Ярослав Яцків |
Нинішня зустріч із першим заступником міністра освіти і науки академіком Ярославом Яцківом навіяла одну з мудрих думок Конфуція, яку я й виніс у заголовок. Академік, керуючий українською наукою, людина розкута. Він завжди висловлювався відверто, гостро і, що приємно, з почуттям гумору. Ті, хто знають його ще з доперебудовних часів, згадують, що за гостре слівце йому перепадало. Але це не завадило талановитому хлопцеві з провінції зробити блискучу кар’єру. Як? Знову ж таки ті, хто знає його давно, пояснюють, що певна доля авантюризму йому була властива завжди. Він не цурався важких справ і брався за них з шаленою енергією. Це він колись, ще зовсім молодий астроном, очолив будівництво обсерваторії в Терсколі. Вона й досі залишається міжнародним центром, куди приїздять проводити дослідження німці, росіяни, українці, учені з багатьох інших країн.
Цікава деталь: керуючи міжнародними проектами, Ярослав Яцків ще в радянські часи не цурався розмовляти українською мовою. Яскрава етнічність не завадила йому стати людиною з широким космополітичним світоглядом. У попередньому інтерв’ю для «ДТ», Ярослав Степанович познайомив наших читачів з своїми планами на майбутнє на адміністративній посаді. У наступному він пообіцяв підвести підсумок досягненням і невдачам...
Можливо, я помиляюся, але поведінка академіка Ярослава Яцківа після півторарічного перебування на посаді державного чиновника відрізнялася від тієї, яку я спостерігав, коли він був, так би мовити, вільним ученим, рядовим директором академічного інституту. Після деяких моїх запитань шановний заступник міністра часом нагадував мені людину, зв’язану по руках і ногах. Не виключаю, що цей день у нього був невдалий, а може, мені так здалося... Але годі. Далі спробую передати суть цікавої розмови з першим заступником міністра освіти і науки України академіком Ярославом ЯЦКІВОМ.
Фізика надзвичайно витончена наука. Серед науковців тільки представники цієї науки розробили свій специфічний гумор, свою дотепну манеру доводити «чайникам», тобто непосвяченим, таємниці своєї філософії. Щоправда, зараз їх на цій стезі наздоганяють кібернетики.
Манера «професійно» розмовляти притаманна всім відомим українським вченим, навіть зовсім іншого напрямку — Олегу Кришталю, Ганні Єльській, Віталію Кордюму. Отож не дивно, що і Ярослав Степанович свій виступ на колегії міністерства, у якому йшлося про перспективи розвитку української науки, почав з дотепного аналізу сучасної наукової парадигми. Вона базується на досить простому науковому принципі: все, що сталося, вже сталося і відмінити його неможливо. Якби не працював цей принцип, теорія відносності А.Ейнштейна мала б проблеми, наприклад, відбувся б так званий «грендфазер-парадокс» — парадокс дідуся.
Щоб донести його простим людям, учені пояснюють парадокс так. Фізика не заперечує подорожі у минуле. Цілком імовірно (і формули цього явища вже написані), що буде знайдено важіль, натискаючи на який, можна буде... змінити вектор часу і повернутись у минуле. Але фізики попереджають: якщо вам, подорожуючи у минуле, доведеться зустріти свого діда, ні в якому разі не можна його вбивати, бо в цьому випадку ви... не народитесь...
Несподіваний вступ був проголошений Я.Яцківом заради того, щоб сконцентрувати увагу поважної аудиторії на цілком реальних проблемах науки. А їх немало. Наприклад, досі немає центрального органу виконавчої влади в Україні, який би координував науково-інноваційну сферу з повною відповідальністю. Різнобій, який іде між різними відомствами — міністерствами економіки, фінансів, освіти і науки, НАНУ тощо, призводить до того, що у нас немає єдиної науково-технічної політики в країні. Часто-густо можновладці ніяк не можуть змиритися, що те, що сталося, вже сталося і раз по раз «вбивають того самого дідуся», якого головний принцип (парадигма) забороняє навіть чіпати.
Ярослав Степанович відзначив не без суму, що науково-технічна галузь залишається однією з найконсервативніших сфер діяльності в країні. Її стратегічне реформування виявилось не під силу чотирьом віце-прем’єр-міністрам, які координували цю галузь.
До тієї промови на колегії академік в ході інтерв’ю звертався не раз. Бо то був аналіз усього попереднього розвитку української науки за останні 10 років.
«Був час, коли я вважав, — говорить Ярослав Степанович, — що треба радикально все реформувати. Але досвід показав, що наука не реагує на зміни в суспільстві, і суспільство не використовує науку для свого порятунку. Економіка держави поки ще не виступила генератором потреб в інноваціях. Незважаючи на проголошення курсу інноваційного розвитку, його у нас практично немає.
Роль міжнародних фондів не можна принижувати, але не вони визначали життєздатність нашої науки, бо ці фонди в кращому випадку підтримували окремих учених і становили всього 5—10% від обсягу фінансування української науки. Здається, одним з вирішальних факторів була традиційна боротьба найбільш впливових відомств та установ за бюджетні асигнування на науку. Так, Академія наук, використовуючи певний вплив, дечого добилася на цьому шляху — в НАНУ вдвічі підвищили зарплату. Ректор Київського національного університету Віктор Скопенко теж домігся підвищення зарплати працівникам цього навчальному закладу. Але виникає запитання: чим відрізняється професор Львівської «політехніки» від професора столичного університету?.. Дуже гарно прокоментував цю ситуацію Ігор Юхновський: «Треба все доводити до абсурду. Може, тоді всі зрозуміють, що робити...»
Немалу роль у збереженні української науки зіграла й інерційність державного апарату, який розуміє, що наука державі для чогось може знадобитися, хоча її розвиток — справа другорядна. Світова практика засвідчує, що при виділенні на науку 0,7% від ВВП вона себе зберігає і виконує освітянську функцію. Коли ж виділяється 1,2% і більше, наука може виступити активним стимулом інноваційного розвитку. Я недавно приймав делегацію Південної Кореї. Там на науку виділяється 4% від ВВП і цей показник передбачається довести до 5%! Корейці зрозуміли, що далі можна рухатися тільки за допомогою власної серйозної науки, бо купівля ліцензій, яка практикувалась на першому етапі розвитку цієї країни, себе вичерпала. Можу сказати, що у 1999 році ми в Україні на науку мали аж 0,22% від ВВП. Коментарі зайві...»
— Але всюди в світі науку підтримують приватні фонди. Яку роль вони відіграють у нас?
— Поки що більшість наших багатіїв знаходиться в стадії «накопичення жиру». Можливо, з часом вони будуть створювати такі фонди, як фонд Форда чи якийсь інший. У нас було декілька спроб створити наукові фонди, але вони не роблять погоди.
— Тоді чи є в організмі суспільства бодай якийсь механізм накопичення, збереження та використання знань?
— Наше суспільство знаходиться на етапі переходу в інший стан і нині сталих механізмів використання знань немає. Наука тримається тільки на довготерпінні старшого покоління, яке не мислить життя без науки. Але подвижництво старшого покоління вчених, природно, зупиниться, а молоде покоління його не підхопить...
— Втім, спостерігається дивний феномен — українські діти йдуть учитися до вузів. Отже, це вселяє надію, чи не так?
— Всі зрозуміли: треба вчитися, бо на базарі перспективи немає. Але сучасні діти мудрі — вони вибирають спеціальності, які дозволяють або тут влаштуватися в гарну фірму, або виїхати за кордон. Зараз багато молодих науковців з України працюють за кордоном, зокрема в Польщі. Ними задоволені, вони краще працюють — сказав мені польський міністр науки Анжей Вишнєвський. Але ж це втрата для нас. Згідно оцінки російських соціологів, Росія від еміграції науковців та фахівців упродовж останнього десятиріччя втратила 50 мільярдів доларів. Виїзд одного спеціаліста з Росії оцінюється приблизно в 300 тисяч доларів. Отже виходить, що й Україна готує спеціалістів для багатого Заходу, надає їм гуманітарну допомогу...
— Що можна віднести до позитиву в українській науці?
— Головне — більшість науковців зрозуміла, що багато залежить від них, вони самі повинні шукати місце в міжнародному розподілі наукового продукту, самі виходити на ринок інтелектуальної власності. Фундаментальна наука в Україні не може жити якоюсь українською колонією, вона повинна бути інтегрована в світову науку. І більшість науковців уже навчились боротися за міжнародні гранти, гранти нашого Державного фонду фундаментальних досліджень.
Ми зробили певні кроки уперед в сфері інтелектуальної власності: прийняли закони по її збереженню та захисту. У 2000 році більш ніж на 20% збільшилась кількість виданих патентів, товарних і промислових зразків. Це говорить, що економіка трішки пожвавішала і починає готувати ринки за кордоном. Багато наших учених патентують свої розробки в інших країнах — цей показник збільшився майже на 10%.
На жаль, нерезиденти — іноземці — в Україні нічого не патентують. Вони тільки захищають у нас свої товарні знаки. Тобто і донині розглядають нашу країну як місце для «скидання» своєї продукції. Вони поки що не вірять в Україну як місце можливих інвестицій. Це великий негатив. Без інвестицій ні економіка, ані науково-технічна галузь рухатися не може. І вина в цьому не Державного департаменту інтелектуальної власності нашого міністерства. Повинні бути гарантії інвестицій на рівні держави і відповідних законів.
11 липня 2001 року Президент Леонід Кучма підписав проект закону України «Про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки». Над ним ми працювали з того моменту, як я прийшов у міністерство. Була виконана велика і копітка робота. У цьому документі вперше з’явилися слова, які для мене миліші за насолоду музикою: «Обсяг коштів на фінансування державних наукових і науково-технічних програм за пріоритетними напрямками науки і техніки затверджується в законі України про Державний бюджет України на відповідний рік у розмірі не менше 30 відсотків загального обсягу фінансування видатків на науку з Державного бюджету України».
Зараз на конкурсних засадах в Україні розподіляється тільки 7% фінансування (при тому, що в науково розвинених країнах 50%). Отже, те, що ми передбачили у цьому законі 30% — дуже непогано! Це значить — ресурси будуть спрямовані на конкурсний відбір і підтримають передові школи в фундаментальній науці. Визначено сім пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки на період до 2006 року: фундаментальні дослідження з найважливіших проблем природничих, суспільних і гуманітарних наук; проблеми демографічної політики, розвитку людського потенціалу та формування громадянського суспільства; збереження навколишнього середовища (довкілля) та сталий розвиток; новітні біотехнології, діагностика і методи лікування найпоширеніших захворювань; нові комп’ютерні засоби та технології інформатизації суспільства; новітні технології та ресурсозберігаючі технології в енергетиці, промисловості та агропромисловому комплексі; нові речовини і матеріали.
— А чи не виникне у вас тертя з Національною академією наук, адже досі розподіл ресурсів був прерогативою її президії?
— Я не пропоную зробити секвестр бюджету НАНУ. В нинішніх умовах це хибна політика. Ні, бюджет на рівні 2001 року науковцям НАНУ треба не тільки зберегти, але і збільшити, а все інше хай здобувають у конкурентній боротьбі з науковцями та фахівцями вузівської і галузевої науки.
— Спроби відійти від командної системи розподілу коштів до конкурсної — це чудово, але вони ставлять великі питання. Перше з них: а судді хто? Хто буде відбирати переможців у ваших конкурсах?
— Поки що експертиза проектів знаходиться не на високому рівні. А що від неї чекати, коли за експертизу платимо 40 чи 50 гривень? Ми, на жаль, не залучаємо до цього іноземних фахівців. І легко переконатися — хто входив до експертних рад: той (чи його інститут) є в числі переможців конкурсу.
— Невесела у нас виходить революція в науці...
— Є безумовний позитив — держава формує перелік об’єктів, які становлять національне надбання України. 27 об’єктів України входять до цього переліку. Наприклад, прискорювач Національного наукового центру «Харківський фізико-технічний інститут», система радіотелескопів «УРАН» Радіоастрономічного інституту, колекції штамів мікроорганізмів Інституту мікробіології і вірусології, музейні колекції Інституту ботаніки і Природознавчого музею, бібліотека ім.В.Вернадського у Києві, бібліотека ім.В.Стефаника у Львові... Підтримуємо те, що держава не повинна втратити. Бачив сам у Кримській астрофізичній обсерваторії, коли, використовуючи ці невеликі гроші, вдалося полатати дахи, встановити охоронну сигналізацію, привести до порядку приміщення, відновити обладнання, виконати спостереження тобто дати можливість об’єкту жити. Це дуже важливо.
— «Полатали», «зберегли» — якось такі слова не пасують стилю розвитку сучасної науки в світі...
— Безумовно, основний негатив у нашій науці — не побудували за 10 років жодної значної установки чи інфраструктури, з якою б гідно увійшли в світову інтеграцію. Торік ми підтримали ініціативу науковців розпочати будівництво синхротрона — фабрики фотонів в Інституті металофізики. Щоправда, поки добились цього тільки на папері. А без капітальних вкладень нової науки в Україні не буде. Чому їдуть за кордон кваліфіковані науковці? Не тільки через малу зарплату. Вони не можуть працювати на тому обладнанні, яке є у нас.
Наприклад, в найперспективнішому зараз науковому напрямку — біології треба створити Центр функціональної геноміки в Україні. Бо станеться так, що невдовзі у нас навіть не буде людей, які здатні зрозуміти, що робиться в науці за кордоном — не буде фахівців, які зможуть користуватися винайденим і зробленим в інших країнах. Тому ми в цьому році ініціювали питання, щоб уряд розглянув стан матеріально-технічного забезпечення наукової інфраструктури та визначив шляхи її розвитку.
У нас не працює інновація — немає стимулів, немає Закону про інноваційну діяльність. Рік ми відпрацьовували цей закон. Верховна Рада прийняла, хоч і не зовсім досконалу версію такого закону, але вкрай потрібну. Президент направив цей закон до Верховної Ради для повторного розгляду. У мене є великі сумніви щодо інноваційної моделі розвитку України у 2002 році. Треба, щоб держава захищала свою інтелектуальну власність, щоб вона сприяла виходу технологій на міжнародні ринки і щоб люди на цьому могли нормально заробляти. Весь світ торгує інтелектуальною власністю. Просто ми не звикли до цього, я й сам не звик як науковець старшого покоління. Але до цього треба йти.
— У цього закону може виявитися ще один потужний критик — МВФ...
— Я не такий високий посадовець і можу дозволити собі сказати: «І хай буде проти». Ніякий МВФ, ніякі міжнародні організації не будуть створювати Україну як конкурентоспроможну державу. Ніколи! Я про це сказав на нараді у Президента, на якій ішлося про вступ до Світової організації торгівлі (СОТ). Треба вступати, але треба підготуватися — в СОТ ідуть конкурентоспроможні держави.
Зараз, на десятому році незалежності, Україна стоїть на роздоріжжі: стати сировинним придатком розвинених країн чи розвиненою державою з потужним науково-технічним потенціалом із світовим лідерством принаймні на деяких напрямках.
— Ярославе Степановичу, ви входите до складу робочої групи з структурної перебудови економіки. Так би мовити, вам — і карти в руки...
— Коли я прийшов на засідання цієї групи, мені стало сумно, бо там сказали: «Хай кожне відомство надасть свої пропозиції...» Я відповів: «Так не працюю — хай одна розумна людина створить на дві-три сторінки концепцію структурної перебудови, хай фахівці-економісти Валерій Геєць, Микола Чумаченко дадуть свої пропозиції. З моєї точки зору, ідея структурної перебудови економіки України полягає тільки в наданні переваги знанням, інтелектуальній власності та науково-технологічному розвитку. Якщо підемо іншим шляхом — станемо сировинним придатком».
— Відомо, що ви не намагалися «урвати» з бюджету 2001 року для виконання державних програм. І навіть заявили: «Поки я не розрахуюсь з усіма боргами, які уряд зробив з 97-го, нові конкурси державних науково-технічних програм проводити немає сенсу — держава себе дискредитувала, не виплачуючи в попередні роки». Чим це закінчилося?
— Тепер є всі підстави похвалитися — вперше за історію незалежної України у 2000 році держава розрахувалась з усіма боргами за виконання проектів державних науково-технічних програм, виплатила борги по заробітній платі, розрахувалася за проекти Державного фонду фундаментальних досліджень (ДФФД). До цього можна додати, що було оголошено конкурси монографій, в результаті яких видано майже 50 наукових робіт та новий конкурс ДФФД, в результаті якого з 32700 пропозицій відібрано близько 300 найбільш важливих.
До позитиву відніс би перші кроки діяльності технопарків. Міністерство освіти і науки реєструє їх інноваційні проекти, і вони залишають податки на спеціальних рахунках, щоб розвивати відповідну базу. Є ще деякі проблеми, але в цілому два технопарки (Інститут монокристалів в Харкові і Інститут електрозварювання імені Є.Патона) працюють вже досить успішно.
— Хто здійснюватиме науково-технічну політику в Україні після введення інституту державних секретарів? Які повноваження будуть у заступника державного секретаря? Адже введення такої посади зводить науку на ще нижчий рівень, навіть у рамках Міністерства освіти і науки.
— Якщо я є зараз перший заступник міністра освіти і науки, відповідальний на державному рівні за координацію наукової галузі, то реформа, яку запровадили з державними секретарями для Міністерства освіти і науки виглядає таким чином: міністр — освітянин, державний секретар — освітянин і заступник державного секретаря, який відає наукою... Отже, якщо я раніше дотримувався точки зору, що реорганізація Міністерства освіти і науки непотрібна, то нині виникає питання — чи маємо право так принижувати науку в центральному органі виконавчої влади? Пропоную в перспективі створити Державний комітет науково-технічної та інноваційної політики, підпорядкований Міністерству освіти і науки.