Начебто пішов у небуття той дивний світ, у якому не можна було виносити сміття з хати, писати про погане та болісне. Народ за соціалізму мав учитися лише на гарних прикладах, тому з екранів на нас дивилися тільки щасливі й дуже позитивні герої, газети не повідомляли про аварії та катастрофи, а в романах письменників драматургія будувалася не на якихось пристрастях, убивствах та іншій «достоєвщині», а на суперечці хорошого з кращим.
«Український профіль на європейському тлі» — з такою доповіддю на міжнародному семінарі в Києві мала виступити Наталія Паніна. Вона збиралася розповісти про особливості розвитку демократії в Україні. Проте не судилося — інфаркт забрав відомого українського вченого. Її доповідь довелося прочитати колегам.
Наталію Вікторівну називали совістю української соціології. Не дивно, що вона організувала та очолила комісію з професійної етики на цьому напрямі науки в країні. Людині з підвищеним почуттям совісності завжди важко, а в нашому суспільстві — особливо. Спочатку удар навідліг по її серцю завдали партійні товариші, які ще за радянських років не могли вибачити їй — ученому, який подає надії, — впертого небажання вступати в партію.
Валерій Смолій, Володимир Литвин |
Другий, не менш сильний удар дістався їй уже під час незалежності — у 2004 році, коли, протестуючи проти дій колег, які перетворили соціологічні дослідження на розмінну монету в передвиборній грі, Н.Паніна демонстративно пішла з посади голови комісії з етики. Такі вчинки в «науково-кримінальному світі» здоров’я не додають...
Доповіді на міжнародній конференції йшли своєю чергою. Власне, уже наближався час роздачі слонів, і модератор (насолоджуйтеся цим словом із української новомови!) конференції академік В.Смолій упорався з цим завданням у найкращих традиціях — він окремо виділив «блискучу доповідь» академіка Володимира Литвина, відзначив чудові роботи колег, не забув підкреслити глибину досліджень авторів із Франції і США. Загалом, усе котилося второваною колією...
І раптом узяв слово Олексій Гарань і влив ту саму ложку дьогтю в бочку традиційного академічного меду. Він зазначив, що далеко не всі інститути в нас у країні називають іменами справді видатних діячів української науки. Приміром, як можна було назвати інститут ім’ям академіка Кураса? Були в нього питання і з приводу оригінальності наукової праці Володимира Литвина. Пролунало слово «плагіат»...
Проблема, порушена О.Гаранем, набагато ширша. А надто, коли врахувати, що поведінка В.Литвина не виділяється серед того, що заведено в українському науковому світі. Можна навіть сказати — те, що для Гараня — плагіат, тут є узаконеним способом існування. Багато керівників безсоромно вписують своє ім’я в наукові праці колег і не відчувають при цьому жодних докорів сумління — таке феодальне право сильного. У нас звикли до того, що ніхто особливо й не заперечуватиме — собі дорожче...
Якщо дотримуватись об’єктивності, то ложка з дьогтем була зовсім уже крихітною та старанно позолоченою — критиком відзначалася наукова цінність доповіді. Та й дьогтю в ній було на самому денці. І додавався він так чемно й коректно, що можна було за бажання не зважити на нього. Ну, у крайньому разі, пожартувати або звести все до нестриманості та любові до фрондерства «цих молодих». Саме так і чинять у подібних випадках демагоги високої проби — це найкращий спосіб звести нанівець «души прекрасные порывы»...
Та, певне, людині з нездоланним комплексом соціалістичного реалізму нестерпно боляче бути присутнім на зборах, де при тобі хтось дозволяє собі говорити про недоліки начальника. Напевно, у душі щось піднімається, і людина з такою школою відразу поспішає заступитися та розтоптати кривдника найгрубішим із наявних у його джентльменському наборі способом. Звичайно, якщо кривдник не займає в ієрархії відповідної посади...
Академік В.Смолій пригадав О.Гараню час, коли той служив під його керівництвом, і виразно при цьому натякнув на якісь тільки йому відомі огріхи. О.Гарань зажадав роз’яснення. Та, певне, запал борця за зганьблену честь колеги швидко послабшав, і академік готовий був йти на мирову.
Утім, з академіком усе зрозуміло і передбачувано, але як повелися колеги? На чий бік стали широкі наукові маси, які сиділи за круглим столом? У них повною мірою проявився синдром газелі — «нас не з’їли». Поки що... І наукове співтовариство, яке з таким ентузіазмом щойно вітало пам’ять про безкомпромісну жінку, яка вже не може подивитися в очі героям, скромно потупилося в столи і не стало втручатися в дискусію. Хоча напевно всі розуміли, що це, мабуть, найважливіше питання з порушених на конференції, від якого залежить подальша доля і багатьох із присутніх у залі, і науки в Україні в цілому.
З описом драматичної ситуації в нашому суспільстві, спираючись на дані соціологічних досліджень, збиралася виступити на цьому семінарі Наталія Паніна. З її доповіді мав вимальовуватися український профіль на європейському тлі. Ось рядок з цієї роботи: «З часу проголошення незалежності населення України вимушено живе в умовах відсутності загальних уявлень про те, що таке хороше і що таке погано, що в цьому суспільстві заохочується, що осуджується і що карається. Виник феномен «аморальної більшості», коли велика частина населення вважає більшість співгромадян позбавленими етичних принципів — чесності, порядності, гідності. Саме тому, що жити в умовах постійного відчуття масової аморальності нестерпно для більшості людей, стан аномії не може тривати в суспільстві як завгодно довго».
Що ж, бодай суворі слова вироку дають надію...