору. Ця сфера діяльності має забезпечуватися телекомунікацією не тільки українського сектора мережі Інтернет, а й європейського та азійського.
Інновації — справа комерційна
Інновації не можуть бути збитковими. Держава може дозволити собі відстрочити отримання прибутку від профінансованої наукової діяльності, але без позитивного комерційного результату фінансувати науково-дослідні роботи навіть багатій державі не слід, тим більше не варто цього робити в Україні.
Аби стимулювати залучення фінансових ресурсів комерційних банків, різноманітних кредитно-фінансових установ, коштів інших юридичних та фізичних осіб, держава повинна страхувати інноваційні ризики. Розмір страхового відшкодування має визначатися законом про державний бюджет України на кожен рік. Невикористане страхове відшкодування переходить на наступний бюджетний рік.
Всюди інноваційна діяльність будується на принципах приватних інтересів і використовує бюджетне фінансування тільки на проекти та програми, визначені державою як такі, що мають загальнонаціональне значення.
Інноваційна діяльність передбачає фінансування не науково-дослідних, науково-технічних, конструкторсько-технологічних чи інших організацій і установ, а науково-дослідних, конструкторсько-технологічних та інших робіт. Такий підхід вимагатиме від науково-технічного комплексу структурної перебудови — переходу від традиційного затратного визначення ціни науково-дослідного чи конструкторсько-технологічного продукту до ринкового ціноутворення на цей товар.
Науково-дослідні організації й установи, конструкторсько-технологічні бюро, інші наукові та проектні організації повинні отримувати авторську винагороду від впровадження нової чи удосконаленої продукції протягом усього часу продажу на ринках цієї продукції в обумовлених розмірах. Це — основний принцип взаємовідносин між бізнесом і наукою.
Людина хоче мати товар з новими споживчими властивостями і готова платити за це гроші. Звідси й виникає замовлення (а відповідно — і фінансування) вченим, конструкторам та технологам. З іншого боку — винахід є непрогнозованим явищем. І чим вищі інтелект нації та ресурси на фінансування науки, тим частіше з’являтимуться винаходи і відкриття. Для досягнення позитивного результату цим мають опікуватись як комерційні структури, так і держава.
Інноваційна справа не може підпорядковуватись інтересам науки і техніки, інтереси інноваційної справи не можуть домінувати над інтересами науки. Інновації і наука — елементи економіки України різних категорій, стосунки між ними будуються на принципах чітких взаємовідповідальних відносин по всьому ланцюгу інноваційного процесу з визначенням економічних зв’язків між усіма його учасниками.
Науково-прогнозний маркетинг
Для країн Європи, країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону і Північної Америки він є звичайним і обов’язковим початковим елементом інноваційної діяльності. В Україні домінує думка, що винахід, особливо у важливій галузі, вже сам по собі заслуговує негайного впровадження у виробництво. Але досвід свідчить, що це не так: кожен винахід заслуговує на впровадження лише за умови прибуткової реалізації виготовленого на його основі товару.
Прогнозні маркетингові компанії працюють по окремих видах товарів. Їхнє завдання — не примітивний аналіз стану попиту-пропонування на ринку, а вивчення майбутнього попиту потенційних покупців та їхніх поточних зауважень до наявних пропозицій. Це — найважливіший елемент ринку. Наскільки точний прогноз, настільки надійні інноваційні капіталовкладення.
Для вивчення майбутнього попиту науково-прогнозні маркетингові компанії організовують виставки, постійно діючі демонстраційні салони, аналізують коливання обсягів продаж ідентичних моделей різних фірм і обґрунтовують ці коливання, виконують опитування споживачів, порівняльні дослідні роботи, вивчають купівельну спроможність населення тощо. Без висновків маркетологів — скільки, якої якості і за якою ціною буде продано в кожному регіоні нової продукції — інноваційний чи венчурний фонд не зверне уваги на жодну пропозицію.
Маркетингові компанії не тільки вивчають ринок — сучасний і майбутній, а й забезпечують просування нової продукції, відібраної і впровадженої у виробництво за їхніми ж прогнозами. На етапі просування нової продукції на ринок маркетингові компанії тісно співпрацюють з оптовими торговими та рекламними «колегами» в різних країнах і регіонах. Доход науково-прогнозних маркетингових компаній залежить від виваженості їхнього прогнозу і наполегливості у справі виведення нової продукції на ринок.
Фінансування маркетингових досліджень здійснюють інноваційні і венчурні компанії та фонди на договірних умовах, відповідно до яких науково-прогнозні маркетингові компанії несуть визначену солідарну відповідальність за достовірність прогнозу, що відбивається на їхніх прибутках чи збитках.
Інноваційні і венчурні компанії та фонди тісно співпрацюють з науково-технічними установами, технопарками, технополісами, науково-дослідними інститутами і невеликими науково-технічними компаніями та науковими спілками, з окремими винахідниками. Інноваційні і венчурні компанії та фонди фінансують науково-дослідні роботи в тій галузі, у якій вони працюють. Науково-дослідні роботи проводяться на договірних умовах, із визначенням частки в інтелектуальній власності інноваційного чи венчурного фонду, — так здійснюється приватне фінансування науки.
Ця робота фінансується солідарно: інноваційними і венчурними компаніями та фондами, банками, що спеціалізуються на кредитуванні визначених галузей чи регіонів, і підприємствами, на яких впроваджується інновація. Практика такого змішаного фінансування дозволяє диверсифікувати інноваційний ризик і змушує всіх ставитися до справи відповідально.
Сьогодні в Україні переважає ставлення до інноваційних компаній як до звичайних банкоматів із видачі коштів під будь-які інноваційні проекти. Створення таких державних і комунальних банкоматів передбачено навіть у нещодавно прийнятому Законі «Про інноваційну діяльність». Там виписана ретельна інструкція з експлуатації таких компаній та регламентована діяльність тих, хто контролює їхню діяльність і хто видає кредитні картки — тобто реєструє інноваційні проекти. Наголошено, хто з користувачів банкоматів матиме від того ще й пільги, а хто — мимо… Ось вчені — мимо!
У законі немає головного — хто і як виконує науково-дослідні роботи, хто вивчає ринок, хто розробляє проектну документацію, хто впроваджує інновації і хто має від того заробіток. Тобто ані слова про тих, хто наповнює банкомати грошима.
Президент двічі накладав «вето» на цей закон. Подолали… Потім самі ж народні депутати на 2003 рік призупинили дію найодіозніших статей. Тепер є час переробити цей закон так, щоб жодної халепи в ньому не залишилося.