Одна з найскладніших проблем світового розвитку — безумовно, суперечливість наслідків інтернаціоналізації. Цей процес поглиблюється, і дедалі настирливіше постає питання ролі зовнішніх чинників національного розвитку. Адже об’єктивне зростання взаємозалежності, на яке насамперед реагують, є лише формою, тоді як передовсім вартий уваги зміст того нового, що дає кожній державі, врешті, кожному з нас, належність до світової цивілізації. Поза сумнівом, найбільшу цінність мають гуманістичні ідеї та позитивний досвід успішних країн.
Такий узагальнений досвід і такі ідеї стали підґрунтям і основним змістом однієї з найвідоміших книг усесвітньо знаного американського економіста Джона Кенета Ґелбрейта «Суспільство блага. Пора гуманності» [John Kenneth Galbraith. The Good Society. The Humane Agenda. (1996)]. 2003 року видавництво «Скарби» підготувало український переклад книги. Отже, вона стала доступною широкому колу наших читачів. Чи стануть так само доступними, тим більше — зрозумілими і близькими для них ідеї, оцінки й рекомендації Джона К. Ґелбрейта, і чи є підстави вважати їх придатними для практичного застосування в нашій країні?
Очевидно, є дві групи проблем. Перша стосується нашої власної здатності дослухатися до порад стороннього спостерігача, гармонізувати завдання національного відродження з тенденціями світового розвитку. Друга пов’язана з об’єктивною можливістю універсалізувати засади економічного і суспільно-політичного устрою країн різної цивілізаційної належності та рівня розвитку.
Серед українських політиків поширений хибний погляд на умови співпраці, що їх високорозвинені країни висувають до нових східноєвропейських партнерів, як на в першу чергу штучний витвір урядів, прояв егоїзму багатих, прагнення диктувати власні правила гри і провадити експансію. Схоже ставлення до процесів глобалізації та інтернаціоналізації взагалі, за якими не визнають їхньої об’єктивної природи — як результату розвитку міжнародної спільноти. Високорозвинені держави уособлюють і найповніше використовують ці процеси, але й самі не здатні бути поза ними. І ще один «упертий факт»: тісні європейські міждержавні відносини, здійснювані за певними стандартами, створюють ситуацію примусу до розвитку, у якій неструктуроване, нединамічне суспільство і неефективна держава почуваються невпевнено і, радше, воліють, вкотре в історії, шукати окремий шлях.
Тенденції світового розвитку передбачають дещо інше. Фактично відбувається універсалізація значної частини національних інтересів. Узгодження національної зовнішньополітичної стратегії з міжнародними чинниками стає не просто нормою, а й формою прагматизму. У плані загальнішому сучасна міжнародна ситуація, з одного боку, надає шанс побудувати ефективну політичну систему, і шансом цим треба зуміти скористатися, а з іншого — дедалі чіткіше окреслює вимоги щодо певного рівня демократичності та (або) прозорості й передбачуваності.
Здається, саме з огляду на ці обставини Ґелбрейт, узагальнюючи досвід успішних держав і дотримуючись принципів раціональності та здійсненності, пропонує вдосконалити західну модель суспільної організації, поєднуючи переваги лібералізму і соціальної демократії: «У суспільстві блага всі громадяни повинні мати особисту свободу, базовий рівень достатку, расову й етнічну рівність та можливість досягти гідного рівня життя».
«Суспільство блага не прагне до рівності в економічному розумінні; така мета — нездійсненна, та й небажана для суспільства». Але водночас треба «розрізняти соціально дозволені та корисні для нього способи збагачення — і збагачення за рахунок спільноти».
Глобальні процеси дедалі щільніше перетинаються з базовими аспектами внутрішнього розвитку окремих країн, швидко розширюють та поглиблюють свій вплив на нього. Для розвинених держав (націй) цей процес природний (хоча й складний), тоді як для решти, у кращому разі, — суперечливий, а переважно — болісний чи навіть руйнівний. Ідеться не про економічний розвиток як такий, тим більше не про рівень прибутків на душу населення, а передовсім про суспільно-політичний розвиток нації і громадянські якості населення певної країни. Зазначені параметри національного розвитку — ключові для визначення потенціалу національної успішності і можливостей брати участь в інтернаціональних процесах. Цілком очевидно, що багатьом націям, які затрималися у своєму розвитку, бракує історичного часу для повторення класичного шляху становлення і консолідації. А розвиток навздогін — це не тільки і не стільки технологічні запозичення, а насамперед упровадження сучасних норм організації суспільно-політичного життя.
Більшість дослідників загалом погоджуються, що треба розрізняти глобалізацію як закономірний етап світового розвитку, пов’язаний із новими технічними можливостями комунікації, інтенсифікацією наднаціональних процесів, потребою координувати зусилля у вирішенні світових проблем, — і як глобальні впливи транснаціональних корпорацій та спроби окремих держав, головним чином США, просувати вироблені ними цінності як універсальні. Обидва прояви глобалізації ставлять на порядок денний питання інтенсифікації діалогу суспільств, розширення порозуміння і розвиток взаємодії між ними. Універсалізацію базових цінностей і принципів давно визнано за нагальну потребу. ООН, як їх носій і захисник, не має альтернативи. Те, що отримало назву неолібералізму, фактично є деталізацією цих принципів і їх переведенням у практичну площину. Єдиний суттєвий, але органічний додаток — відкритість. Та саме намагання впроваджувати зазначені принципи на практиці породжує не тільки опір з боку тих, хто стає їхнім об’єктом, а й суперечки серед тих, хто по-різному окреслює межі тиску і фактичної готовності до перетворень.
Цінність дослідження американського економіста полягає саме у спробі вийти за межі суперечливої ідеї прямого «експорту демократії», запропонувати ширше бачення взаємодії національних та наднаціональних чинників: «Є побоювання, що інтернаціоналізація економічного життя поставить під загрозу систему соціального забезпечення нації-держави. А також її культурну та соціальну своєрідність, розкриття національних особливостей, опору її патріотизму, який вважають найпершим, майже священним обов’язком». Гомогенність світової спільноти абсолютно недосяжна. Насамперед це виявляється у принциповій нездоланності розриву між рівнями розвитку і логікою відносин між високорозвиненим світовим центром та периферією. Не можна ігнорувати прагнення до збереження цивілізаційної самобутності й відкидати об’єктивне підґрунтя боротьби за ресурси. Але й тут демократія і гуманність ставлять свої вимоги. Потужні держави не мають права на штучні привілеї і мусять узяти на себе значну частку відповідальності за подолання гострих суперечностей глобального розвитку. «Суспільство блага не може дозволити собі бути ототожненим лише з нацією-державою; воно має визнавати й підтримувати більші міжнародні сили, яким окрема країна підпорядковується. Це не справа вибору, а сучасний імператив».
Справді, якою мірою кожна окрема цивілізація здатна до модернізації, і які різновиди цього процесу? Якою мірою можливі у їх форматі розвиток особистості та самоорганізація суспільства, чи здатні вони виробити свої форми ефективного недержавного представництва у світових відносинах, який власний резерв для розвитку в сучасних умовах і конкурентоспроможності вони мають? Феномен Японії, Південної Кореї, нових індустріальних країн Південно-Східної Азії не є переконливим прикладом уніфікації, якщо мати на увазі саме суспільно-політичний розвиток.
Для перехідних суспільств, із їхньою винятковою сприйнятливістю до зовнішніх впливів та гостротою проблем внутрішніх перетворень, вибір моделі реформ і вибір зовнішньополітичних пріоритетів тісно пов’язані. Це зумовлено і загальною тенденцією інтернаціоналізації, ущільненням не тільки економічного, а й суспільно-політичного простору. Залишається дедалі менше можливостей для паралельного існування й автономного розвитку культур, водночас формуються якісно нові умови для спільного розвитку. У регіонах інтенсивних інтеграційних процесів будь-які форми автаркії, ізоляціонізму стали практично неможливими, принаймні — несумісними з національним процвітанням.
Інтернаціоналізація ущільнює й ускладнює міжнародну взаємодію, створює наразі і додаткові вигоди співпраці, і нові фактори ризику, мінімізує штучні обмеження, але й значно піднімає планку неформальних умов для вдалого партнерства та забезпечення національних інтересів. Як ніколи важливими для визначення міжнародного становища і міжнародної ролі держави стають її досягнення у демократизації внутрішнього життя, утвердженні верховенства права, створенні ефективної економіки та соціальної сфери. Ці показники виконують роль перепустки до цивілізованої міжнародної спільноти і щоразу помітніше перевершують за вагомістю традиційні геополітичні параметри у визначенні місця країни в глобальній та регіональній системі. Водночас, демократизація внутрішнього життя дедалі частіше стає передумовою адекватного формулювання та ефективного захисту національних інтересів.
У нашій країні за роки незалежності відбувся перехід від прихованої і загалом не дуже значної нерівності до ситуації повного розриву між якістю життя й забезпеченістю прав вузького прошарку олігархів — та більшості збіднілого населення. А офіційна пропаганда намагається всіляко обґрунтовувати об’єктивну зумовленість того, що сталося. З цього приводу Гелбрейт зауважує: «Упривілейоване становище — сама його природа це диктує — висуває власне політичне виправдання свого існування і, часто, таку економічну та суспільну доктрину, що найкраще його підтримує». Цивілізовані суспільства знайшли засоби для боротьби з цим явищем. «Нехай утвориться коаліція небайдужих, співчутливих та тих, хто зараз опинився поза політичною системою, — і для суспільства блага з’явиться ясна й цілком реальна перспектива. Багаті залишаться багатими, ті, що мають комфорт, матимуть його, але бідні стануть частиною політичної системи. Про їхні потреби почують, як і про інші наміри суспільства блага. До них дослухатимуться претенденти на державні посади. Їхні голоси досягатимуть мети».
Побудувати суспільство блага — ідеалістичний проект. Проте деякі важливі його деталі прозирають у тенденціях еволюції найбільш розвинених демократій. «Головна умова для досягнення суспільства блага — вдосконалення демократичного волевиявлення; демократія має бути справжньою, всеосяжною». Цей висновок варто було б підтвердити і нашою національною практикою. І для того є реальна можливість, адже, як стверджує й сам Джон Кенет Ґелбрейт, «люди єством відчувають правду».