Думка розглянути сучасне суспільство як мислячу хмару, своєрідний Солярис, дедалі більше захоплює українських аналітиків. Дослідження останніх років дають підстави припустити, що глобалізація може призвести до «технократичного умертвіння світу». За межею реалізації цього процесу проглядається кінець гуманістичної історії і початок технотронної ери, де людині буде відведено звичайну роль на задвірках світу. Хочу назвати лише кілька найяскравіших книжок на цю тему, що з’явилися на прилавках книгарень: «Глобалізація і безпека розвитку» під редакцією члена-кореспондента НАНУ Олега Білоруса і «Глобализация. Семиотические подходы» Сергія Удовика.
Причина такого настирливого інтересу авторів до теми очевидна: світ ускладнюється, розпадаючись при цьому на дедалі дрібніші елементи. Кожні кілька років знання подвоюються. Настав час глобалізації й дезінтеграції. Збільшується кількість фахівців, які знають усе ні про що. Світ ніколи не був таким потужним і вразливим одночасно.
Людина в нинішніх умовах повної перемоги знання поводиться зовсім не так, як футурологи (зокрема наш дослідник науки Геннадій Добров) віщували ще недавно, вбачаючи основну перспективу розвитку в тому, що у світі зростатиме кількість учених. Пророки основну трагедію майбутнього вбачали в якомусь глухому куті, в який упреться людство через скінченність джерела, з якого можна... черпати нові армії вчених.
Проте реальне майбутнє виявилося інакшим — пересічна людина втратила колишній інтерес до науки, важко розлучається зі своїми кревними грошиками на підтримку досліджень, та й людину науки навіть у передових країнах складно зарахувати до найбільш захищеної і забезпеченої частини суспільства. Обиватель пішов ще далі — він махнув рукою на прогрес, що втікає, і загрузнув у примітивних телешоу, мильних операх та детективах.
У таких умовах не зайве було б розібратися: куди ж прямує цивілізація, яке місце в ній України і що при такій стрімкій і дивній зміні декорацій чекає на наших дітей?
Спробуйте прочитати вищезгадані книжки. Вони є досить втішною спробою дати відповіді на ці запитання. Відразу зазначу: вам світить читання не для ледачих. Мабуть, доступніша для розуміння книжка Сергія Удовика. Перша його професія — інженер. Сергій, очевидно, рано зрозумів, що винятки в житті цікавіші за правила. Відтак це сформувало своєрідний підхід до життєвих явищ, який дає змогу побачити парадоксальне у найповсякденнішому.
У книжці Удовика вловлюється легке відлуння тем, які хвилювали членів Римського клубу в його найкращі роки, і Тоффлерівські дискурси, і теми, що обговорювалися на кухнях не так давно, і сьогоднішні проблеми. З усього цього вінегрету народжується якась подоба цілісного світу. Що важливо: у всесвітньому калейдоскопі автор не випускає з думки предмет своєї пильної уваги — Україну.
Можна із Сергієм сперечатися, ловити автора за фалди, звинувачуючи в тому, що він видає бажане за дійсне. Але книга, в кожному разі, корисна. С.Удовик працює в трохи новому для нас жанрі «дикої опери». Вона дуже популярна в Європі і дає можливість змішувати воєдино філософію, історію, соціологію, приперчити все прянощами парапсихології, зберігши при цьому якусь претензію на науковість.
Питання, які хвилюють сьогодні українських авторів, розглядаються і в Росії, і у США. Домінує економічний підхід, але вчені дедалі настирливіше намагаються підключити й глибинніші чинники — культурно-релігійні. Тут лежить ключ до пояснення того, чому одній країні вдається стати успішною, а іншій — ні. Справді, чому Тайвань, Гонконг швидко стали лідерами з високим рівнем доходу, а латиноамериканські країни або Індонезію постійно лихоманить, а, приміром, в африканських країн узагалі нічого не виходить? Відразу постає запитання — чи вийде в нас?
У Гарварді серйозно вивчають феномен Китаю, що стає явним конкурентом США. Тут дійшли висновку: ключ до успіху — у конфуціанстві. Дедалі частіше з’являються статті про семіотику, психолінгвістику, про вплив мови, менталітету, культури людей на стан справ в економіці.
Спроби зазирнути всередину себе, вважає Сергій Удовик, уже допомогли зрозуміти: нинішні проблеми України, за великим рахунком, кореняться в тому, що тут не було людей, які системно боролися за незалежність. Наші борці були здебільшого поетами і письменниками, представниками культури та мистецтв. На жаль, серед них майже не було економістів, юристів, бізнесменів — людей, здатних запропонувати концепцію розвитку і предметно взятися за державне будівництво. Драма України віддавна полягала в тому, що спроможних на дію споконвіку запрошували до Москви і надавали доступ до цікавих управлінських завдань набагато більшого обсягу, ніж вони могли одержати в себе вдома. Вже при Богданові Хмельницькому і пізніше плеяда відомих українців формувала ідеологію Російської імперії: Прокопович, Безбородько, Трощинський, Кочубей, Розумовський... Вони реалізувалися там. Узагалі XVIII століття в Росії проходило під знаком українців. Серед росіян непоодинокими були скарги на те, що пріоритет віддається вихідцям з України. По суті, об’єднання двох народів відбулося в рамках ідеології, що ставила православні цінності вище за католицькі.
Україна як традиційне або архаїчне суспільство, що навіть пишається своєю традиційністю й «застиглістю», погано вписується в процеси глобалізації, а українська еліта їх панічно боїться. Оскільки вона таких процесів не розуміє, намагається їх уникнути або вдає, що їх немає. Причому поводиться так до найостаннішого моменту, коли реагувати адекватно стає запізно.
Результатом багатоходових інтелектуальних пасажів Сергія Удовика є висновок: наша еліта повинна пройти через кілька трансформацій і вдосконалень, перш ніж вона зрівняється із завданнями, які перед країною ставить життя. Різке відставання перетворень в Україні від аналогічних процесів у країнах, що є нашими західними сусідами, — не іронія долі чи жорстокий розклад виборів, а логічний результат системних помилок.